Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстенсивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли у 7 разів, а вироблений національний дохід лише у 4 рази. Відбувалося поступове вичерпування вільних ресурсів, перш за все трудових, або їх суттєве подорожчання (добування і транспортування корисних копалин). Темпи економічного зростання СРСР швидко знижувалися. Так, середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили: 1966—1970 pp. — 8,5 %, 1971—1975 pp. — 7,4, 1976—1980 pp. — 4,4, 1981—1985 pp. — 3,6 %, а національного доходу відповідно 7,2, 5,1, 3,8 і 2,8 % . На початку 80-х років радянська економіка увійшла в смугу стагнації. У натуральному виразі обсяг виробництва у ряді галузей не лише не збільшувався, а навпаки, знижувався. Фактично призупинилося зростання продуктивності праці. Згортання економічної реформи і поворот до попередньої господарської практики, проголошений "контрреформою" 1979 р., не змогли цього відвернути.

Значний деформуючий вплив на народне господарство СРСР справляло масштабне нарощування військових витрат. Внаслідок перенапруження радянської економіки, зокрема і тому, що США у другій половині 60-х — першій половині 70-х років загрузли у кровопролитній і дорогій війні у В´єтнамі, було досягнуто воєнно-стратегічного паритету зі США. Однак гонка озброєнь продовжувалася, і у 70—80-ті роки ВПК практично "підім´яв" під себе всю радянську економіку. За оцінками західних спеціалістів, військові витрати становили близько 1/4 ВВП, що в багато раз перевищувало відповідні показники США, а тим більше інших західних країн. На військові потреби прямо або непрямо працювало до 80 % машинобудування країни. Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи ще більше посилила війна СРСР в Афганістані у 1979—1989 pp. Щорічні витрати на неї оцінювалися в 3—4 млрд. рублів. Як наслідок, радянське народне господарство просто не витримало колосальних військових витрат.

Радянський уряд намагався підтримувати видимість благополуччя за рахунок збільшення розпродажу природних ресурсів. Сприятливі умови для цього створили освоєння нафтових та газових родовищ Західного Сибіру, а також багаторазовий стрибок світових цін на енергоносії у середині 70-х років. За оцінками економістів, СРСР лише у 70-ті роки отримав 180 млрд. "нафто-доларів", які було витрачено не на вирішення гострих структурних проблем радянської економіки, а на військові потреби, закупівлю продовольства, товарів масового попиту та інші поточні потреби. Тільки закупівля зерна за 70-ті роки зросла більш ніж у 10 разів (1970 р. — 2,2 млн. т, 1980 р. — 27,8 млн., 1985 p. — 44,2 млн. т).

Основні причини відставання були такі.

1.Не була кардинально вирішена проблема стимулів до праці. Незважаючи на деяке посилення матеріальної зацікавленості робітників та службовців і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, радикальної перебудови господарського механізму на практиці не здійснено. Як наслідок, у СРСР у повну силу працював лише кожний третій робітник.

2.Несприйнятливість соціалістичної економіки, яка базується на централізованому директивному плануванні та управлінні, до НТП. Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій неухильно скорочувався: у 50-ті роки він складав 14,5 %, у 60-ті — 3, а у 70-ті — 1,8 %. У виробництво втілювалась тільки 1/5 винаходів. Таким чином, виявилась протилежність в освоєнні досягнень НТР на попередньому і поточному етапах НТР. Досягненнями першого етапу НТР, завдяки великій концентрації ресурсів на порівняно небагатьох передових напрямах, СРСР у цілому зміг успішно скористатись. Другий етап НТР, який розпочався у 70-ті роки, з винаходом мікропроцесорів, масовою комп´ютеризацією і різким розширенням "фронту" і темпів наукових та технологічних відкрить, майже не зачепив радянської економіки. Трохи краще складалася ситуація у військових галузях, які в нових умовах також виробляли зброю, але все більше залежали від загального технологічного рівня народного господарства, ефективності економічного механізму.

3.СРСР, як і раніше, розвивався у рамках індустріального суспільства з опорою на традиційні галузі, тоді як провідні країни Заходу в 70-ті роки почали перехід до нового постіндустріального, або інформаційного, суспільства. Воно характеризувалося різким посиленням ролі невиробничої, і особливо освітньої галузі, згортанням традиційних галузей промисловості, переходом до ресурсозберігаючих і наукомістких технологій, індустріалізацією споживання. У 1985 р. у США уже майже кожна п´ята сім´я мала персональний комп´ютер, 3/4 населення працювало у сфері послуг. У СРСР у невиробничих галузях було зайнято менше 27 % працівників.

4.Моральне зношення і технологічне "старіння" вітчизняного устаткування у провідних галузях промисловості.

При перевірці у 1979—1980 pp. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин і устаткування з´ясувалося, що не менше 1/3 з них вимагали зняття з виробництва або докорінної модернізації. До середини 80-х років більше 1/2 парку виробничого устаткування мало знос більше 50 %. За міжнародними мірками економіка СРСР, за винятком сировинних галузей, була неконкурентоспроможною. Частка машин і обладнання у радянському валютному експорті становила близько 3 %.

5.Екстенсивний характер розвитку радянської економіки і наростання господарських труднощів різко обмежували можливість вирішення соціальних завдань. Зростання добробуту в 70-х — на початку 80-х років значно уповільнилось. Житлове будівництво з другої половини 70-х років практично не зростало. Частка коштів союзного бюджету, яка йшла на освіту й медицину, до 1985 р. впала нижче рівня 1940 р.

6.Випереджаюче зростання грошових доходів населення (у 1970—1985 pp. середньомісячна заробітна плата збільшилася зі 122 до 190 рублів) відносно пропозиції товарів і послуг загострило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного споживання. За рівнем споживання на душу населення СРСР займав лише 77-ме місце у світі. Нерівномірний доступ до товарів і послуг через наявність розгалуженої якості та системи пільг, розподільників і т. ін. серйозно збільшив розрив у рівні життя основної маси населення — робітників, селян, інтелігенції — і привілейованих прошарків, передусім партійної і державної номенклатури.

7.Посилене відставання інфраструктурних галузей від основного виробництва. У легкій, харчовій промисловості (так звана група "Б") було зосереджено лише 10 % основних виробничих фондів. Тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, яка у 1986 р. становила всього 24,7 проти 60,5 % у 1928 р. Це означало, що економіка не орієнтувалася на першочергове задоволення потреб людини, велика частина промислової продукції була виключена зі сфери товарно-грошового обігу, тому що засоби виробництва не продавались, а розподілялись.

8.Гіпертрофований розвиток ВПК — мілітаризація економіки. Економічна віддача ВПК, на який витрачались величезні матеріальні, фінансові й трудові ресурси, була незначною. Для діяльності цих підприємств були потрібні величезні бюджетні асигнування, а їх продукція в основному складувалась. Навіть нові технології, які розроблялись у ВПК, внаслідок засекреченості не надходили до інших галузей народного господарства, і тому не справляли достатнього впливу на розвиток НТП у країні.

9.На початку 80-х років виникли труднощі в отриманні головної експортної сировини — нафти, які доповнилися змінами кон´юнктури міжнародного нафтового ринку. Вичерпались старі нафтопромисли. Погіршились геологічні умови видобутку. Видобуток легкої нафти суттєво зменшився, а для добування важкої нафти необхідне спеціальне устаткування, але для його виробництва не була підготовлена машинобудівна промисловість. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі істотно вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту впала, що зменшило валютні надходження в СРСР. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд. дол., а у 1985 р. — 86,7 млрд. дол.

Для подолання валютної нестачі вдавалися до зовнішніх позик і використання золотого запасу, який знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив близько 80 млрд. дол. Приблизно стільки ж були винні й СРСР. Країна заборгувала в основному фірмам, банкам за придбану промислову і сільськогосподарську продукцію. СРСР надавав кредити іншим державам для реалізації продукції свого ВПК. Це були держави соціалістичної системи (В´єтнам, Куба та ін.), але головним чином країни так званого третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких була надто низькою. Отже, якщо витрати держбюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшились, то надходження із зовнішніх джерел зменшились.

Таким чином, період 70-х — середини 80-х років позначений наростанням кризи планово-розподільчої системи управління господарством. Держава не змогла призупинити падіння темпів виробництва, добитися виконання встановлених планів випуску продукції, незважаючи на зниження їх завдань за п´ятирічками; перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоч це неодноразово декларувалося, звільнитись від збиткових підприємств (їхня частка досягала у 1985 р. 40 % загальної кількості), забезпечити зниження витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Економіка залишалась несприйнятливою до НТП, у результаті чого СРСР "прогледів" другий етап сучасної НТР і технологічно значно відстав від провідних країн Заходу.