Основи дипломатичної та консульської служби

Розділ 8. Участь міжнародних організацій у розвитку дипломатичних відносин. Міжнародні конференції як форма дипломатичної практики

На сучасному етапі міжнародні організації відіграють надзвичайно важливу роль як форма міждержавного співробітництва та багатосторонньої дипломатії.

Виникнення міжнародних організацій у XIX ст. було наслідком і відображенням об’єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох аспектів життя людської цивілізації. Починаючи зі створення в 1815 р. Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні організації наділяються власною компетенцією та повноваженнями. Новим етапом в їхньому розвитку стало заснування перших міжнародних універсальних організацій — Всесвітнього телеграфного союзу (1865) та Всесвітнього поштового союзу (1874), які вже на той час мали постійну організаційну структуру.

Для сучасних міжнародних організацій відмітною рисою є подальше розширення їхньої компетенції та ускладнення структури. Взаємозв’язки і співробітництво між існуючими сьогодні міжнародними організаціями (а їх налічується близько 5 тис., причому понад 400 з них — міжурядові) дають підстави стверджувати про існування системи міжнародних організацій, в центрі якої, безперечно, є ООН.

Термін «міжнародні організації» вживається як щодо міждержавних (міжурядових), так і неурядових організацій, хоча, звичайно, їх правове походження різниться.

Для міждержавної організації характерними ознаками є: членство держав; наявність міжнародного договору, на підставі якого засновано організацію; постійно діючі органи; визнання суверенітету держав-членів. З урахуванням цих ознак можна констатувати, що міжнародна (міжурядова) організація — це об’єднання держав, засноване міжнародним договором (угодою) для досягнення спільних цілей, яке має постійні органи, що діють у загальних інтересах держав-членів, неодмінно поважаючи при цьому їхній суверенітет.

Головною ознакою неурядових міжнародних організацій е те, що для їх створення немає необхідності укладати міждержавні договори і об’єднують вони як фізичних, так і юридичних осіб (наприклад, Асоціація міжнародного права, Міжнародна федерація Товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця).

З метою класифікації міжнародних організацій можна застосовувати різні критерії. За характером членства вони поділяються на міждержавні та неурядові. За колом учасників міжнародні міждержавні організації діляться на універсальні, відкриті для участі всіх держав світу (ООН, її спеціалізовані установи), регіональні (Організація африканської єдності, Організація американських держав), субрегіональні (Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво).

Міждержавні організації поділяються також на організації загальної та спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції охоплює всі сфери відносин між дер жавами-членами: політичну, економічну, соціальну, культурну тощо (наприклад, ООН, ОАЄ, ОАД). Організації спеціальної компетенції обмежуються співробітництвом в одній спеціальній галузі (наприклад, Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці) і можуть підрозділятись, у свою чергу, на політичні, економічні, науково-технічні, соціальні, культурні, релігійні тощо.

Класифікація за характером повноважень дає змогу виділити міждержавні і наддержавні організації. До першої групи належить переважна більшість міжнародних організацій, метою яких є організація міждержавного співробітництва і рішення яких адресуються державам-членам. Метою ж наддержавних організацій є інтеграція. їхні рішення безпосередньо поширюються на громадян та юридичних осіб держав-членів. Деякі елементи наддержавності в цьому значенні притаманні Європейському Союзу. А з точки зору порядку вступу до них організації підрозділяються на відкриті (будь-яка держава може стати їхнім членом на свій розсуд) і закриті (вступ до них здійснюється за згодою держав-засновників та за дотримання деяких інших обов’язкових умов).

Звичайно, основне навантаження в міжнародних організаціях у контексті їхньої дипломатичної діяльності припадає на апарат постійних представництв держав-членів при відповідних міжнародних організаціях. Варто наголосити, що
інститут постійних представництв держав при міжнародних організаціях є порівняно молодим. І хоча такі представництва існували ще за часів діяльності Ліги Націй, тільки з моменту утворення ООН та системи її спеціалізованих установ ця практика стала загальною та широкомасштабною.

