• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Економічна історія

Особливості української промисловості

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноросійських економічних тенденцій, водночас мала особливості.

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам´яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн. пудів (майже 70 % усього видобутку Російської імперії); залізної руди — в 158 разів (210 млн. пудів — більше половини загальноімперського видобутку), тоді як на Уралі лише в 4 рази. Наприкінці 90-х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів). Енергоозброєність кожного заводу Півдня була вищою в середньому в 42 рази, ніж на Уралі, що сприяло вищій (у 6 разів) продуктивності праці робітника-металурга.

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії. Виробництво чавуну протягом 1870— 1880 pp. збільшилося в Україні у 4 рази, прокату — в 7,7 раза, тоді як у Росії аналогічно на 25 і 139 %. Аналогічні процеси відбувалися і в інших галузях важкої індустрії України.

3. Високий рівень концентрації виробництва. У 1892 р. вісім найбільших шахт Донбасу видавали на-гора більше третини річного видобутку вугілля та антрациту краю. У 60—90-х роках при зменшенні загальної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникло 17 нових металургійних заводів. Більшість із них були побудовані на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам´янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких — Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр´ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали займали ключові позиції в кам´яно вугільній, залізорудній і металургійній промисловості України.

25 % всіх зарубіжних інвестицій Російської імперії припадало на Україну. На цих заводах запроваджувалися новітні техніка та технології, використовували апробовані у передових країнах форми організації праці, велася підготовка кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями. Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об´єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

5. Структурна та територіальна диспропорційність. За підтримки держави пріоритетне значення надавалося важкій індустрії, яка розвивалася темпами вдвічі швидшими порівняно з галузями легкої промисловості. Такий підхід призвів до серйозних деформацій структури економіки України — гіпертрофованого нарощення виробництва засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживання. Ця тенденція в економіці України збереглася й у XX ст. Більше того, потужне нарощування промислового потенціалу та концентрація робочої сили в Подніпров´ї та Донбасі разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. До сьогодні така диспропорція в розміщенні продуктивних сил України становить складну проблему національної економіки.

6. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся у гіпертрофованому розвитку галузей великої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні розвитку частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна і т. ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 155 українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження
капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі
з Україною. Регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власній території. До речі, гужові дороги тут на той час набули слави найгірших у Європі.

Подібні тенденції спостерігалися і на початку XX ст. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Україна не лише домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. Продукція лише п´яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр´ївського) становила понад 45 % загального промислового виробництва, зокрема, майже 25 % загальноросійського чавуну. На початку XX ст. кількість цукрових заводів зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 до 23 млн пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об´єдналися в цукровий синдикат — перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об´єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.

У цілому на великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, тоді як у США — лише 33 %.