Економічна історія
Друга група
До неї входять 33 держави, дохід у яких на одного жителя у 1978 р. перевищив 415 дол. США: країни Південно-Західної, Південної і Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Іран, Сирія, Ірак, Лівія та ін). Як і в інших країнах третього світу, після здобуття незалежності перед ними у всій повноті стала проблема здобуття економічної самостійності.
Індія у 1948 р. отримала незалежність. На території колишньої британської колонії утворилось дві держави — Індійський Союз і Пакистан.
З приходом до влади партії Індійський національний конгрес у 1949 р. уряд країни взяв курс на створення змішаної економіки. Державному сектору і плануванню відводилась важлива роль у розвитку країни зі збереженням приватного сектору.
Основну увагу уряд приділяв аграрним перетворенням. Був ліквідований створений ще в минулому столітті інститут посередників — заміндарів. Обмежувалось поміщицьке землеволодіння. Держава надавала підтримку селянським господарствам, обмежувала лихварство. Розвивалася кооперація, втілювалися передові агротехнічні технології. Проте на плани модернізації економіки Індії негативно впливали високі темпи зростання населення, національно-релігійні суперечності, проблеми каст. Разом з тим зелена революція дала країні змогу у 70-ті роки відмовитися від імпорту продовольчого зерна. Створений промисловий потенціал дав можливість у 1986 р. здійснити запуск власного супутника зв´язку на індійському ракетоносії.
За прикладом країн НІК у 80-ті роки Індія розпочала ринкові реформи. Країна від імпортозамінної індустрії перейшла до розвитку експортних галузей добувної промисловості. Держава стимулювала розвиток державного сектору в базових галузях, приватного підприємництва, залучення іноземного капіталу транснаціональних корпорацій у прогресивні галузі виробництва. Однак вийти на намічені економічні рубежі Індії не вдалось. У період сьомого п´ятирічного плану (1985—1990) середнє зростання становило 3,5 % запланованого. Приблизно такі ж темпи розвитку народного господарства Індії характерні для 90-х років.
Пакистан має свої особливості (повна ісламізація), які створили проблеми щодо демократизації країни. Але, як і Індія, він пішов єврокапіталістичним шляхом. За прикладом Індії було ліквідовано посередництво у земельних відносинах, у промисловості створено основи державного сектору, надається підтримка приватному підприємництву і зарубіжним інвестиціям. У країні, незважаючи на вжиті заходи, посилювався державний дефіцит, загострювалися проблеми платіжного балансу. Продовжувала відставати головна галузь країни — сільське господарство, де було зайнято майже 80 % населення. Відсутність новітніх агрономічних технологій робила галузь, як і економіку в цілому, залежною від кон´юнктури зовнішнього ринку основної експортної продукції країни — нафти.
Іран — країна, що встановила суверенітет ще у 1946 p., але розпочала реформи, покликані прискорити капіталістичний розвиток країни та здійснити модернізацію форсованими темпами, лише у 60—70-ті роки. Найважливішою реформою, проведеною у 60-х роках, була аграрна. В її ході ставилося завдання ліквідації земельного голоду, обмеження великого землеволодіння, створення фермерсько-капіталістичних господарств шляхом викупу казною значних земельних володінь і роздання їх селянам з умовою викупу на виплат. Проте стимулювання розвитку капіталізму на селі не змогло подолати існуючих пережитків і не дало позитивних результатів.
Політика модернізації економіки у 70-ті роки отримала назву білої революції. Вона включала реформи у галузі сільського господарства, промисловості, освіти і медицини. Здійснення індустріалізації спричинило збільшення темпів промислового виробництва до 10—15 % у рік. Але ліквідація поміщицьких товарних господарств призвела до падіння сільськогосподарського виробництва, масового безробіття. Виразником незадоволення стало мусульманське духовенство, виступи якого проти реформ привели до перемоги наприкінці 70-х років ісламської революції (у 1979 р. в Іран повернувся шиїтський лідер Хомейні, шах залишив країну). Іран проголошено ісламською республікою і країна повернулася до норм шаріату. Іран і на початку XXI ст., незважаючи на смерть Хомейні, залишається ісламською республікою.