Юридичні засади інституту постійних представництв держав при міжнародних організаціях були закладені в перших міжнародно-правових актах та документах повоєнного періоду. Перш за все сам Статут ООН у п. 2 ст. 105 передбачав, що «представники членів Організації та її службові особи також користуються привілеями та імунітетами, необхідними для самостійного виконання ними своїх функцій, пов’язаних із діяльністю Організації». Ст. IV розділу 16 Конвенції про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р. передбачає, що «поняття представники» в даній статті включає всіх делегатів, їхніх заступників, радників, технічних експертиз та секретарів делегації. Хоча ця стаття мала на увазі, головним чином, тимчасових представників держав на сесіях ООН, вона загалом охоплює статус і постійних представництв при ООН та їхній персонал. Аналогічне визначення міститься в розділі 13 Угоди про привілеї та імунітети Європейського відділення ООН у Женеві, укладенні в 1946 р. між Генеральним секретарем ООН та Швейцарською Федеральною Радою. А угода між США та ООН про місцеперебування центральних установ ООН від 26 червня 1947 р. містить статті, які вже мають безпосереднє відношення до інституту постійних представництв при ООН. Так, відповідно до ст. V розділу 15 цієї Угоди привілеями та імунітетами користуються: «1. Кожна особа, призначена членом ООН як головний постійний представник при Організації або його постійний представник у ранзі посла або повноважного міністра; 2) ті постійні співробітники делегації, про яких укладено угоду між Генеральним секретарем, урядом Сполучених Штатів та урядом відповідного члена Організації Об’єднаних Націй». Інституту постійних представників та постійних представництв було присвячено спеціальну резолюцію за № 257, ухвалену Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1948 р. Ця резолюція стала ще одним підтвердженням тієї звичайної норми міжнародного права, що вже склалася на той час у практиці застосування постійних представництв при ООН, яка, у свою чергу, сприяла становленню та розвитку договірних норм у цій галузі щодо універсальних, регіональних та субрегіональних міжнародних організацій.

Безперечно, головним міжнародно-правовим документом, який сьогодні регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв при міжнародних організаціях, є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характер від 14 березня 1975р. До речі, у преамбулі Конвенції, у поняття «міжнародна організації! універсального характеру» включені «ООН, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство з питань атомної енергії і будь-яка аналогічна організації!, членський склад і відповідальність якої має широкий міжнародний характер». Все це означає, що при бажанні будь-яка регіональна або субрегіональна організації! у своїх відносинах із державами-членами за їхньої згоди може застосовувати положення Конвенції 1975 р. на практиці.

Конвенція 1975 р. трактує інститут постійного представництва як «місію постійного характеру, яка направляється для того, щоб представляти її при цій організації». Отже, так само як і посольства, постійні представництва при міжнародних організації« входять до системи зарубіжних органів зовнішніх зносин і є складовою частиною дипломатичної служби держави. Адже їм притаманна така принципова ознака, як представницький характер у їхніїі закордонній діяльності. Хоча, звичайно, між дипломатичним представництвом (посольством) та постійним представництвом при міжнародній організації є певні відмінності.

Головна з них полягає в тому, що посольства завжди діють У сфері двосторонніх зв’язків між акредитуючою державою та країною перебування, тоді як постійні представництва при міжнародних організаціях діють у сфері тристоронніх зв’язків: держави, що направляє представництво, — організації — країни перебування штаб-квартири або відділення даної міжнародної організації. При цьому для членства в організації та заснування при ній постійного представництва для заінтересованої держави не є обов’язковим її визнання де-юре з боку інших держав-членів або наявність дипломатичних відносин із ними. Певна складність, щоправда, може полягати в тому, що хоча постійне представництво, на відміну від посольства, не акредитується в державі перебування, а створюється виключно для підтримання зв’язків із Організацією, а відтак має користуватися відповідними привілеями та імунітетами, що визначаються міжнародно-правовими нормами, ці привілеї та імунітети фактично надаються представництву державою перебування, і обсяг їх реалізації залежить як від внутрішнього законодавства, так і від стану політичних відносин між двома державами.

