Економічна історія
Особливості економічної моделі
Проведені реформи забезпечили перехід Японії до ринкових відносин. У країні сформувалась унікальна економічна система, скріплена типовими азіатськими неформальними зв´язками — відносинами серед представників як ділових кіл, так і ділових кіл та держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин з їх державним регулюванням, ринкової конкуренції з економічним плануванням. Формально роль держави незначна: державний бюджет Японії перерозподіляє всього третину ВВП. Це повністю зіставно зі СІЛА і набагато менше, ніж в європейських країнах, де ця частка може перевищувати 50 % (наприклад у Швеції). З такого погляду економіка Японії належить до однієї з найбільш ліберальних у світі. Проте тільки деякі азіатські країни (наприклад, Південна Корея або Китай) можуть посперечатись з Японією за ступенем жорсткості й ефективності впливу уряду на економіку.
Японський уряд розробляє стратегічні плани розвитку в цілому (1948—1952, 1951—1953 pp. — плани відбудови народного господарства, 1955—1959 pp. — план самозабезпечення, 1957— 1960 pp. — довгостроковий план економічного розвитку, 60-ті роки — план подвоєння національного доходу тощо), а вже на їхній основі великі компанії формують власні плани. Уряд виступає представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищає його всіма можливими засобами, а бізнес виконує вказівки уряду. Відступників суворо карають, тому часто всю японську промислову систему називають "корпорація Японія".
Восени 1951 р. у зв´язку із набранням чинності Сан-Франциським мирним договором, всю повноту влади передано японському уряду. Важливу роль в економічному розвитку країни відіграли ухвалені у 1952 р. рішення уряду про впровадження прийнятих раніше обмежень у взаємовідносинах між великими компаніями і їх "дочірніми" підприємствами. Це сприяло утворенню нових монополістичних об´єднань, які відрізнялися від дзайбацу. Замість колишніх сімейних форм керівництва встановлено колективне управління у формі наради президентів найважливіших компаній. Нові фінансово-промислові групи (кейрецу) були зцементовані швидше неформальними зв´язками, розгалуженою і заплутаною системою участі. Формально незалежні компанії, які входять до кейрецу (фінансові, торгові, промислові, сервісні), виступають щодо нечленів групи єдиним фронтом.
Більше того, за складом учасників також важко оцінити реальні активи, які перебувають під контролем групи. У країні економіка формально не монополізована, функціонує сектор дрібного і середнього бізнесу, який забезпечує основну зайнятість. Між його підприємствами йде жорстка конкуренція, що характерно для ринкової економіки. Проте переважна частина цих підприємств входить у сферу впливу якоїсь фінансово-промислової групи і є її невидимим продовженням. Японські корпорації зв´язані розгалуженими субпідрядними відносинами з дрібними фірмами, які постачають їм свою продукцію. Великі компанії, у свою чергу, "турбуються" про дрібні, надають їм наукову й технічну допомогу, навчають персонал, допомагають з управлінням і залученням фінансових ресурсів. Ці невеликі фірми другого ешелону оточені у свою чергу фірмами третього ешелону, причому заробітна плата робітників фірми обернено пропорційна їх віддаленню від центру. За рахунок цього, зокрема, підтримується висока ефективність експортних галузей. Жодна європейська фірма, зв´язана законами про мінімальні розміри оплати праці, не може так чинити. Подібні дрібні фірми "довічно" входять до зони впливу якої-небудь фінансово-промислової групи. Отримавши підряд від однієї компанії, практично неможливо потім працювати на іншу. Представники інших фінансово-промислових груп ніколи не будуть з нею укладати контракти.
Поширена також особлива система взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію "компанія — велика сім´я". Поширення системи довічного найму обмежує переміщення робочої сили всередині країни (проте заохочується її переміщення всередині компанії). Така система зробила Японію заручником національної традиції, хоч і дала можливість досягти вражаючих успіхів.
Більш ліберальні правила гри на міжнародному ринку і тиск розвинутих країн вимагають від японських компаній втілення нових технологій та схем організації виробництва, значного підвищення його ефективності. Але подібні кроки передбачають масове скорочення персоналу компаній, що підриває саму сутність їх взаємовідносин з робітниками. А введення ринкової оплати праці на всіх підприємствах відповідно до її ефективності підриває конкурентоспроможність японської економіки на міжнародних ринках.
Інтернаціоналізація виробництва, що ґрунтується на міжнародному поділі праці, породжує збільшення торгівлі не тільки товарами і послугами, а й зростання потоків капіталів між різними країнами. Японія ще з 80-х років стала активно експортувати свій капітал. Проте експорт його в основному йде у фінансову сферу (скуповування цінних паперів), сферу нерухомості, що не завжди веде до успіху. До того ж японцям важко грати за незвичними для них правилами. Це ж стосується і прямих капіталовкладень. Японці не можуть поширити на підприємства інших країн свої схеми роботи з персоналом. Тому доводиться освоювати інші системи відносин з людьми і привчатися жити у незвичному для них світі.
Формально Японія має незалежний і сучасний центральний банк, але реальні ставки процента і норму обов´язкових ресурсів визначає міністерство фінансів. Держава обмежувала приплив у країну іноземного капіталу. Лише у 60-х роках почалась лібералізація зовнішньоекономічної діяльності Японії, яка включала поетапне скасування обмежень на імпорт продукції конкурентоспроможних галузей і продовжувалась протягом десятиріччя.
Подібна система економічних відносин і соціальна структура, що підтримує її, не відповідають традиційному уявленню про відкрите суспільство і характерні для нього ліберальні правила гри. Очевидно також, що система цінностей і світогляду населення країн Заходу не дає повною мірою зрозуміти "азіатську" економіку Японії. Але японська економіка за всієї своєрідності має багато спільного, наприклад, з економікою Південної Кореї. За всієї несхожості двох країн спільне можна віднайти й у прагматичних підходах до решти світу з боку Китаю.
Однак у 80-х роках була вичерпана ефективність цього економічного механізму, який давав можливість країні підтримувати вражаюче економічне зростання. У 60-ті роки економіка країни зростала щороку середніми темпами на 10 %, у 70-ті роки вони становили 5, у 80-ті роки — 4, а у 90-ті роки були незначними (1996 р. — 3,6 %, 1997 р. — 1, 1998 р. — 0 %). Японія у 1969 р. за обсягом валового національного продукту вийшла на друге місце після США у капіталістичному світі.
Важливими факторами економічного успіху були: високоефективне використання зарубіжної економічної допомоги; масове оновлення основного капіталу; розширення внутрішнього ринку; використання зарубіжних науково-технічних досягнень; використання високоякісної робочої сили (ще у 1947 р. в Японії було введено обов´язкову і безкоштовну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів); ініціативність японських підприємців; традиційно сформована система найманої праці, яка виявилась у гармонійних відносинах між адміністрацією фірми і найманим персоналом; стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази та ін.
Важливу роль в економічному розвитку Японії відіграв протекціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії було зібрано 110 легкових автомобілів, тоді уряд не ставив завдання розвитку автомобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості Японії перейшло до протекціоністської політики в цій галузі. Було обмежено ввіз готових автомобілів і створено умови для імпорту зарубіжних технологій. І хоча фірма "Тойота" вийшла із запізненням на американський ринок, але вже у 1971 р. частка імпорту до СІЛА машин цієї фірми становила 16 % (у 1962 р. — 0,2 %). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності у 1971 р. дозволено зовнішні капіталовкладення в цю галузь. Але і після цього держава суворо лімітувала зарубіжні інвестиції.
