Історія української філософії
Поняття «нація» в історіософії В. Липинського
У політиці В. Липинський понад усе ставив інтереси національної держави, вважаючи її націотворчим фактором, а українську націю — роз´єднаною політично, ідейно та культурно. Тому щоб не зникнути назавжди, вона мусить створити свою державу, таку національну ідею, яку у формі національно-державної незалежності мають росіяни, поляки, чехи, угорці та інші великі культурні нації. Ідею держави він тісно пов´язував з ідеєю національної належності. Усі жителі України, незважаючи на їхню соціальну належність, віросповідання, етнічне походження, мову, культуру, мають бути повноправними громадянами Української держави.
Нація — це всі мешканці Землі і громадяни певної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, плем´я: «Коли я пишу в цій книзі про нас — "Ми українські націоналісти", — то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі».
Основним елементом буття нації В. Липинський вважав територію, тому часто використовував термін «земля» у значенні «територія». Прив´язаність, любов до рідної землі посилює, за його словами, національну свідомість. Вів мову він і про «територіальну націю», що ґрунтується на почутті територіального патріотизму, який є основою будь-якої органічної нації, виникає з інстинкту осілості. Звідси походить сформульоване ним визначення українця: «Українцем, своїм близьким, людиною однієї нації є кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв´язана з Україною, не-українцем — є мешканець іншої землі».
Таке визначення нації спровокувало суперечки. Безперечно, земля не тільки годує людей, а й сприяє формуванню їхньої вдачі. Тому кожний народ є своєрідним відбитком своєї території, що, звичайно, не слід розуміти буквально. Народ, а не територія, є творцем своєї історичної долі, своєї національної драми. Проте багато народів переживали свою етногенезу не там, де історично постали (болгари, угорці). Культурні народи можуть зберегти свою національну відрубність і поза батьківщиною, про що свідчить приклад національної еміграції.
Отже, територія є дуже важливим чинником народознавчого процесу, зокрема в добу етногенези. Проте ця зовнішня ознака не вичерпує суті нації. Е. Елінек у праці «Загальна наука про державу» висловив сумнів, чи взагалі існує якась об´єктивна ознака нації. На його думку, нація за своєю суттю не становить собою нічого об´єктивного, такого, що існує поза людиною. Поширеними є погляди на націю як на щось містичне, надприродне, ірраціональне: Б. Струве вважає її «істотою містичною»; М. Бердяев — «містичним організмом».
Новітня націологія визначає націю як певну своєрідну і найширшу групу організованої людськості. На думку К. Кавтського, основним чинником, що формує націю, є власне літературна мова. Для О. Бавера нація є «культурною спільнотою», «спільнотою національної вдачі, що постала на ґрунті спільноти долі». Чимало наукових визначень нації опираються на роль минулого, традиції.
Спірним для науки є питання, чи можливе самовизначення нації на підставі об´єктивних ознак. Ними П. Манчіні вважав територію, расу, мову, звичаї та побут, історію, релігію, національну свідомість (її він вважав найістотнішою, суспільним «цементом», який об´єднує націю). Французький філософ Ж.-Е. Ренан переконував, що «людина не є рабом ані раси, ані мови, ані релігії, ані струму рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике скупчення людей здорового розуму та палкого серця утворює національну свідомість, що називається нацією».
В. Липинський не однобічно трактував націю, маючи переконання, що основною ознакою буття є територія, земля. Він постійно уточнював, поглиблював поняття нації, дійшовши висновку, що нацією не є громадянство або якась із його частин (селяни, інтелігенція чи пролетаріат). Не є нацією і держава. Наприклад, держава була, є і буде в Україні. Проте тільки в деякі історичні періоди держава в Україні спиралася на національну ідеологію місцевого громадянства, відмежовувалася територіально від інших держав. Саме тоді вона ставала державою українською.
Для того щоб із жителів України витворилася нація, вважав В. Липинський, потрібно: по-перше, щоб на її території постала така політично активна верства, котра має розвинене стихійне жадання влади, скріплене вірою в законність своїх жадань; по-друге, щоб ця верства була дисциплінована й об´єднана зсередини; по-третє, щоб вона була здатна розвинути в собі патріотизм; по-четверте, щоб серед громадянства в Україні знайшлися добрі організатори ідеології та виробництва, котрі змусили б рахуватися зі своїм авторитетом державу й у своїй діяльності знаходили б підтримку серед громадянства. Тільки за таких умов недорозвинена, недержавна українська народність, яка живе лише літературними мріями, могла б перетворитися на розвинену, реальну державну націю.
Отже, В. Липинський назвав ще один із найсуттєвіших чинників, які формують націю, — національну ідеологію, без якої навіть за наявності всіх інших ознак нації, не постане національна свідомість. Таке визначення нації підносить його на рівень європейської політичної думки XX ст.