Основи дипломатичної та консульської служби
Розділ 6. Функції дипломатичних представництв і засоби їх здійснення
Формування загальноприйнятих правових та протокольних засад різнопланових аспектів дипломатичної практики було започатковане ще Віденським конгресом 1815 р. та Аахенським міжнародним протоколом 1818 р. Поступово склалися три стійкі напрями діяльності дипломатичних представництв (в науковій літературі їх прийнято називати функціями), котрі нині набули класичного, канонічного характеру: ведення переговорів, дипломатичний захист та інформаційна діяльність. На думку провідного українського фахівця в галузі дипломатичного та консульського права, професора Київського університету К. Сандровського, до цих трьох функцій необхідно додати ще одну — представництво. Загалом Віденська конвенція 1961 р. про дипломатичні зносини у ст. З чітко регламентує функції дипломатичного представництва. У розділі про структуру та персонал дипломатичного представництва ми вже докладно розглянули це питання. Звичайно, кожна держава дане положення Конвенції доповнює власним тлумаченням з огляду на традиції та специфічні властивості національної дипломатичної служби.
Так, 22 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджене «Положення про дипломатичне представництво України за кордоном». У ньому, зокрема, наголошується: «Функції дипломатичного представництва України включають:
1) представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;
2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб у державі перебування;
3) ведення переговорів з урядом держави перебування;
4) з ’ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;
5) поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя;
6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їхнього співробітництва в галузі економіки, культури і науки».
Функцію представництва, очевидно, можна вважати основною для кожного посольства чи місії; саме в ній зосереджується все те, заради чого вони створюються за кордоном. Посольства чи місії саме і здійснюють діяльність дипломатичного представництва за дорученням своєї держави та від її імені з усіх питань офіційних відносин з країною перебування.
Проте «представництво» як функція може мати й вужче значення. Особливо це помітно в питаннях протокольного, церемоніального характеру. В таких випадках перед посольством не ставляться безпосередні завдання ведення переговорів, збирання інформації про країну перебування, захисту прав та інтересів держави, її громадян і юридичних осіб, здійснення інших заходів практичного плану. Посольство тут представляє державу на різних офіційних заходах, урочистих церемоніях, присвячених національним святам, визначним ювілейним датам, важливим державним подіям тощо. Ці офіційні заходи можуть влаштовуватись або країною перебування,— і тоді посол бере участь у них саме як представник своєї держави, або акредитуючою державою, коли посол від її імені влаштовує прийом та організовує інші офіційні заходи. В них беруть участь офіційні особи країни перебування та представники інших держав, з якими держава посла підгримує нормальні дипломатичні стосунки.
На відміну від інших функцій, представництво, у його вужчому значенні, здійснюється, як правило, главою дипломатичного представництва, а не всіма його співробітниками. Посол і нині офіційно призначається та акредитується на рівні глав держав, проте у своїй повсякденній діяльності внт практично представляє насамперед уряд і діє під його керівництвом. Загалом варто наголосити, що ідея представництва з моменту свого заснування в епоху абсолютних монархій значно трансформувалась, і сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву, що посол, і взагалі — дипломатичний агент представляють державу, яка їх направила, а не конкретну особу в цій державі, який би високий пост вона не обіймала. Щоправда, і в сучасній дипломатії зустрічається використання інституту особистих представників глав держав та урядів (не плутати з інститутом «послів з особливих доручень»), Так, у квітні 1974 р. на траурній церемонії з приводу смерті Президента Франції Ж. Помпіду Прем’єр-міністр Великобританії Г. Вільсон представляв уряд країни, а англійську королеву Єлизавету II — її чоловік — принц Філіпп. Крім того, якщо раніше в міжнародному праві, зокрема у ст. 2 Віденського регламенту від 19 березня 1815 р., передбачалося, що лише «одні посли та папські легати або нунції вважалися представниками своїх монархів» і, відповідно, тільки вони мали право на особливі імунітети та привілеї у країні перебування, то сьогодні функція представництва в ширшому значенні здійснюється, по суті, всім складом, в обсязі своїх службових обов’язків.