Що стосується процедури заснування постійного представництва при міжнародній організації, то ст. 5 Конвенції 1975 р. проголошує: «1. Держави-члени можуть, якщо це допускається правилами Організації, засновувати постійні представництва для виконання функцій, викладених у статті 6. 2. Держави, що не є членами Організації, можуть, якщо це допускається правилами Організації, засновувати постійні комісії спостерігачів для виконання функцій, викладених у статті 7. 3. Організація повідомляє держави перебування про заснування представництва заздалегідь». Варто зауважити, що створенім постійного представництва — це право, а не імперативний обов’язок держави-члена. Вона сама вирішує це питання, керуючись власного суверенною волею і суто практичними міркуваннями — фінансовими, кадровими тощо. При цьому відсутність постійного представництва при Організації аж ніяк не відбивається на правах та обов’язках, що передбачаються у зв’язку із членством в Організації. Виняток становить хіба що членство в Раді Безпеки ООН, як постійне, так і тимчасове. Адже згідно з ст. 28 Статуту ООН «Рада Безпеки організується таким чином, щоб вона могла функціонувати безперервно». Це означає, що в критичних ситуаціях міжнародного життя Рада Безпеки може скликатися як удень, так і вночі.

Реалізацію права держави-члена на заснування постійного представництва при Організації мають забезпечувати як сама Організація, так і держава, на території якої розміщується штаб-квартира Організації або її відділення. У зв’язку з цим виникає ще одне важливе питання — про права та обов’язки держави, на території якої розміщується штаб-квартира (відділення) Організації, у відносинах із нею взагалі і в процедурі заснування постійних представництв зокрема. Відразу треба визначити головний принцип у розв’язанні цієї проблеми: тільки держава може дата згоду на розміщення на її території нгтаб-квартири (відділення) Організації. Примусиш її це зробити не може ніхто. Але якщо такої згоди досягнуто, то вона, як правило, формалізується в письмовій формі у вигляді двосторонньої угоди між Організацією та державою перебування. Причому, якщо такої домовленості досягнуто між Організацією X та державою У щодо відкриття па її території штаб-квартири (відділення) Організації, то їм згода автоматично поширюється на всі держави-члени даної міжнародної організації, які виявлять бажання відкрити при ній постійне представництво.

Ст. 6 Конвенції 1975 р. регламентує функції постійного представництва, які реалізуються у семи основних напрямках роботи: «а) в забезпеченні представництва надсилаючої держави при Організації; Ь) у підтримці зв’язку між надсилаючою державою та Організацією; с) у веденні переговорів з Організацією в її рамках; (І) у з’ясуванні суті діяльності Організації та повідомленні про неї уряду надсилаючої держави; е) у забезпеченні участі надсилаючої держави в діяльності Організації; 0 у захисті штересів надсилаючої держави щодо Організації; §) у сприянні здійсненню цілей та принципів Організації шляхом співробітництва з Організацією в її рамках». Як видно, згадані функції практично тотожні функціям дипломатичного представництва (посольства). Адже вони передбачають представництво, ведення переговорів, дипломатичний захист, збір інформації, але, звичайно, в контексті тристоронніх зв’язків. Ще однією відмінністю в функціях постійного представництва і дипломатичного представництва (посольства) є те, що при виконанні функції дипломатичного захисту постійне представництво зосереджує свою увагу на «захисті інтересів надсилаючої держави щодо Організації», а не на захисті інтересів громадян акредитуючої держави, оскільки це прерогатива функціональних обов’язків посольств та консульств. Аналізуючи функції постійного представництва з точки зору їх викладення в Конвенції 1975 р., слід зазначити, що й цього разу реалії виявилися складнішими, ніж ті конкретні сім пунктів, що вміщені у ст. 6 Конвенції, оскільки постійні представництва Держав, насамперед при ООН, нерідко здійснюють дипломатичні функції поза рамками відносин з Організацією. Наприклад, встановлюють і підтримують контакти з органами зовнішніх зносин або представниками тих держав, з якими відсутні дипломатичні відносини. Нерідко постійні представництва за дорученімм своїх урядів ведуть переговори і навіть підписують угоди про встановлення дипломатичних відносин тощо.

