• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Економічна історія

Економіка періоду імперії

Сільське господарство у II—І ст. до н. є. переживало піднесення. Про його стан детально повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.), Варрон (І ст. до н. е.). Дуже поширилися виноградарство, маслино- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. є. досягла 10—15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами харчування, у тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), вважалося престижним заняттям. Для обробки врожаю використовувались преси (з вантажем, клиновий, гвинтовий), чавильний для вижимки винограду, оливок, овочів, млини з жорнами з вулканічних порід або подрібненого базальту (з´явилися з V ст. до н. е.). На початку нової ери виникли водяні млини.

Піднесення сільського господарства в II—І ст. до н. є. можна пояснити трьома причинами:

—широке впровадження рабства;

—встановлення ринкових зв´язків між містом і селом, які мали потребу в продукції одне одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна ж маса продуктів до ринкового обігу не залучалась. Наприклад, маєток Катона забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв´язування винограду;

—перехід від дрібного до великого землеробства. Найбільш поширеним типом був фільварок у декілька сот югерів (середня вілла сягала 200—300 югерів (50—60 га)) землі з 10—20 рабами. У таких маєтках, де контроль за рабами був більш ефективним, використовувались елементи простої і складної кооперації. Товарність фільварка досягала 70—90 %. Були також дрібні господарства сільського плебсу в 10—ЗО югерів землі з використанням 1—2 рабів. Хоча такі господарства часто розорялися, вони пристосовувалися до всіх змін економіки.

За рахунок узаконеної експлуатації провінції (сплата податків і нерівноправна торгівля), які розглядались як "маєтки римського народу", швидко розвивалось ремесло. Римлянам належить заслуга винаходу бетону (II ст. до н. е.), відкриття методу дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ремесла, склалися ремісничі центри; у Путеолах виготовляли вироби із заліза, у Капуї — з бронзи і свинцю, у Калах і Мінтуріях — сільськогосподарські знаряддя, в Арреції — кераміку, в Та-ренті — шерстяні вироби, Північній Італії — лляні тканини. Ремісники створювали колегії за професіями, куди приймали також вільновідпущеників і рабів.

У цей же час спостерігався й розвиток торгівлі. Великими торговельними центрами були Рим, Путеоли, Сіракузи. Характерно, що до Західного Середньоземномор´я з Італії вивозили готову продукцію в обмін на сировину, торговельний баланс зі Східним Середньоземномор´ям був пасивним, оскільки римські вироби не могли конкурувати з грецькими. За словами Плінія Старшого, щорічний імпорт поглинав до 550 млн. сестерціїв.

Внутрішньоіталійська торгівля набувала великого значення. Цьому сприяло створення мережі прямих, добре вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. є. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. Загальна довжина їх становила 80 тис. км. Пам´яткою такого будівництва є Ап-пієва дорога, що прокладена у IV ст. до н. є. між Римом і Ка-пуєю (350 км) і використовується до сьогодні. Тут же були викладені дороговкази. Будували мости (найбільший — через Дунай, довжиною 1070 м, мав ширину перегону 50—60 м), проривали тунелі, складали дорожні карти і путівники, відкривали заїжджі двори. Вони використовувались не лише з воєнною, а й з торговельною метою.

Інтенсифікація торгівлі сприяла розвитку грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — стали основною валютою Середземномор´я. Поширення різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли розвитку міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, які стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, проводили обмін грошей і надавали позику). Позичковий процент в Італії не перевищував 6 % у рік, але в провінціях він сягав 48 %, причому в лихварських операціях, що розорювали цілі міста, брала участь римська знать. Проте торговельний капітал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про досить низький рівень економічного розвитку суспільства.

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. є. Пожвавилась економіка провінцій, вводились нові сорти зернових, використовувалися мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовувалися такі складні пристосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали використовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щорічно з Єгипту доставляли 5 млн. бушелів (1 англ. бушель — приблизно 36,1 дм³) хліба для забезпечення населення Риму (близько 10 млн. давали інші провінції).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали помітними у самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в декілька тисяч югерів. Склалося кілька типів латифундій:

1) централізована рабська, яка керувалась із центру і оброблялася рабами;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3) змішана, коли вся латифундія поділялася на дві частини — одну обробляли раби, другу подрібнювали на частки і здавали в оренду колонам.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов´язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов´язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфітевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—V ст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов´язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

Стабілізації в державі, очевидно, було досягнуто ціною глибокої трансформації попередніх відносин, що ґрунтувалися на античній формі власності й рабства. Формувались нові протофеодальні відносини, складався тип господарства, пов´язаний з експлуатацією дрібних землевласників у великих господарствах, рабовласницькі форми господарства поступово деградували. Зростало велике, а також церковне, землеволодіння. У V ст. поширилось чернецтво, монастирі володіли великими площами земель, які звільнялися від важких податків.

Поділ Римської імперії на Західну і Східну — Візантію відбувся у 395 р. Історичний розвиток пролягав різними шляхами. На сході феодалізація тривала повільно, зі збереженням сильної влади імператора в Константинополі. На заході імператорська влада поступово слабшала і в 476 р. була зовсім ліквідована. Одночасно на території імперії формувалися самостійні, так звані варварські, королівства, у межах яких синтезувались протофеодальні відносини, що виникали у надрах рабовласницьких структур, і відносини, що розвивались у середовищі варварських племен і племінних союзів.

Кінцем стародавнього світу і початком періоду європейської історії вважається 476 р.

Основні терміни і поняття

Триби, оренда, класичне рабство, муніципія, патриція, плебс, колон