На Африканському континенті деколонізація тривала майже всі післявоєнні роки. Спочатку незалежність здобули арабські країни Північної Африки. Частина з них (Марокко і Туніс) стабільно дотримувались прозахідної орієнтації і курсу на модернізацію країни в руслі ринкової економіки. Алжир і Лівія намагались побудувати арабський соціалізм.
Серед арабських країн особливе місце займає Сирія, яка здобула незалежність у 1946 р. Займаючи лише шосте місце за чисельністю населення і десяте за розмірами території серед цих держав, нині це одна з найбільш розвинутих країн арабського світу. У 1963—1965 pp. у Сирії здійснено такі соціально-економічні перетворення: націоналізовано банки і страхові товариства, розпочато нову аграрну реформу, значно обмежено максимум земельних володінь, під контроль держави взято всі великі й частину середніх промислових підприємств. Державний сектор економіки поступово став займати провідні позиції у виробництві, кредитно-фінансовій сфері й зовнішній торгівлі. Всі природні ресурси країни і власність зайнятих їх розробкою фінансових компаній (іноземних і місцевих) було націоналізовано. Сирія — перша країна арабського світу, яка взяла під контроль держави нафтові та інші природні багатства.
У 1966 р. на вимогу нового уряду країни іноземний нафтовий консорціум "Ірак петроліум компані" збільшив платежі за транспортування іракської нафти до Середземного моря через територію Сирії. Проте на становище країни негативно вплинула Шестиденна війна з Ізраїлем у 1967 p., внаслідок якої Ізраїль анексував значні за площею території сусідніх країн — Єгипту, Сирії та Йорданії.
Новий етап соціально-економічних перетворень пов´язаний з іменем президента Хафеза Асада (з 1971 р.). У країні було створено високорозвинену текстильну, харчову, нафтодобувну, будівельну індустрію, сформувалися нові галузі промисловості (хімічна, гірничодобувна, цементна та ін.).
Згідно з четвертим п´ятирічним планом (1976—1980) почався прискорений промисловий розвиток країни — індустріалізація. За п´ять років у країні було збудовано більше 100 промислових об´єктів. Частка промисловості у ВНП (1985) уже становила більше 30 %, а її продукція у всьому обсязі експортованих товарів — 33 %. Сформувався промисловий робітничий клас.
Зміцнення промислового потенціалу країни продовжувалось і в роки п´ятої п´ятирічки (1981—1985). Швидкими темпами розвивався державний сектор, на частку якого припадало більше 80 % промислового виробництва і близько 90 % всього експорту та імпорту. Середньорічні темпи зростання ВНП першої половини 80-х років становили більше 7 %. Залізниці й шосейні дороги, сотні мостів, збудованих у ці роки, зв´язали всі райони країни в єдиний народногосподарський комплекс.
Важливу роль у сирійській економіці відігравало сільське господарство, на частку якого припадало близько 20 % ВНП Організація сільськогосподарських кооперативів стала важливою рисою аграрних перетворень у 80-ті роки. У Сирії в 1987 р. налічувалось уже 4156 кооперативів, більшість із них були постачально-збутовими. Але подальший розвиток довів їх неефективність і тому вони були ліквідовані.
У створенні провідних галузей сирійської економіки та енергетичного комплексу країни важливу роль відіграло співробітництво Сирії із СРСР. Після підписання першої економічної угоди у 1957 р. збудовано Євфратський гідровузол — гребля "Аль-Баас" із ГЕС, ряд промислових підприємств.
Проте в останні роки економічне становище країни погіршилось. У виробництві деяких видів промислової і сільськогосподарської продукції відмічається застій. Одна з головних причин труднощів — розвиток інфляційних процесів, скорочення допомоги від нафтодобуваючих арабських держав і Росії, яка не може бути таким важливим партнером, як колишній Радянський Союз.
Таким чином, країни, що входять до другої групи, мають достатні можливості для економічного зростання, проте їх реалізація ускладнюється внаслідок причин, у тому числі гострих структурних диспропорцій.