Чітко і недвозначно Конвенція 1975 р. регламентує питання щодо повноважень глави представництва. Зокрема, ст. 10 передбачає: «Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами Організації, іншим компетентним органом надсилаючої держави і припроваджуються Організації». Як бачимо, процедура, по суті, аналогічна призначенню глави дипломатичного представництва.

Після видачі повноважень главі представництва, настає етап його акредитації при органах Організації. Ст. 11 Конвенції 1975 р. цей процес регламентує таким чином: по-перше, держава-член може вказати в повноваженнях, виданих її постійному представникові, що він уповноважений діяти як делегат в одному або декількох органах Організації; по-друге, якщо держава-член не вкаже іншого, її постійний представник може діяти як делегат у тих органах Організації, для яких не встановлено спеціальних умов щодо представництва. Й, нарешті, держава, яка не є членом Організації, може вказати в повноваженнях, виданих її постійному спостерігачеві, що він уповноважується діяти, якщо це допускається правилами Організації або відповідного органу, як делегат-спостерігач в одному чи декількох органах Організації. Як глава представництва, останній уповноважується укладати угоди з Організацією. Ст. 12 Конвенції 1975 р. містить дві норми, які визначають ці повноваження: «1. Глава представництва з огляду на свої функції і без пред’явлення повноважень вважається таким, що представляє свою державу з метою прийняття тексту договору між цією державою та Організацією. 2. Глава представництва не вважається з огляду на свої функції таким, що представляє державу з метою остаточного підписання договору або підписання договору ad referendum між цією державою та Організацією, якщо тільки із практики Організації або з інших обставин не випливає, що наміром сторін не було вимагати пред’явлення повноважень».

Як і посольство, постійне представництво — це орган зовнішніх зносин держави за кордоном, тож для виконання своїх функціональних обов’язків воно потребує штатного укомплектування. Ст. 13 Конвенції 1975 р. передбачає, що, «крім глави представництва, представництво може включати дипломатичний персонал, адміністративно-технічний персонал та обслуговуючий персонал». Отже, з цієї статті видно, що в штатному розкладі посольства та постійного представництва згідно з принципом їхнього формування є тотожність, але спостерігаються й відмінності. Так, у переважній більшості посольств, за винятком, мабуть, тільки СПІД, не існує офіційної посади заступника посла, тоді як у постійних представництвах призначаються заступники або виконуючі обов’язки постійних представників відповідних країн у ранзі посла або посланника. Ще одна відмінність полягає в тому, що членами дипломатичного персоналу постійних представництв, згідно зі ст. 1, п. 28 Конвенції 1975 р., є «члени персоналу представництва, делегації або делегації-спостерігача, які мають статус дипломата з метою представництва, делегації або делегації-спостерігача». Фактично це означає, що до складу постійних представництв при спеціалізованих організаціях (наприклад, МАГАТЕ) включаються експерти, фахівці, науковці та практичні спеціалісти в зазначеній галузі, які не є професійними, ранговими дипломатами, проте вони наділяються під час робота у представництві дипломатичним статусом, оскільки виконують представницькі функції, а відтак на них мають поширюватися привілеї та імунітети, притаманні дипломатам, які працюють за кордоном.

Що стосується кількісного складу персоналу постійного представництва, то ст. 14 Конвенції 1975 р. проголошує: «кількість персоналу представництва не повинна виходити за межі, які є розумними та нормальними з урахуванням функцій Організації, потреб даного представництва та обставин і умов, що існують у державі перебування».

Для визначення старшинства постійних представників та постійних спостерігачів з огляду на протокол застосовується алфавітний порядок назв держав, представлених в Організації. Місцезнаходження представництва, як правило, збігається з місцезнаходженням Організації, проте, згідно з ст. 18 Конвенції 1975 р., за умови попередньої згоди держави перебування і якщо це допускається правилами Організації, надсилаюча держава може заснувати своє представництво або відділення представництва в іншому місті, ніжте, де перебуває штаб-квартира Організації. Як і посольство, представництво має право користуватися прапором та емблемою надсилаючої держави на фасадах своїх приміщень, а для глави представництва це право поширюється па його резиденцію та засоби пересування (ст. 19 Конвенції 1975 р.).

Припинення функції глави представництва або члена Дипломатичного персоналу представництва відбувається у Двох випадках: 1) коли держава, що їх надіслала, повідомляє Організацію про припинення їхніх функцій; 2) якщо представництво відкликається остаточно або тимчасово (ст. 40 Конвенції 1975 р.).

Варто зауважити, що під час обговорення та прийняття Віденської конвенції 1975 р. про представництво держав у їхніх стосунках із міжнародними організаціями універсального характеру розгорнулася гостра дискусія з приводу ще й такого обґрунтування припинення функцій співробітників постійних представництв, як оголошення їх «персоною нон грата» державою перебування. Врешті-решт було знайдено компромісне рішення, основні положення якого зафіксовані у ст. 77, 84 та 85 Конвенції 1975 р. Так, п. 2 ст. 77 передбачає, що «у випадку серйозного та очевидного порушення кримінального законодавства держави перебування особою, яка користується імунітетом від юрисдикції, держава, що направила її, якщо вона не відмовляється від Імунітету даної особи, відкликає її, припиняє її функції представництва, делегації чи делегації-спостерігача або вживає заходів для її від’їзду, в залежності від обставин. Такі ж заходи вживаються щодо акредитованої особи у випадку серйозного та очевидного втручання її у внутрішні справи держави перебування. Положення даного пункту не поширюється на будь-які дії, які дана особа вчинила при виконанні функцій представництва, завдань делегації або делегації-спостерігача».

Суть же компромісу полягає в тому, що вжиття крайніх заходів із боку держави перебування має узгоджуватися із ст. 84 і 85, які передбачають проведення консультацій з державою, що направляє своє представництво, і звернення до примирної процедури для того, щоб такі заходи не перешкоджали нормальному функціонуванню представництва в цілому. У ст. 84 Конвенції, зокрема, зазначається: «Якщо між двома чи кількома державами-учасницями цієї Конвенції виникає суперечка з приводу її застосування або тлумачення, на прохання будь-якої з них між ними проводяться консультації». А ст. 85 в п. 1 містить таку норму-правило поведінки: «Якщо суперечку не було вирішено в результаті консультацій, вказаних у ст. 84, протягом одного місяця з моменту початку консультацій, будь-яка держава, що бере участь у консультаціях, може передати суперечку в примирну комісію, що створюється відповідно до положень цієї статті, шляхом направлення письмового повідомлення Організації та іншим державам-учасникам у консультаціях». Загалом ст. 85 містить дев’ять пунктів і має назву «Примирна процедура». Таким чином, у вказаних випадках не допускається однозначне, як це відбувається у двосторонніх дипломатичних відносинах, рішення про припинення функцій співробітників дипломатичного персоналу представництва в порядку оголошення конкретної особи «персоною нон грата». Такий зважений підхід якнайкраще відповідає самій природі тристоронніх відносин у цій дипломатичній сфері.

У тих випадках, коли держава не є членом міжнародної організації, вона може, якщо це дозволяється правилами (статутом) організації, направляти своїх спостерігачів для участі в роботі органів міжнародної організації. В деяких випадках державам-не членам дозволяється акредитувати місії постійних спостерігачів. Так, при ООН такі місії мають Ватикан, Швейцарія, Організація визволення Палестини. У Віденській конвенції 1975 р., в ст. 1, п. 8 говориться: «"Постійна місія спостерігача" означає місію постійного характеру, що направляється державою, яка не є членом міжнародної організації, для того, щоб представляти її при цій організації». Оскільки місії спостерігача мають представницький характер, вони, безумовно, належать до зарубіжну органів зовнішніх зносин. Хоча, звичайно, відмінності між постійним представництвом та місією спостерігача є. Головна з них полягає в тому, що сама природа інституту спостерігача не дає змоги йому брати безпосередню участь у діяльності організації, оскільки держава, що направила місію спостерігача, не є членом цієї організації. Отже, спостерігач не може брати участь у голосуванні нри ухваленні рішення в будь-якому з органів організації, проте має право обговорювати те чи інше питання, висловлювати щодо нього свою точку зору і, відтак, реально впливати на прийняття того чи іншого рішення.

Помітну роль у сучасній багатосторонній дипломатії відіграють міжнародні конференції. В залежності від статусу учасників міжнародні конференції діляться на урядові та неурядові. Звичайно, нас цікавитимуть в першу чергу міжурядові конференції: процедура їхньої підготовки та скликання, правила і порядок прийняття рішень, статус делегацій Держав та органів конференції — як одного з головних, Дійових засобів сучасних міжнародних переговорів.

Сучасна міжурядова конференція — це тимчасовий колективний орган суверенних держав-учасниць, який створюється для досягнення узгоджених цілей. Мета і діяльність будь-якої міжурядової конференції мають відповідати загальновизнаним нормам сучасної дипломатичної практики в рамках міжнародного права. Відмінності в назвах міжурядових конференцій — з’їзд, конгрес, нарада тощо — суттєвого юридичного значення не мають.

За колом учасників міжурядові конференції поділяються на універсальні, в роботі яких має право брати участь будь-яка Держава світу, та регіональні, учасниками яких є держави Певного регіону.

На переважну більшість конференцій, особливо на ті, що проводяться під егідою ООН, як спостерігачі допускаються представники заінтересованих міжурядових та неурядових організацій, а також держав, що не беруть участі в конференції. Крім того, нині на деякі міжурядові конференції як спостерігачі запрошуються представники національно-визвольних рухів. (Так, згідно з резолюцією 3247/ХХІХ від 29 листопада 1974 p., Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення запросити на Віденську конференцію з дипломатичного права 1975 р. як спостерігачів представників національно-визвольних рухів, що визнаються Організацією африканської єдності та Лігою арабських держав у відповідних регіонах. З того часу національно-визвольні рухи як суб’єкти міжнародного права мають можливість брати участь у зовнішніх зносинах в усіх їх формах та виявах).

В залежності від рівня проведення конференції, який визначається важливістю питань або мірою їхньої готовності для обговорення та врегулювання, делегації на міжурядових конференції« очолюються главами держав та урядів, міністрами закордонних справ чи іншими офіційними особами. Принципово важливим є те, що в будь-якому випадку глава делегації уповноважений виступати від імені держави або уряду.

Міжурядові конференції скликаються міжнародними організаціями (в рамках останніх чи під їх егідою) або державами-ініціаторами. Скликання конференції в рамках або під егідою міжурядової організації не змінює її характеру як самостійного органу ad hoc. Деякі конференції є періодичними і тривають по декілька років. Наприклад, Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі триває з 1975 р.

В залежності від цілей скликання міжурядові конференції діляться на мирні, політичні, економічні, екологічні, дипломатичні та змішані. (Звичайно, ця класифікації має здебільшого умовний характер). Конференції скликаються з мстою підготовки та підписання міжнародних договорів, зокрема, статутів міжурядових організації, обговорення певних міжнародних проблем, обміну думками та інформацією, а також для вироблення рекомендації.

З ініціативою щодо скликання конференції може виступати одна чи деюлька держав, або міжнародна організація. Підготовка конференції розпочинається з визначення мети її скликання, що безпосередньо впливає на формування порядку денного. Досить часто практикується попереднє узгодження позицій держав-учасниць конференції щодо її порядку денного. Заздалегідь узгоджується також і рівень представництва, час і місце проведення, правила процедури. Узгодження позицій держав щодо скликання конференції відбувається дипломатичними каналами або в рамках спеціальних консультації.