Успіх значною мірою був забезпечений завдяки адаптивності японської моделі до зміни внутрішніх і особливо зовнішніх умов. Сприяла цьому постійна структурна перебудова всієї економіки. Вона передусім зумовлена необхідністю забезпечити прогресивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Прикладом може слугувати розвиток автоіндустрії — зростання життєвого рівня японців у 60—80-х роках привело до підвищення попиту на автомобілі, а це у свою чергу викликало швидкий розвиток цієї галузі. Докорінна перебудова структури всієї економіки наприкінці 70-х років була викликана насамперед кризою 1974—1975 pp. Основні напрямки перебудови: забезпечення пріоритету наукомісткого виробництва, яке не вимагало великих затрат сировини, енергії, робочої сили; скорочення енергомісткого виробництва; реконструкція галузей промисловості, продукція яких особливо постраждала від зарубіжної конкуренції.
Не менш важливими факторами повоєнного економічного успіху Японії є державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика отримання споживання на користь нарощування інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріоритетного розширення споживання) і уміння урядових кіл визначати такі довгострокові цілі, які б захопили всю націю. Наприклад, популярне у 60-ті роки гасло "Догнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту", коли вихід на друге місце у світі за цим показником подавався як входження Японії до клубу великих економічних держав світу. Це також окремі економічні фактори: зростання продуктивності праці, підвищення реальної заробітної плати тощо. Але слід пам´ятати, що японська модель розвитку включає не тільки економічні, а й політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші фактори в їх діалектичному зв´язку.
Японські економісти вважають, що національна економіка завжди розвивалась і продовжує розвиватись за активного втручання держави, яка не тільки створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосереджує увагу на вирішенні головних завдань. Досягається це за рахунок планування економічного розвитку. В Японії, як згодом і у Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто доводились не лише до підприємств, а й до їх цехів. Очевидно, що в умовах приватної власності виконання таких планів можливе тільки тоді, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів: введення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг і субсидій та ін.
Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії в основному це були внутрішні джерела. Американці частково допомогли, відмовившись від значної частини репарацій, наситивши економіку у 50-ті роки замовленнями на обслуговування американської армії під час війни у Кореї, надавши пізніше науково-технічну допомогу. Пошук внутрішніх джерел інвестицій привів до створення механізму отримання споживання і перекачування національного доходу в інвестиційну сферу.
Але на відміну від авторитарного, військового режиму, який забезпечував дію такого механізму (Південна Корея, Чилі), в Японії уряд спирався на особливу рису національної культури — здатність сприйняти загальнокорпоративні інтереси як інтереси власної сім´ї. З 80-х років відбувається поступова переорієнтація на розширення споживання. Нині споживчий попит в Японії становить 60 % ВВП, тоді як у США — 80 %. Японська ситуація не характерна для тих високорозвинутих країн, що мають пропорційно розвинуту економічну систему. Японія ще має пройти абсолютно необхідну стадію на шляху постіндустріального суспільства — стадію "суспільства загального добробуту". На це націлені плани останнього десятиліття (наприклад "П´ятирічний план держави добробуту" 1992—1996 pp.).
Створений у післявоєнний період унікальний економічний механізм привів до того, що Японія й у 90-ті роки являла собою поєднання протилежностей: національного багатства з відносно бідним населенням; сучасного виробництва з традиційною (майже напівфеодальною) культурою. Країна вирізняється своєю кредитно-грошовою системою, яка разом з механізмом стримування споживчих витрат населення дає можливість звести інфляцію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, який дає змогу спрямовувати кредитні ресурси, у тому числі й заново випущену грошову масу, до визначених урядом точок промислового зростання, привело до створення унікальної банківської системи. Вона являє собою щось середнє між Держбанком СРСР, який здійснював фінансування народного господарства, і дворівневою банківською системою розвинутих країн. Центральний банк працював у тісному взаємозв´язку з міністерством фінансів. В інших високорозвинутих країнах (США, Німеччині) фінансова і грошово-кредитна система розділені. Така взаємодія центральних органів у країні дала змогу підключити Банк Японії до управління економічним розвитком. Але у 90-ті роки унікальна банківська система Японії стала суттєвим гальмом на шляху її перетворення у зрілу державу зі здоровою економікою.
Зауважимо, що управління процесом економічного розвитку не є завданням центрального банку. Але за прикладом Японії у деяких країнах, що розвиваються, залучають його до фінансування перспективних галузей національного господарства.
