Економічна історія
Згортання НЕП-у і формування командної економіки
Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резерви "відбудовчого ефекту" було вичерпано, країна опинилась на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У 1926 р. виявилась нестача металу, а потім й інших матеріалів і сировини. Вона була зумовлена розгортанням нового будівництва, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.
Основними причинами цього були:
1) зрив хлібозаготівлі (внаслідок незадоволення селян державними заготівельними цінами) і невиконання експортних зобов´язань, що зменшило валютні надходження і спричинило відповідно скорочення промислового виробництва та капітального будівництва;
2) значно швидше зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією (зростання кількості робітників у промисловості й будівництві; зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшило платоспроможний попит);
політика активного витіснення з 1926 р. приватного капіталу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів; призупинення державного кредитування приватних підприємств; введення у 1927 р. податку з надприбутку; заборона надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлення старих договорів; зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідовано більшість концесій; у 1931 р. ліквідована і приватна промисловість);
4) одержавлення розподілу: в 1929 р. здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано товарні біржі та ярмарки.
СРСР вибрав другу з двох альтернатив: 1) низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн; 2) відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований розвиток головної ланки господарства — великої індустрії. Політика непу була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними суперечностями цієї політики та суперечливими процесами, які вона викликала в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку; вичерпання ресурсів; небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Відмови від непу вимагала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, прийнятого XIV з´їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Почала розкручуватись "машина надзвичайності": у 1927 р. програма "переконструювання непу", розгортання кооперування за виробничим принципом і колективізації, розширення планових початків в економіці, активний наступ на капіталістичні елементи міста і села.
Відновлення і розширення державного сектору створили умови і викликали необхідність переходу від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного планування. Перший п´ятирічний план (1928—1932 pp.) було затверджено у 1929 p., за ним втілювались у життя 1933—1937 pp. — другий і 1938—1942 pp. — третій п´ятирічні плани. Держплан УСРР, як і союзний, стосовно п´ятирічного плану стояв на таких позиціях: "План має бути: а) науковим прогнозом об´єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної влади". На практиці останнє витіснило і підім´яло під себе науковість, об´єктивність, оптимальність. У "рік великого перелому" (так назвав Й. Сталін 1929 р.) взято курс на різке форсування індустріалізації. 1931 р. радянські закупівлі становили ЗО % світового експорту машин та устаткування, 1932 р. — майже 50 %.
Джерела фінансування цих закупівель та індустріалізації
були такі:
1) перекачування коштів за допомогою держави з легкої та харчової у важку промисловість;
2) податки з населення (для села "надподатки" — постійне зростання цін на промислові товари);
3) добровільні й примусові (під контролем суспільних організацій) позики (1927—1929 pp. випущено три державні позики індустріалізації, тільки населення України підписалося на суму понад 325 млн. рублів);
4) випуск паперових грошей (емісія), не забезпечених золотом (у 1928—1932 pp. інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. рублів);
5) форсоване розширення продажу горілки, завдяки якому в 1927 р. бюджет одержав 500 млн., 1930 p. — 2,6 млрд., а 1934 p. — 6,8 млрд. рублів;
6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра, хліба та іншої сировини;
7) режим економії (за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат за 1928—1929 pp. зекономили лише в Україні майже 65 млрд. рублів);
8) посилення державної експлуатації селянства та робітничого класу, багатьох мільйонів в´язнів ГУЛАГу.
Важливого значення для економіки СРСР набула промисловість України, капіталовкладення в яку за роки першої п´ятирічки становили понад 20 % загальносоюзних. Із 35 важливих об´єктів промисловості СРСР у період технічної реконструкції 20—30-х років 12 знаходились в Україні (7 новобудов — металургійні заводи: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і 5 докорінно реконструйованих — Луганський паровозобудівний і металургійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої п´ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому в промисловому комплексі України з´явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова і молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська, у металургії — електрометалургія (завод Дніпроспецсталь), кольорова металургія (Костянтинівський цинковий (1930), Дніпропетровський алюмінієвий (1933) заводи). Програму першої п´ятирічки щодо загального обсягу промислового виробництва виконано на 93,7 %, у важкій промисловості — на 108 %. Частка промислової продукції підвищилася з 51,5 % у 1928 р. до 70,7 % у 1932 р. Частка першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості зросла до 53,4 % проти 39,5 % у 1928 р.
Взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, радянське керівництво одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекачування коштів за рахунок встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (у роки першої п´ятирічки вони інколи становили 1/8 ринкових) — вже не могли ефективно задовольнити потреб індустріалізації. Вихід вбачався у колективізації, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень.
Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочерговим завданням у галузі сільського господарства визнавався розвиток усіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективним завданням — поступовий перехід до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Але не встановлювались терміни, форми і методи кооперування. XV з´їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи, було порушено закріплені на папері основні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів´я худоби і збору зернових, а й до людських жертв, які рахувались мільйонами (близько 10 млн осіб). У результаті в роки перших п´ятирічок діяла карткова система постачання населення (до 1936 p.). Водночас колективізація створила соціальну базу для модернізації аграрного сектору, дала змогу підвищити продуктивність праці, вивільнити трудові ресурси для інших галузей економіки.
У 1929—1933 pp. проведено господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, базованої на командно-адміністративних методах управління економікою. Перш за все реформи охопили управління промисловістю. У 1932 р. ВРНГ реорганізували в кілька наркоматів, що відали окремими галузями промисловості. Подальший розвиток системи йшов шляхом роздроблення наркоматів, особливо інтенсивно у 1938—1939 pp. До березня 1939 р. їх утворено вже 34, що означало перехід до галузевого принципу управління. Було відновлено колегії наркоматів. Різко зросла чисельність чиновників (тільки за роки першої п´ятирічки — у 16 разів), адміністрування охопило всю соціально-економічну структуру суспільства. Посилилась єдиноначальність, яка призвела до утвердження командного стилю в управлінні економікою і панування директивних методів керівництва.
Заперечення ринкових відносин применшувало роль і значення господарського розрахунку. У міру посилення директивного планування й управління економікою послаблювалась роль прибутку. Він майже цілком надходив до бюджету, з якого фінансувались капіталовкладення. Було введено пряме банківське кредитування (1930), а матеріально-технічне постачання здійснювалось за принципом розподілу. Підприємства, що входили до трестів, отримували кредити згідно з планами, які складались трестами. Передбачалось, що відкриття підприємствами власних рахунків у банку підвищить їх оперативність. Проте практичне здійснення названих заходів призвело до протилежного результату. Кредитування стало здійснюватись "під план", що підривало самі основи госпрозрахунку. До того ж розуміння госпрозрахунку змінилось: фінансово-господарська самостійність зводилась просто до зіставлення доходів і витрат підприємства, а сам госпрозрахунок розглядався як форма обліку і контролю. Держбанк за рахунок покупців сплачував рахунки постачальників незалежно від якості й асортименту продукції, а також компенсував усі витрати, понесені постачальниками.
Не стимулювала розвиток ініціативи підприємства і податкова реформа, хоча замість великої кількості податків і видів податкових вилучень до бюджету встановлювалися податок з обігу і відрахування з прибутку.
Таким чином, у 30-ті роки було створено економічну систему, базовану на жорсткому централізмі та директивності. По суті, держава знову перейшла до своєрідної "розкладки" як у сільському господарстві (обов´язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювалися жорсткі директивні завдання щодо виробництва і розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Утвердились командно-бюрократичні методи управління. Обмеження самостійності й прав підприємств призвело до того, що підприємства як господарюючі одиниці стали перетворюватися у виконавчі органи центрального керівництва. Все це завершилось утвердженням командно-адміністративної системи управління народним господарством.
Розвиток централізованого планування відбувався по лінії дедалі більшого охоплення планом всього народного господарства. На відміну від першого п´ятирічного плану другий охопив розвиток усіх галузей господарства — промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообігу. У першому п´ятирічному плані визначалися завдання розвитку промисловості колишньої ВРНГ (60 % всієї промисловості). Другий п´ятирічний план охоплював усю промисловість. Якщо план ГОЕЛРО давав конкретні виробничі завдання по 17 галузях, а перша п´ятирічка — по 50, то друга — по 120 галузях промисловості. Жорстко регламентувались не тільки планові завдання, а й ресурси для їх виконання, форми та розміри оплати праці, інші показники.
Централізоване директивне планування переносилось також у сільське господарство. Ще в роки першої п´ятирічки стали розробляти державні посівні плани, які доводились до кожного району і колгоспу. У 1932 р. вперше було розроблено план тракторних робіт МТС (у 1937 р. налічувалось 5518 МТС, і вони обслуговували 91,5 % колгоспів), у 1935 р. — розвиток тваринництва на кожний рік, у 1938 р. — проведення агрокультурних заходів. Було відновлено методи позаекономічного примусу, що діяли в роки "воєнного комунізму".
У найбільш потворній формі командно-адміністративні підходи виявились у насильницьких методах і прискорених темпах колективізації, затвердженої у другій п´ятирічці (у колгоспи об´єднано 93 % всіх селянських господарств і 99 % всіх посівних площ). Управління базувалось не на економічних методах, а на волюнтаристському втручанні у процеси виробництва, обміну і розподілу сільськогосподарської продукції. Планування, яке ігнорувало об´єктивні закони розвитку, стало набувати, по суті, бюрократичного характеру.
Результати розвитку економіки, базованої на такій плановості, виявились суперечливими. З одного боку, система допомогла мобілізувати і сконцентрувати економічні ресурси у чітко визначених сферах (ділянках) господарської, наукової, соціальної діяльності. Так, у період другої п´ятирічки досягнуто збільшення валової продукції промисловості у 2,2 раза, 80 % її отримано від нових і реконструйованих підприємств, зростання продукції у сільському господарстві в 1,5 раза, зниження собівартості продукції на 10,3 % (у першій п´ятирічці спостерігалося збільшення собівартості на 2,3 %). Країна здобула техніко-економічну незалежність. Вона виробляла практично всі види промислового устаткування, вийшла на перше місце в Європі і друге у світі за обсягом промислової продукції у 1936 p., хоча за виробництвом на душу населення ще відставала від розвинутих держав. Проте вже в цей період життя неодноразово ставило питання про ліквідацію воєнно-комуністичних командних методів управління аграрним сектором, що ґрунтувалися на жорсткій регламентації господарської діяльності колгоспів і радгоспів.
У роки третьої п´ятирічки поряд з посиленням галузевого планування все більшого значення набувало планування народного господарства в територіальному розрізі. Це супроводжувалось зміцненням централізованого планування. В Україні 1940 р. при Раднаркомі республіки створено Економічну раду, яка мала посилити роботу уряду щодо керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розглядати мобілізаційно-оборонні питання. Такі ж ради створювались щодо товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива і транспорту. Ще більше закріпився принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва і розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану як народногосподарського штабу країни і роль Держплану України як такого ж штабу в масштабі республіки. Проте друга половина 30-х років відмічена помітним наростанням проблем у господарському житті. У лютому 1941 р. зроблено спробу розробити методи їх подолання. Знову намічалися повсюдне втілення госпрозрахункових відносин і низка інших заходів, але розпочати їх реалізацію не вдалося. Ставало все більш зрозумілим, що форми і методи планового управління, які склались, значною мірою себе вичерпали і стали причиною багатьох негативних явищ в економіці.
Основні терміни і поняття
Націоналізація, конфіскація, "воєнний комунізм", неп, продрозкладка, продподаток, главкізм, централізація управління, директивне планування.