Визначаючи коло учасників конференції, а також рівень представництва на ній, держави виходять із цілей та характеру конференції. В таких випадках, коли конференції скликається в рамках або пні егідою міжурядової організації, час і місце її скликання фінансуються у відповідних резолюції« цих організацій. Якщо конференції скликається міжурядовою організацією, вона проводиться або в її штаб-квартирі, або, за запрошенням держави-члена організації, на її території. Попереднє узгодження порядку проведення конференції та її майбутніх правил процедури відбувається здебільшого на підготовчих зустрічах. Не менш важливу роль відіграє загальна підготовка до проведення міжнародної конференції. Вона включає забезпечення приміщеннями, транспортом, допоміжними службами, узгодження процедурних та протокольних моментів тощо.

Кожна держава проводить значну і різноманітну дипломатичну роботу по підготовці до участі в роботі конференції. Ця робота здійснюється через органи зовнішніх зносин шляхом проведення двосторонніх та багатосторонніх консультації, листування. Діяльність багатьох конференцій здійснюється в формі сесій, проміжок між якими може сягати кількох місяців чи навіть років.

Рівень представництва на конференції визначається характером та значущістю проблем, які розглядаються. Він може змінюватися в ході конференції. Так, перший етап НБСЄ, який визначив основні завдання щодо підготовки заключного документа, відбувся на рівні міністрів закордонних справ, другий, робочий, — на рівні заступників міністрів, начальників департаментів МЗС, третій, підсумковий, — на найвищому рівні, з участю глав держав та урядів. Проведення конференцій на найвищому рівні акцентує їхню політичну значущість, надає особливої уваги рішенням, що на них приймаються.

Правила процедури являють собою юридичний документ, який належить до так званого внутрішнього права міжнародних організацій та конференції, оскільки приймається від імені делегацій, що беруть участь у роботі конференції.

Склад делегацій за структурою визначається правилами процедури конференції. В частині III — «Делегації в органах і на конференціях» — Віденської конвенції 1975 р. у ст. 45 зазначається: «Крім глави делегації, делегації! може включати інших делегатів, дипломатичний персонал, адміністративно- технічний персонал і обслуговуючий персонал». Наступна, 46 стаття регламентує кількісний склад персоналу делегації на міжнародній конференції: «Чисельність персоналу делегації не повинна виходити за межі, які є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функції! органу або цілей конференції, а також потреб даної делегації та обставин і умов, що існують у державі перебування».

Глава делегації та інші делегати наділяються повноваженнями від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, інших компетентних органів держави, що направляє делегацію на конференцію.

Керівних посадових осіб конференції обирають зі складу делегації. Як правило, обираються такі особи: голова, заступники голови, генеральний доповідач; голова, заступник голови та доповідач кожного комітету; голова редакційного комітету, а також інші посадові особи, які відіграють ключову роль у виконанні завдань, що стоять перед конференцією.

Центральне місце серед керівних посадових осіб займає голова конференції. В його обов’язки входить головування на пленарних засіданнях конференції, відкриття та закриття їх; керування дебатами, надання слова, постановка питань на голосування та оголошення рішень. Голова може запропонувати конференції обмежити час, що надається доповідачам для виступів, обмежити кількість виступів кожного представника з будь-якого питання, припинити запис доповідачів, перервати або припинити дебати, перервати або припинити засідання тощо. Виконуючи, по суті, роль посередника, голова допомагає делегаціям у подоланні тих чи інших відмінностей в їхніх позиціях. Зокрема, йдеться про такі види допомоги: надання часу для інформаційних переговорів; активне сприяння неформальним переговорам без особистої участі в них; активне сприяння неформальним переговорам з особистою участю в них; дослідницьке посередництво.

