• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Історія української філософії

Становлення гуманізму

Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, яка відображала нові різнобічні запити людської особистості. У гуманізмі епохи Відродження розрізняють такі етапи розвитку:

а) ранній (етико-філологічний, громадянський) гуманізм, що виник в Італії наприкінці XIV — в середині XV ст. у зв´язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії, моральної філософії на основі класичної античної освіти;

б) пізній гуманізм, що постав в останній третині XV ст. унаслідок зміщення гуманістичних інтересів у теологію, натурфілософію, природознавство.

Через специфічні соціально-економічні умови в Україні впродовж XVI ст. поширювалися й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Із другої половини XVI ст. у зв´язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви українські мислителі, полемісти все частіше почали звертатися до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, реформаторів. Якісно новий рівень розроблення цих проблем почався з організації науково-культурного центру в Острозі, Києво-Печерській лаврі, а особливо з відкриттям Києво-Могилянської академії.

Розвиток ренесансного гуманізму в Україні також відбувався поетапно:

1) до середини XVI ст. За основними типологічними ознаками він подібний до раннього італійського. Його представників цікавили суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2) друга половина XVI — початок XVII ст. Відбувалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних ідей, поєднаних з реформаційними та ідеями візантійського Відродження, активно формувалася історична самосвідомість українського народу, розвивався ідеал гуманістичного патріотизму;

3) друга третина XVII — початок XVIII ст. Гуманістичні ідеї все більше відокремлювалися від реформаційних, навіть офіційно відкидали їх.

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв´язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Розвиток цих процесів і в Білорусі засвідчує їх регіональний характер, актуальність проблематики раннього гуманізму в східноєвропейській філософській думці загалом.

Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання (т. зв. католицька Русь). Його представники: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406—1477), Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (прибл. 1470—1517), Лукаш із Нового Міста (? — прибл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), Йосип Верещинський (1532—1598), Севастян Кленович Фабіан (прибл. 1545 — прибл. 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629), Симон Пекалід (Пенкальський), Іван Домбровський (кінець XVI — початок XVII ст.). Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території, у т. зв. Руському воєводстві Польщі, куди, крім багатьох західноукраїнських міст, входили також Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Кросно, Ряшів, Санок. До початку XVIII ст. навіть в офіційних документах ці міста польськими не вважалися.

Українськими гуманістами XV—XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними набігами татарських і турецьких нападників. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалося науково-культурне життя. Розвиток ремесел, товарно-грошових відносин, міст зумовив появу в тогочасному суспільстві передбуржуазного прошарку. Серед населення третього стану з´являється контингент, безпосередньо не прикріплений до землі (міщани, козацтво, частина селян), підвищується його роль у суспільних рухах, визначенні політичної орієнтації, формуванні нових ідей. Виховані у цьому середовищі представники інтелігентних професій (учителі, проповідники, друкарі, письменники, службовці магістрату, військової козацької канцелярії) формулювали нові ідеї, концепції, учення, які консолідувалися в ідеологію людей третього стану. Ці ідеї засвідчили тенденції відходу від провідного і панівного церковно-теологічного світогляду, критику його положень, догматичних тверджень, але ще не були запереченням цього світогляду загалом.

Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми.