Економічна історія
Розвиток Лівобережжя та Слобожанщини
За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все ж на середину XVII ст. вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації виявлявся, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не у промисловості й торгівлі, а у сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за сутністю фермерського. І суперечність між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стала однією з головних причин соціального вибуху в 1648 р.
Створена після Селянської війни (так ще названо війну 1648— 1654 pp.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектору. Зросло землеволодіння православних монастирів, захищене від свавілля козаків та селян гетьманськими універсалами. Ними ж дарувались села, млини та ін. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Започатковано становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершується процес утвердження козацької земельної власності. Значна частина земель перейшла до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.
Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини неосвоєних ґрунтів або купівлі, для збільшення їх розорювали "дикі поля", вирубували ліси і засновували нові хутори. Пізніше — в основному шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину. За універсалами гетьмана монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — 20. Магнато-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.
Тогочасне старшинське володіння землею мало дві форми: приватно-спадкову та тимчасово-умовну. Характерною рисою спадкового ("вічного") володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало у процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне ("рангове") володіння землею мало іншу природу та спосіб формування — ділянки видавалися за службу на певний термін або ж "до смерті". Формально це була власність Війська Запорізького і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.
Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності. Іншу позицію зайняла Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної "займанщини" і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння царський уряд запровадив порядок наділення і затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За цих обставин у 30-ті роки XVIII ст. понад 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. У період гетьманства Д. Апостола (1727— 1734) основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично стерлася. А у другій половині XVIII ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати "займанщину" юридичною підставою для володіння земельними угіддями.
У цей же період розпочинається процес зростання землеволодіння у руках російських поміщиків, який ще більше посилився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони ж стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом.
Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєнні низові походи тощо руйнували міцне козацьке господарство. Не маючи змоги власним коштом відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.
Ще гіршим було становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п´яти і більше днів на тиждень. Водночас збереглися грошова і натуральна ренти.
У другій половині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, у Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність чи опинилися у руках світських можновладців.
У цей же період відбувається поступова заміна земельних податків грошовими, причому спостерігалась тенденція до швидкого зростання останніх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувались як натурою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). 1765 р. було запроваджено "рубльовий оклад", якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.
За указом 1783 р. податком обкладалося вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани сплачували по 70 коп., казенні, замість робіт, і монастирські — по 1 рублю на рік, а козаки "на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства", — по 1 руб. 20 коп. Частина податей залишалася, згідно з цим же указом, у розпорядженні поміщиків " на кращий і господарський розсуд". З 1797 р. згідно з урядовим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також замінявся на грошовий. Все це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України, де не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 р.