Психологія
Історичні етапи розвитку психологічної науки
В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:
Відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз).
Представники другого підходу (М. С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:
1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу;
2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об´єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);
3-й етап - власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов´язують із застосуванням у психології об´єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії. Цей підхід на сьогодні є найбільш поширеним. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.
Згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися у контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В. А. Роменцем. Згідно останнього підходу, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами - отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми -її назва походить від латинського «scientia» - наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).
Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах. Так, психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва -на мотиваційних, а у ХІХ-ХХ ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.
Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов´язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважалася також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.
Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв´язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам´ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.
Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти -Бога. Тільки спираючись на зв´язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи скоректували це самовпевнене уявлення.
Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об´єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції - простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої -людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа - здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов´язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв´язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі -це не лише свідомі дії, але й «страсті», страждання.
З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.
Субстанцгйність душі - важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.
Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.