Швидкий темп розвитку економіки передбачає і високі темпи збільшення грошей в обігу. їх можна забезпечити інтенсивним збільшенням золотовалютних ресурсів. Але для цього країні потрібне позитивне сальдо торгового балансу, виробництво конкурентоспроможних товарів, що для країн, що розвиваються,— дуже складне завдання. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — прямий шлях до інфляції. Тому єдино можливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Це з успіхом використала Японія. Центральний банк вливав гроші у банківську систему, де вони мультиплікувалися.
Постійний ресурсний голод швидкозростаючої економіки примушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. В результаті останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а через комерційні банки. їм і доводилось невсипуще стежити за раціональністю використання коштів підприємствами. Таким чином, державна політика проводилась не через бюджетне фінансування, а через розумну національну кредитну політику. Фінансування йшло не з бюджету, а через банківську систему, тому виділені кошти було необхідно повернути, та й ще з процентами (хоч і пільговими), а проект мав окупитися. У цьому випадку обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія за кордоном закупляла в основному ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами та інвестиціями покривалась ще й банківськими кредитами, які таким чином породжували гроші для зростання. Держава проводила жорстку політику контролю за доходами (зокрема за заробітною платою), які мали зростати повільніше, ніж продуктивність праці, та у галузі оптових цін, оскільки промисловість головним чином реагувала на них.
За останні роки Японія перетворилась у фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів уже досяг 129 млрд. дол. США. У 1995 p. частка японських кредитів у світі становила 53 %. Найбільші комерційні банки світу — японські, проте вони являють собою неповоротких монстрів з досить низькою ефективністю роботи. Причина полягає у недостатності поділу фінансової і грошової системи в Японії. Комерційні банки призначені для державного фінансування перспективних галузей і в ході свого розвитку виявились хронічними боржниками центрального банку. Останній — це своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, його фактичний дефіцит перекладається на центральний банк. Він, по суті, виконує ті ж функції, що й державне бюджетне фінансування. Держава створила японські банки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспективні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків йдуть державі. У цій системі промислові й торгові фірми також є хронічними боржниками банківської системи і коефіцієнт їх боргового навантаження може становити 300—400 %. Як наслідок, створюється своєрідна економічна система, в якій всі одне одному винні: промислові й торгові компанії — банкам, а комерційні банки — центральному банку.
Із трьох груп суб´єктів, які забезпечують джерела інвестицій і яким дістаються перші плоди економічного зростання — сім´я, корпорація і держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони включені до певної фінансово-промислової групи. Роль держави формально залишається не дуже помітною (через бюджет ну систему розподіляється близько 25 % ВВП), а населення є відносно бідним.
Високу якість японської економіки добре видно на прикладі порівняльних даних з енергоспоживання. У 1985 р. в Японії споживали 2,6 т умовного палива на душу населення, а у США — 6,7 т, тобто у 2,6 раза більше, при тому, що ВНП на душу населення в Японії вищий, ніж у США. Японія розробляє концепцію нової енергетичної культури, сутність якої — забезпечення енергетичних потреб країни за рахунок поглиблення структурної перебудови, розвитку альтернативних джерел енергії. Японський експорт у 1985 р. перевищив імпорт більш ніж на 46 млрд. дол., а у 1993 р. — на 120,2 млрд. дол. (Для порівняння: у ФРН перевищення становило 23,1 млрд., а США мали від´ємне сальдо 115,8 млрд. дол.) У тому ж році дефіцит торгового сальдо США з Японією досяг 60 млрд. дол. США звинуватили Японію у "колоніальному характері" її торгівлі.
"План побудови інформаційного суспільства до 2001 p.", виконання якого забезпечило загальну інформатизацію країни, свідчить про новітні процеси у галузі економіки і суспільства. Японія займає провідне місце серед розвинутих країн світу.
Основні терміни і поняття
"План Доджа", експортний картель, кейрецу, "азіатська" економіка, план-прогноз, директивне планування, протекціонізм.