Історія української філософії
Романтизм як світоглядна основа нового українського письменства
Вікопомним в історії відродження української культури С. Єфремов називає 1798 p., коли вийшла поема І. Котляревського (1769—1838) «Енеїда», яка, на його думку, завершила попередню еволюцію національного життя в Україні, стала вихідним пунктом подальшого його розвитку. З неї в українському письменстві починається поступ демократизму і людяності, боротьби за права людини і нації, прагнення до волі й добра. Тим, хто вважав, що українську мову використовують лише селяни і вона є синонімом «мужицтва», «неуцтва», «некультурності», Котляревський довів, що український народ має власну багату мову, історію й культуру. Філософські абстракції Г. Сковороди в дусі романтичної традиції втілились у конкретній формі літературної діяльності рідною українською мовою, яка формувалась із народних говорів, пісень, звичаїв, моралі, обрядів. Звернувшись до класичної спадщини (поеми Вергілія), І. Котляревський змалював картину української дійсності свого часу. Засудження хижацтва, здирництва, розпусти, паразитизму, байдужості до життя простого люду поєдналися у нього з глибоким гуманізмом, любов´ю до свого народу, повагою до нього, його героїчної історії, вболіванням за його долю, моральним осудом кріпацтва. Він захоплювався духовною величчю народу, його моральною перевагою над привілейованими верствами суспільства, стверджуючи, що героїчні діяння, дух патріотизму притаманні саме простим людям. Такими постають троянці. Найсвятішими для них є бойове побратимство, вірність громадянському обов´язку, дружбі, слава і військова доблесть. Вони прагнуть не розкоші й багатства, а волі, завдяки чому саме троянці, а не боги, «олімпійці», «вседержителі», є справжніми господарями землі, її володарями.
Споріднює Котляревського з романтизмом сміх, політична сатира, особливо тоді, коли йдеться про викриття ворожого народові. Ідеями народності, романтизму, демократизму, антикріпосницькими тенденціями сповнені й інші твори Котляревського («Пісня на Новий 1805 князю Куракіну», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), у яких народне слово відображає національний характер.
Світогляд І. Котляревського, оснований на сприйнятті реального земного буття з усіма його суперечностями і внутрішніми колізіями, набував глибокого філософського змісту в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей у їх нелегкій буденній справі, справжнього, а не уявного, сенсу людського існування.
Чільне місце серед українських романтиків належить Михайлу Максимовичу (1804—1873). Постійно усвідомлюючи свою національну належність, він добре знав українську літературу, історичні джерела XVII—XVIII ст., польську і російську літератури. У своїй збірці «Малоросійські пісні» (1827) Максимович ставив завданням віднайти «емблеми стану духу» українського народу, а через них і феномен українського характеру. За його словами, українські народні пісні є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства. Український народ є носієм і володарем такого мистецтва, яке по праву можна поставити поряд з найкращими зразками народної культури Європи. Творцем цієї культури є безіменна народна маса покріпаченого й пригнобленого народу, на яку з погордою дивилося українське панство. Мова цього народу близька до мов західного та східного слов´янства. Вона виникла в найдавніші часи, бо самі українці є давніми автохтонами (корінними жителями) у своїй країні — на території від Дунаю до Дону. Максимович започаткував традицію вести історію України від Київської Русі, що пізніше продовжили В. Антонович та М. Грушевський. Дослідження ним народної творчості, історії рідного краю сприяли подоланню почуття вторинності й залежності українського народу, доводили його самостійність, рівність з іншими народами, право на своє життя, національну культуру, її самоствердження і розвиток.
Праця М. Максимовича в галузі мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології не раз виводила на теоретичні узагальнення з позиції новітніх на той час філософських побудов, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга. На його думку, завдання філософії полягає в проникненні у внутрішнє знання та єдність предметів, а філософа — у зверненні головних галузей знання до загального начала і формування їх у струнку систему. Предметом філософії є всі предмети конечного пізнання, тому вона має бути історичною наукою.
Обстоюючи ідею розвитку та єдності природи, Максимович у розумінні світу еволюціонував до матеріалізму. Так, не погоджуючись із Шеллінгом, Океном та їх прихильниками, які розглядали природу як втілення ідеї, він наголошував на матеріальній єдності світу, доводив, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини. Органічна природа виникає на певному етапі розвитку неорганічної природи в процесі її складних перетворень, існуючи незалежно від свідомості. Знання про природу є відображенням реально існуючих процесів і явищ об´єктивної дійсності. Прогрес науки, як і природи, не має меж. Виступаючи проти вузького емпіризму й абсолютизації раціональних форм осмислення дійсності, Максимович акцентував увагу на єдності теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення природи, феноменів культури, суспільного буття, врахування історичного досвіду, умов і рівня розвитку науки.
