Психологія

Поняття про волю

Питання про природу волі у світовій філософській психології вирішувалось різним чином. Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності - у рамках спіритуалістичного напряму. За уявленням Платона, людська душа складається з таких частин, як розумова, гнівна і хтива. Саме гнівна душа, яка переважає над іншими частинами у людини, котра належить до спільності воїнів, є уособленням волі. Вона забезпечує ефективність дій воїна, зобов´язаного виконувати накази в складних умовах зовнішньої протидії. Така воля є свідомою духовною силою, яка слугує ствердженню розумових цілей.

Раціональність природи волі вперше заперечив А. Шопенгауер. Ним стверджувалась воля як темна, несвідома, ірраціональна сила, яка лежить в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном, від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його вирішення: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є). За С. А. Левицьким, питання про свободу волі розпадається на три питання:

• про свободу дії (вона обмежена законами фізики, фізіології);

• про свободу вибору (тобто чи здатна людська воля вибирати між мотивами; згідно детерміністам, вольове життя людини зводиться до боротьби мотивів, в якій найсильніший мотив автоматично перемагає - але критерієм сили мотиву може бути тільки його дієвість, отож, про те, який мотив вважати найсильнішим, ми дізнаємось не раніше, ніж він переможе);

• про свободу хотіння, бажання (це питання про те, чи відповідає відчуття можливості обирати дійсній можливості вибору - цей рівень питання є найбільш глибоким, він стосується проблеми моральної відповідальності людини за свої вчинки).

Цікаво, що як детермінізм (із його твердженням про наперед визначені напрями вчинків людини), так само й індетермінізм (із його уявленням про випадковість цих вчинків) залишають людину без відповідальності за власні дії: відповідальність покладається або на загальні закони світобудови, або на ситуативні капризи інстинктів.

Діалог прихильника «свободи волі» із прихильником безумовного закону психічної мотивації може виглядати так:

- Я хочу піти додому, потім у гості та до ресторану.
- Добре, але чому ти хочеш піти додому?
- Я хочу їсти, а моя жінка дуже пунктуальна.
- Отож, ти під башмаком у жінки, а вважаєш себе вільним. А до кого ти хочеш піти у гості?
- Сьогодні день народження мого начальника. Було б незручно не поздоровити його.
- Отож, ти залежний від думки про тебе начальства.
- Але до ресторану я піду як вільна людина, із власної волі! Я звик там випивати мій улюблений вермут.
- Отож, ти раб власної звички.
- Добре, я туди не піду, а залишусь вдома, щоб довести тобі мою свободу!
- Але ж тоді ти залишишся вдома не за власною ініціативою, а під впливом духу протиріччя.

У цьому діалозі детермініст переміг індетермініста, але його перемога не остаточна. Слабкість детермініста полягає в ототожненні волі із мотивом, або геометричною сумою кількох мотивів. Насправді для такого ототожнення немає достатнього приводу. Якщо мотиви - то не є сама воля, а лише матеріал для вольового акту, довільність вчинків не повинна викликати сумніву.

Найбільш вдалі рішення проблеми свободи волі полягають у визнанні внутрішньої, суб´єктної детермінації довільних вчинків людини, яка постає такою закономірністю, що реалізується тільки через вільне волевиявлення. Б. С. Братусь підкреслював, що справжня воля перш за все пов´язана із позитивною свободою, із можливістю творчої постановки цілей, які прямо не витікають із даних обставин, але спрямовані на перетворення цих обставин і себе в них.

Згідно з видатним психологом С. Л. Рубінштейном, становлення волі - це становлення суб´єкта, здатного до самовизначення. Самовизначення не слід розуміти як абсолютну невизначеність нічим. Мова йде про дотримання міри між власним впливом людини на свої вчинки та впливом інших сил. Джерелом такої детермінації є не якийсь загальний «закон мотивації», а сутність людини, її неповторне «я».

Саме воля, на думку багатьох дослідників, є тим психічним процесом, який відрізняє людський спосіб існування. Завдяки волі ми маємо вищі - довільні - форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам´яті, та ін.), які не властиві жодній істоті, окрім людини. У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підкорення індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, які розумілися як засвоєні суспільні ціннісні надбання. Є інший погляд на індивідуальні цінності, згідно з яким їхнє походження постає не як суспільне (зовнішнє), а як сутнісне, духовне (внутрішнє). Тоді волю слід розуміти не як засіб підкорення особистості соціуму, а як засіб реалізації, втілення людиною власної сутності у її життєдіяльності. Останніми роками уявлення про соціальну сутність волі втрачає минулу популярність у вітчизняній науці, а уявлення про волю як духовну, сутнісну силу людини дедалі поширюється.

Поняття волі в психології звичайно визначається такими шляхами:

• через вольові якості особистості: ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо.

• через довільну регуляцію поведінки, психічних процесів.

• через вольові дії. Визначаються такі ознаки вольових дій: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби. Жодна з наведених ознак сама по собі не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію у її специфіці.

У психологічній науці є декілька найбільш поширених визначень поняття волі.

За В. Селівановим, під волею слід розуміти активність особистості - і передусім активність регуляції в умовах подолання труднощів. Ця активність має два аспекти: змістовий та аспект форми виявлення процесу. Взагалі форми активності особистості поділяються на:

• імпульсивну (миттєву психічну реактивність особистості на внутрішні чи зовнішні впливи - без роздумів, оцінки наслідків);

• звичну (стереотипну - тут вольовий контроль відбувається в міру звички);

• вольову (вищу форму активності, за якої особливості ситуації - напруження між мотивацією і перешкодою - чинять найбільшій опір особистості й вимагають зусиль свідомої саморегуляції поведінки.

За В. Іванніковим, під волею слід розуміти довільну форму мотивації зі створенням додаткового спонукання (чи гальмування) до суспільно-необхідної чи соціально-контрольованої дії. Воля - це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, а саме - в опануванні власним мотиваційним процесом. Воля - це довільне створення спонукання до дії через уявний мотив. Воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою - довільною мотивацією. Воля належить до особистісного рівня регуляції, який характеризується наявністю особистісного смислу - тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії.

За К. Левіном, якщо поведінка взагалі є результатом розвантаження тієї енергії, джерелом якої є наші потреби, то воля - це така поведінка, яка опирається на джерела енергії не природних потреб, а квазіпотреб. Ці квазіпотреби - уявні потреби - створюють напруження, яке й призводить до рішення. Д. М. Узнадзе вважав, що основою перебігу такої поведінки є настановлення, яке робить його цілеспрямованим і впорядкованим.

У наведених вище визначеннях воля трактувалася як активність, як форма мотивації, як діяльність. Є визначення, в яких вона постає і як психічний процес. Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети.