Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виокремити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Яскравими представниками цього напряму були правник Л. Лук´яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін.

Національно-культурницький Напрям, представлений насамперед такими шістдесятийками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світлим ний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець 3. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам´яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід´ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники право захисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін.

Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т.зв. самвидав. Однією з перших "самвидавних" публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був "Відкритий лист до ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в´язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. Шляхом самвидаву розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби, "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" В. Чорновола, "Репортаж із заповідника ім. Бери" та "Серед снігів" В. Мо-роза, патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо. Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем´єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.

Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О. Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в´язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов´язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов´язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов´язки.. 9 листопада 1976 р. в Україні постала Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, правники І. Кандиба і Л. Лук´яненко, громадська діячка О. Мешко, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, мікробіолог Н. Строката-Караванська, учитель О. Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник і філософ М. Руденко.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув´язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв´язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 %. На собі відчули тюремне ув´язнення Л. Лук´яненко, В. Чорновіл, М. Горбаль, М. Плахотнюк, В. Січко, В. Овсієнко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т.зв. психушки — спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступа вся тюремному. Там режим ізолював най не безпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальїцини. Щоб деморалізувати дисидента, його влаштовували у середовище вбивць та ґвалтівників, які у "психушках" рятувалися від заслуженого покарання, параноїків, нерідко під наглядом "санітара" з карних злочинців. Застосовувалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам´яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П. Гри-горенко, А. Луииніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін.

Активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний Геніальний т поет В. Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез´ясованих обставин на Київщині по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю А. Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора В. Івасюка, автора широковідомої пісні "Червона рута".

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.