Першим осередком романтизму в Україні став Харківський університет. Саме в Харкові сформувалося коло літераторів, публіцистів, істориків, етнографів, чиї імена пов´язані з піднесенням національної самосвідомості: І. Срезневський. А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко та ін. Під впливом ідей Гердера, Гете, Шиллера, західноєвропейського романтизму вони розглядали народну культуру і поезію як «вияв вічних думок людської душі», тісно пов´язану із життям, звичаями і побутом народу, а мову — як найважливішу силу його розвитку, основу самобутності і навіть буття. Осмислення минулого, сьогодення свого краю і народу, виокремлення загальних і відмінних ознак своєї національної самоідентичності харків´яни подавали рідною народною мовою, українським друкованим словом. Вони не лише зверталися до духовного багатства українського народу, а й теоретично обґрунтовували письменство українською мовою, розкриваючи чистий дух і велику героїчну душу в тихому, сумирному селянському образі, в невигадливому житті тих, кого називали «простолюдинами», позбавленими культури. У поезії, українських народних звичаях вони вбачали «народну душу», правду народну, а їх носіїв уважали творцями й хранителями культури.
Наприкінці 30-х років XIX ст. розпочався романтичний рух у Галичині. З основними засадами світогляду романтизму тут пов´язані пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу культурно-освітнім діячем «Руської трійці» — Маркіяном Шашкевичем (1811—1843), який одним із перших об´днав філософські засади естетики романтизму державних народів із принципами романтизму народів бездержавних, яким був український народ. Романтизм літератури і культури державних народів, наголошуючи на індивідуальній творчості природи людської діяльності, утверджував єдність людини з одухотвореною природою, культивував творчу фантазію, символи, міфи, які надавали поезії емоційного розуміння і пророчої функціональності, а романтизм народів бездержавних зосереджувався на історизмі, фольклорі, в яких убачав закодований національний дух, на звеличенні ролі національної мови.
На перше місце у своїй творчості М. Шашкевич ставив мову, вважаючи її найважливішою зовнішньою і внутрішньою ознакою національної самобутності. Спираючись на дослідження чеського фольклориста і етнографа, поета Яна Коллара (1793—1852), східноукраїнських романтиків (І. Котляревського, Г. Квітки, Є. Гребінки, М. Максимовича), він доводив, що українська мова має значний лексичний та ідеомовний апарат для комунікації понять усіх сфер культури, науки й філософії. У піснях, обрядах, народних образах він убачав закодованість етнопсихології, підсвідомого національного Я разом з національним побутом. На основі такого підходу Шашкевич з´ясував загальні й морально-етичні якості українського народу, його культурне обличчя, історичний досвід.
Шашкевичу як романтику властивий анімістичний погляд на природу як відображення Божої краси, компонент етнопсихології і національної естетики, що набув особливого звучання у творах Т. Шевченка. Він показував повну гармонію з природою русинського народу, який «порозумів», «обняв природу», «до серця її пригорнув», а та зрозуміла народну душу. У метаморфозуванні природи Шашкевич розрізняв творчу уяву й розум, з одного боку, наголошуючи на ідеальному та ірраціональному у творчості, з іншого — надаючи важливого значення людському інтелектові як вольовому і пізнавальному чиннику. Він закликав вірити в етичний розум, сильний і високий, оповитий вічною добротою, виплеканий красою природи, приручений чистим серцем.
Вбачаючи в природі емблематичну і символічну мову, Шашкевич послуговувався символами, алегоріями, міфами, метофорами. Так, свобода й піднесення поетичної фантазії подаються ним у подобі орла; історичне минуле уособлюють історичні образи й постаті: Ярослав Мудрий символізує законність і державну владу, Ярополк (син Володимира Мономаха) — лицарство, Б. Хмельницький, С. Наливайко персоніфікують відродження й повстання народу. Україна в Шашкевича подана в образі місяця, покритого хмарами, Дністер постає міфопоетичним синонімом надчасового існування світу. Усі ці образи й символи мислитель переймав з народної традиції, ліричних пісень і дум, романтичного образного матеріалу античних гностиків.
М. Шашкевичу певною мірою притаманне політичне мислення з виходом на ментальні, політичні, моралізаторські й історіософські питання. Українське минуле він підносив майже до рівня сакральності, казкових реалій, наголошуючи на лицарських подвигах часу, а також звеличуючи тих сучасників, які не зневажають свій народ, шанують його мову і звичаї. Постійно вводячи в романтичний світ образ людини-велетня, акцентуючи на мужності, альтруїзмі (безкорисливе піклування про благо інших людей) і моральній вищості народів, які зуміли в собі знайти сили подолати складні обставини, Шашкевич сюжетами, темами про старі часи, про руських лицарів і лицарів думки намагався пробудити у своїх сучасників бажання повернути «руську славу» і «руську власть».