Конференції вважаються такими, що завершили свою роботу, коли досягнуто головної мети — прийняті ті чи інші узгоджені рішення, або коли учасники переговорів доходять висновку про неможливість досягнення спільної угоди через непримиренність позицій представлених делегації. Завершення роботи конференції оформлюється, як правило, підсумковим (заключним) актом або протоколом, який підписується всіма учасниками. Існують й інші форми завершення роботи конференцій, наприклад декларації, заяви.

Сучасні міжурядові конференції часто приймають різноманітні резолюції з предмета своєї діяльності. Найбільш яскравими прикладами можуть слугувати резолюції, що приймаються конференціями, проведеними під егідою ООН. Зокрема, Конференції ООН з питань представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру (14 березня 1975 р., Відень) ухвалила цілу низку резолюції. Найважливішими з них є згадана вище резолюція про надання міжнародно-правового статусу національно-визвольним рухам і резолюції! щодо питань застосування прийнятої на конференції Конвенції про майбутню діяльність міжнародних організації.

Слід зауважити, що резолюції, які приймаються міжурядовими конференціями, незалежно від адресата мають характер рекомендацій. Держави-учасниці тієї чи іншої конференції визначають своє ставлення до її резолюцій в суто індивідуальному порядку. І ті заходи, що передбачається здійснити в рамках даних резолюцій, також мають лише рекомендаційний характер і юридичних зобов’язань для їхніх адресатів не створюють.

Що стосується такого надзвичайно важливого аспекту в Діяльності представників держав, які беруть участь у роботі міжнародних організації та конференцій, як визначення обсягу їхніх привілеїв та імунітетів, то необхідно наголосити, що Конвенція 1975 р. максимально наблизила, а в пере важливій більшості випадків навіть зрівняла ці привілеї та імунітети 3 аналогічними преференціями, якими користуються Дипломатичні агенти державних закордонних посольств і Місій.

Як і в конвенції« про дипломатичні та консульські зносини (відповідно, Відень, 1961, 1963 р.), Віденська конвенція 1?75 р. про представництво держав у їхніх відносинах із Міжнародними організаціями універсального характеру всі привілеї та імунітети поділяє на дві групи: привілеї та імунітети самих органів зовнішніх зносин за кордоном і привілеї та імунітети співробітників цих органів.

До першої групи належать такі основні привілеї та імунітети, як недоторканність приміщень представництв і делегацій в органах і на конференціях, недоторканність їхніх архівів і документів, податкові пільги, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) держави, що направляє делегацію, на приміщеннях та транспортних засобах представництв та делегацій. До другої групи належать — особиста недоторканність, недоторканність резиденції та майна, кореспонденції, імунітет від юрисдикції, звільнення від податків та зборів, свобода пересування та зв’язку, яка передбачає використання як дипкур’єрів, так і закодованих або шифрованих депеш. Загалом, опис усіх привілеїв та імунітетів у Конвенції 1975 р. має досить детальний характер (він міститься у ст. 23—38, 51—70).

Тривалий час дискусійним було питання щодо обсягу привілеїв та імунітетів, які мають надаватися делегаціям держав на конференціях. Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів той факт, що незалежно від характеру конференції (політичного чи економічного) делегати, які беруть у ній участь і які офіційно представляють свої держави, повинні мати всі можливості для виконання своїх завдань. Ст. 51 Віденської конвенції 1975 р. передбачає: «1. Держава перебування надає делегації всі необхідні можливості для виконання її завдань. 2. Відповідно, Організація або конференція сприяє делегації в отриманні цих можливостей і надає делегації ті можливості, які входять у сферу її власної компетенції».

Слід наголосити, що увібравши в себе найкращий досвід попередніх конвенцій та практичної дипломатичної діяльності, Конвенція 1975 р. чітко розрегламентувала всі аспекти правового статусу, привілеїв та імунітетів як постійних представництв держав та їхніх співробітників при всіх міжнародних організаціях універсального характеру, постійних місій спостерігачів, так і делегацій, делегацій-спостерігачів на міжнародних конференціях, що проводяться з ініціативи або під егідою міжнародних організацій.