• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Економічна історія

Парцелярний характер землеволодіння

Наприкінці XVIII ст. у Франції проживало близько 26 млн. осіб, з яких лише 2 млн. — у містах. Франція залишалась аграрною країною: 75 % її національного доходу давало сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало у спадковому користуванні селян у вигляді малих парцел, розміри яких не перевищували одного га і які належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки і вимушено виконували панщинні повинності на користь феодалів і церкви.

Техніка обробітку землі у 70—80-ті роки XVIII ст. дещо поліпшилася, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало все більш товарним. Зростаючі потреби підштовхували сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займались лихварством і визиском сільської бідноти.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи і цілком маєтки сеньйорів, з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники з буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, і підвищували орендну плату.

В окремих районах Франції великі землевласники огороджували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Становище основної маси селян продовжувало погіршуватися. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів і праці за наймом. Не в змозі прогодуватися своєю працею, частина селян перетворювались у жебраків.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об´єднувала боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними, і хоч кількість сервів (закріпачених) була не дуже великою, але й інші несли тягар багатьох повинностей. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщини (право мертвої руки), за право давити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, які сплачували сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, і виконували низку феодальних повинностей та платежів. Все це разом інколи становило 25—30 % вартості землі. Менш поширеним був шампар — оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензиторів, були і безземельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни сплачували "десятину", державі вносили "двадцяти-ну" і подушну подать. Ще більш віджилими були талья — прямий державний податок, а також габель — непрямий податок на сіль. Щорічно селяни повинні були за примусовою ціною купувати не менше 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємні купівля і продаж солі карались примусовими роботами — засланням на галери.

Непосильні платежі й феодальна власність на землю позбавляли селян коштів для розширення виробництва і поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фермерства, яке вже виникло у північних районах країни, перешкоджали купівлі-продажу землі.

Капіталістичний розвиток сільського господарства Франції значно просунувся вперед у період Реставрації та Липневої монархії (1815—1848).

У цей період у Франції продовжувало розвиватись торговельне і підприємницьке землеробство, що вело до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з боку великих землевласників і феодалів. Одночасно відбувалися дроблення селянської власності, концентрація землі в руках буржуазії, поміщиків і заможних селян. Кількість земельних власників збільшилась, але водночас зростали бідність і зубожіння дрібних селян. Парцельний селянин, щоб вижити, постійно вдавався до позики під заставу землі, до лихварського іпотечного кредиту. Рівень життя селянських мас у Франції був дуже низьким.

Велике землеволодіння у Франції зазвичай поєднувалось із дрібним землекористуванням. Більшість великих землевласників здавали землю в оренду на кабальних умовах сплати половиною врожаю. Велика частина селян і орендарів не мали необхідних умов для поліпшення техніки обробітку землі. Ці обставини дуже уповільнювали прогрес у сільському господарстві. Крім того, у 1819 р. було введено високі мита на хліб, худобу, шерсть, які слугували захистом великих землевласників від конкуренції іноземних товарів.

Збільшення площі, зайнятої під оранку, поліпшення агротехніки, ширше використання машин сприяли постійному зростанню протягом XIX ст. продукції сільського господарства. Якщо у 1812 р. вона оцінювалась у 3 млрд., то у 1870 р. — уже у 7,5 млрд. франків.

З 1815 по 1852 р. посівні площі збільшилися з 23 млн. до 26 млн. га. Змінилась їхня структура. Пшениця витіснила інші злакові культури. Різко збільшились посіви цукрового буряку (досягли у 1852 р. 111 тис. га, з яких збирали 32 млн. ц буряків). Урожайність зернових зросла на 50 %. Розвивалось тваринництво, збільшились площі лук і пасовищ, що слугували його кормовою базою. Протягом першої половини XIX ст. поголів´я великої рогатої худоби зросло більше ніж у 1,5 раза.

Таким чином, парцелярний характер французького землеволодіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структури економіки, а вартість сільськогосподарської продукції у 70-ті роки XIX ст. у 2,5 раза перевищувала вартість промислової продукції.

Основні терміни і поняття

Парцела, ценз, шампар, талья, габель, іпотека, іпотечний банк, общинне володіння, акціонерне товариство, емісійний банк, позика, кредит, облігація.