Романтичне світорозуміння, засоби й форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти «загадковість» російського письменника Миколи Гоголя (1809—1852) — «блудного сина України», який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. На відміну від класицизму, який визнає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяева, полягає у незадоволеності конечним і прихованості цього світу, прагненні до того, що перебуває за межами раціонального порядку. Згідно з романтизмом досконалість творчого доробку в цьому світі може бути лише символічним знаком досконалості в іншому світі, іншому плані буття й небуття. Буття у Гоголя постає в безконечності n-вимірів разом, а не поступово, як це мислить розум, спрощено й витягнуто по частинках, одне за одним, домагаючись своєї однозначності, що є «дурною однозначністю» при зіставленні її зі справжньою великою істиною. Щоб розкрити багатовимірність світу, буття, він уводить новий набір архетипів, міфів, мовних понять-образів, елементів боготворення. Він розкриває неправду з метою досягнення вищої досконалості мистецтва, що сприятиме досконалості життя. Завдання творчості — оживити душу. Цього можна домогтися не розумом, волею, а почуттями, емоціями, здатними глибоко і жваво реагувати на життя.
На початку своєї літературної творчості М. Гоголь звертався до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріал для своїх творів. Послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, іншу людину, ознаки українського він вбачає в могутності народу, який сформувався на порубіжних землях, воля якого не могла терпіти законів і влади, народу войовничого, сильного своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вільністю і буянням життя. Європейський за своїм географічним положенням, азійський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обережність та азійьку безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велике лінивство, прагнення до розвитку, вдосконалення і бажання нехтування будь-яким удосконаленням. Дух цього народу втілюється в поезії, піснях, які з´єднуються з життям, мають такий голос, що проймає душу.
Гоголю, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обоження її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності й усвідомлення останньої межі у світі, через які лежить шлях до самого світу. Призначення людини полягає в тому, щоб привносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для неї, завдяки чому вона знаходить своє місце в житті.
Звертаючись до природного і людського буття, Гоголь показував, що в природі все відбувається мудро, гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душа запущена, занедбана. Всюди неправда душі — сонний характер, нещирість, паскудність, зверхність, байдужість, млявість, бездіяльний стан, дух темряви і негації, чорнота душі, мертвий застій, мертві душі. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно передусім взятися за душу людську, визволити людину від хвороби смерті її душі. Роздумуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь дійшов висновку, що зло і брехня глибші від переходу соціальних форм і мають свою реальність у самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини.
М. Гоголь, висловлюючи оптимістичну віру в те, що все йде вперед, усе спрямовується на добро, був переконаний і в тому, що можливість такого поступу потребує розкриття неправди, ревізії життя, знаходження коріння зла. Причина зла, на його думку, — у черствості й мертвості людини, якій бракує глибини почуттів, неусвідомлення глибин і таємниць своєї душі. Отже, людині потрібно пізнати себе, свої помилки, вади. Зробити це слід не для того, щоб нищити й руйнувати, а щоб творити добро. Засобом викриття недоліків людини Гоголь обрав сміх. Зароджений з національного українського гумору, цей сміх, за зауваженням Є. Маланюка, в Петербурзі швидко втратив живі і сприятливі властивості й перетворився на демонічну здатність бачити тільки негативне, «ницість ницої людини». Як мислитель аналітичного складу Гоголь ніби розкладає людину, яка розпадається на складові частинки, стає мертвою, спрощується, скорочується й навіть перетворюється на алегорію одного органа, внаслідок чого стає калікою, потворою, а муза Гоголя — відьмою, прихованою помстою. Сприймаючи людину, що розвалюється, він руйнує її органічний, цілісний образ, який постає чудовиськом — потворна галерея «мертвих душ», здеградованого, здегенерованого колишнього панства, образи національного відмирання покозаченої шляхти.
В останні роки життя М. Гоголь, не бачачи можливостей удосконалення людини в недосконалих формах дійсності, лякаючись своєї демонічності бачити «темні» сторони людського буття, в пошуках правди і добра звертався до Бога, в якому вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який привносить гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища за все тлінне, минуще, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витвором любові Божої до неї.
У 40-ві роки XIX ст. українська романтична література та ідеологія поступово занепали, центром романтичного руху став Київ. У 1845 р. тут виникло угруповання, що стало основою Кирило-Мефодіїського братства, яке синтезувало ідеї романтизму й народності в єдності літературного, соціально-політичного і національно-визвольного аспектів з чітким окресленням української національної ідеї.