Економічна історія
Аграрні відносини
У період загарбання українських земель занепала аграрна сфера. Величезні території східноукраїнських земель та їх родючість і напрочуд багатий рослинний і тваринний світ дивували сучасників-іноземців. Знелюднівши, ці землі перетворилися на суцільні мисливські й бортні угіддя, стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств — сезонного "уходництва". Ним займалися не тільки приходні — і серед них не тільки промисловики — професіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що у XIV— XV ст. значна частина останніх сплачували данину "медом і скорою" (шкурами хутряних звірів). Бортні землі становили самостійні господарські об´єкти — предмет пожалування литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на тих землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служивому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали "за спиною" бортні угіддя.
Більш зрілі аграрні відносини спостерігалися в західноукраїнських землях, звідки, починаючи із середини XVI ст., хліб експортувався до Західної Європи. Сприяли цьому торговельні шляхи, які пролягали теренами Галичини, Волині та Поділля. Ними до Західної Європи рухались як східні й московські товари, так і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські товари (сукно, атлас, оксамит, полотно, одяг, ремісничі вироби, залізо, вина). Протягом XV—XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку і з плином часу потребувала дедалі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Інтенсифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків (багатогалузеве товарне господарство), зростання панщини й обезземелення селянства.
У XIV—XVI ст. частина селян відбували повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, решта ж (кількість яких постійно збільшувалася за рахунок роздавання доменіальних маєтностей) сиділа на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.
Межа між групами селян була досить умовною. Зокрема, слуги, крім несення військової "пішої" чи "ординської" служби, сплачували різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина.
Таким же відносним був і поділ селян на "похожих" (особисто вільних) і "непохожих" (прикріплених до свого наділу). "Непохожий" міг залишити свого володаря, маючи когось, хто б заступив його і ніс відповідну службу, або ж продати свій ґрунт. У свою чергу "похожого" селянина, що "відсидів" десять років на чиїй-небудь землі й не застеріг собі права виходу, могли її позбавити.
Особливий статус мала шляхта, яка здобула право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхти лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством XIV — другої третини XVI ст. Воно надало їй значні поміщицькі права, особисті свободи та майнові гарантії, що в сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної, верстви. За даними подимних тарифів, наприкінці 20 — на початку 40-х років XVII ст. в її руках опинилося близько ЗО % приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини. Це були здебільшого великі латифундії, що формувалися з королівських роздавань, шляхом купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо іншою була ситуація на "рекуперованій" (поверненій Польщі) Сіверщині. Спустошена численними війнами, вона становила собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної і середньої шляхти.
Залучення цих просторів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Однак водночас поширювалися характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відробітковий тягар, закріплений "Уставою на волоки"(1557). Волочну помірну (обмір і переділ земель) було здійснено в Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині, у великих князівських містах, що не мали Магдебурзького права. Селяни фактично позбавлялися права користування лісами. Кращі землі відводились під фільварки, а гірші поділялися на волоки, що стали нормою поділу і мірилом феодальних повинностей для селян. Кожному селянському господарству наділяли одну волоку землі на трьох полях (трипільна система). Для виконання панщини землю розподіляли так, що одній волоці фільваркової чи дворової землі відповідало сім селянських. З волоки селяни відробляли два дні панщини на тиждень, виконували натуральні та грошові повинності. Реформа посилила залежність селян, зменшила площу земель спільного користування, зруйнувала, хоч і не повністю, общинні форми селянського землекористування. З другої половини XVI ст. волоковий спосіб господарювання широко практикували в приватновласницьких маєтках.
Впродовж XIV—XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були одним з важливих чинників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи головну транзитну "Московсько-Ординську" торгівлю, тобто з´єднуючи Крим і Північне Причорномор´я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли "землею або водою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси і Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідти через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставались до Москви.
Відомий ще один шлях — "полем" — з Криму до Московщини. Від Перекопу він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав до Путивля. Звідси купецькі каравани прямували до Москви через Новгород-Сіверський. Великий асортимент східних товарів і зустрічний московський експорт частково осідали в українських землях, зокрема в Києві.
Основні терміни і поняття
Верв, феодальна рента, подать, полюддя, смерди, панщина, фільварок, оброк.