Історія української філософії

Характерні особливості філософської культури Давньої Русі

Історико-філософське дослідження вітчизняної ранньосередньовічної культури тільки починається, але і за таких обставин можна стверджувати про однорідність, соборність філософського знання, відсутність значних відмінностей у поглядах мислителів. Їх працям притаманні середньовічна догматичність, інтелектуальний ригоризм, уніфікація менталітету, налаштованість на зведення суперечностей світу до його несуперечливості й упорядкованості. Відсутні були філософські школи і напрями. Філософська полеміка, як правило, не зачіпала основоположних ідеологічних питань. Усі проблеми розв´язувалися з огляду на християнські догмати.

Типологічно філософська культура Русі, маючи європейський характер, включаючи в себе елементи західноєвропейської думки, де також панувала християнська (католицька) релігія, все-таки тяжіла до східної культури, східного типу ментальності. Вона свідомо культивувала спіритуальність, напружено шукала сенс існування, націлювалася на святість як позамежну цінність. Філософська культура Русі обмірковано і відверто цуралася того напряму західноєвропейської логіко-дискурсивної орієнтації філософії, що зароджувався у західній філософії, а в Новий час трансформувався у різні форми крайнього індивідуалізму та знавіснілого раціоналізму. Така розумова спрямованість випливала з географічного положення держави, особливостей суспільно-політичного розвитку, дохристиянської духовної традиції, інтенсивних культурних контактів із християнськими країнами Близького Сходу. Вирішальну роль відіграло прийняття східного (православного) християнства, що прийшло із Візантії, яка тривалий час перебувала у сфері впливів східних цивілізацій, а також зберігала і поглиблювала традиції античної філософії.

Філософська думка Русі — живе історичне явище. Воно мало свій образ, духовний досвід, відтворювало дух своєї епохи. Проте релігійно-філософська думка України XI—XIV ст. малодосліджена, що дає підставу лише частково робити висновки стосовно типологічних ознак і особливостей стилю духовності цієї доби. У ранньосередньовічній думці можна виокремити такі принципи, ідеї та особливості:

1) загальна спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття;

2) домінування духовно-практичної форми освоєння світу;

3) зосередженість на питаннях соціальної практики, проблемах людини, пізнанні, смисложиттєвій проблематиці;

4) безмежна вірність духу й букві Святого Письма і Святого Передання, неухильне дотримання всіх канонів і традицій православної віри. Тому вона є христоцентричною і сотеріологічною (спрямованою на спасіння), спіритуалістичною і ревеляціоністською.

Ще одна прикметна й унікальна на той час особливість духовно-філософського життя Русі полягала у щирому і непорушному дотриманні віросповідних догматів християнської віри. Перші чотириста років вітчизняна філософія розвивалася передусім як православно-християнська релігійна філософія, головною функцією якої була апологетика православного християнства. Із цього погляду вона була філософією апологетичною. Водночас вона зберігала і плекала ранньохристиянську, святоотецьку (до IV ст.) традицію. Відповідно, була і філософією традиціоналістською. Метою давньоруського філософування були захист і поліпшення державного добробуту і безпеки, покращення духовного і матеріального життя свого народу, навчання його способам щасливого і гармонійного життя, переконання співвітчизників у необхідності взаємної любові і взаємодопомоги, гострій потребі заслужити вічне життя в Царстві Небесному. З огляду на це вона є філософією охоронною, консервативною. Оскільки вітчизняні любомудри пристрасно прагнули блага і щастя всім народам, пропагували всеосяжні цінності, така філософія була універсалістською.

Руська філософія проповідувала мир між народами, гуманізм, виявляла громадянськість, патріотизм, гарячу любов до рідної землі, їй не властивий ні шовінізм, ні космополітизм. Вона ґрунтувалась на ідеях рівноправ´я і спільності людства, необхідності духовного вдосконалення людей, віри в щасливе майбутнє. Це була суто національна філософія.

У сфері соціальних і моральних відносин домінували загальнолюдські ідеали добра і краси, зверненість до духовних благ, активної життєвої позиції, боротьби за соціальну справедливість, переконання в тріумфі духу і розуму, повага до суспільних інтересів, ідеали мужності, вірності, чесності, щирості, простоти. Єдність слова і вчинку, безнастанне плекання духу, моральності — неперехідні цінності тогочасної духовної атмосфери. Духовність — одна з найхарактерніших ознак ранньосередньовічного українського філософування.

У пізнавальній діяльності верховенствував сильний потяг до знань, енциклопедичності, просвітництва, високої книжної культури, що зумовило поважне ставлення до предметів духовної та матеріальної культур, освічених у науках і ремеслах людей, розуму і таланту. Важливого значення надавалося набуванню мудрості як сплаву знання та його практичного втілення в життя і як способу життя, безкомпромісним пошукам правди й істини, бажанню осягнути культуру свого та інших народів, передати знання сучасникам і нащадкам. Це була істинна любов до мудрості.

Відчутним було естетичне ставлення до світу природи й до людини, естетизація всіх аспектів буття, оспівування піднесеного, гармонійного, краси та міри. Руська філософія була філософією краси.

Усе це свідчить про оригінальність і самобутність вітчизняного середньовічного філософського процесу, речники якого творчо синтезували західну та східну думки, створивши власне бачення світу. Загальновідомо, що в ранньому середньовіччі філософія залежала від релігії, обґрунтовувала й обслуговувала її. Такий спосіб буття обмежував філософську думку, утримував філософську творчість у певних кордонах християнського світобачення, водночас стимулював на розв´язання гострих смисложиттєвих, глибоко екзистенціональних проблем, що хвилювали кожну середньовічну людину. Філософія апологетизувала, популяризувала, витлумачувала й коментувала Святе Письмо. Саме в інтерпретації, екзегезі вбачала вона своє справжнє покликання, знаходила свій духовний об´єкт і набувала натхнення. Намагання проникнути у глибинну суть віровчення мало на меті передати здобуті знання співвітчизникам, долучити їх до щастя спілкування і життя з Богом.