Далі, в порядку переліку функцій дипломатичних представництв, як у Віденській конвенції, так і в національному законодавстві, йде функція дипломатичного захисту. Вона передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що стосуються їхнього перебування в даній країні, робить різноманітні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади країни перебування.
В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебувають (чи мають справи) за кордоном, практично здійснюється па 99 відсотків консульськими відділами посольств або самостійними консульськими установами конкретної держави, і лише в особливо серйозних та політично вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипломатичного представництва в цілому.
З міжнародно-правової точки зору функція дипломатичного захисту може здійснюватись за дотримання певних умов. У тексті Віденської конвенції посилання на це дається лише в загальній формі. Так, у п. 1 «Ь» ст. З говориться, що такий захист має здійснюватися «...в межах, що допускаються міжнародним правом». Проте існуюча практика щодо здійснення дипломатичного захисту дає змогу уточнити цей напрям роботи представництва і сформулювати чотири головних умови, що роблять дану функцію правомірною.
По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного захисту неприпустимо вдаватися до будь-яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни перебування. По-друге, перш ніж застосовувати всі передбачені засоби дипломатичного захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством тільки фізичним та юридичним особам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння їхнього посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціальної домовленості, як це передбачено ст. 45 та 46 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Так, зокрема, у ст. 46 зазначається: «Акредитуюча держава може, за попередньою згодою держави перебування і на прохання третьої держави, не представленої в державі перебування, взяти на себе тимчасовий захист інтересів цієї третьої держави та її громадян». Й, нарешті, право на дипломатичний захист є винятковим правом держави. Тобто тільки акредитуюча держава приймає рішення (на рівні посольства, місії або консульства): вживати їй певних заходів щодо органів влади країни перебування і, якщо «так», то в якому обсязі і в якій формі.
Дипломатичний захист є, мабуть, найскладнішою функцією, що вимагає надзвичайно скрупульозного дотримання всіх вищезгаданих умов у сфері діяльності посольства. Пояснюється це тим, що кожна юридична і фізична особа перебуває під юрисдикцією держави, на території якої вона в даний момент мешкає. Це, звичайно, стосується й громадян іноземних країн, які перебувають на чужій території і зобов’язані підкорятися законодавству приймаючої держави. В результаті такої колізії створюється реальна ситуація, коли іноземці, з правової точки зору, перебувають під юрисдикцією двох законодавств — вітчизняного та приймаючої держави. За цих умов функція дипломатичного захисту, що здійснюється посольством у країні перебування, ні в якому разі не повинна вступати в суперечність з місцевим законодавством. Запорукою успіху тут є глибоке знання міжнародно-правових норм, вміння вдало поєднувати їх із правовими нормами країни перебування.
Наступною функцією посольств та місій, яка, безперечно, найтісніше пов’язана з ідеєю дипломатії, є функція ведення переговорів з урядом країни перебування. При цьому під веденням переговорів слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з міністерством закордонних справ країни перебування, під час яких обговорюються ті чи інші поточні питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне переговори, метою яких є підписання відповідного двостороннього міжнародного договору.
В першому випадку переговори веде, як правило, не сам посол, а за його дорученням відповідні співробітники з числа дипломатичного персоналу представництва. Власне переговори веде посол особисто, причому для їх ведення та прийняття тексту двостороннього договору, що є головним результатом таких переговорів (включаючи парафування договору), від посла не вимагаєтеся спеціальних повноважень — він має на це право в силу самого факту акредитації як посла в країні перебування. Проте для підписання договору, якщо це доручено зробити послу, необхідні належним чином оформлені повноваження (ст. 7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Це стосується не тільки двосторонніх переговорів, а й тих, що проводяться в рамках багатосторонньої міжнародної конвенції, якщо послу доручено брати участь у них як представникові своєї країни.
Особливого значення в наш час набув такий вид дипломатії, як переговори на найвищому рівні (summit). У доктрині міжнародного права та сучасній дипломатичній практиці вже давно є визнаним той факт, що саме ці переговори можуть бути найбільш ефективним засобом для вирішення найскладніших питань міжнародного життя. Проте, це зовсім не означає, що традиційні методи дипломатії втрачають своє значення. В дійсності дипломатичні представництва залишаються і в наш час головними, постійно діючими каналами зв’язку між державами — контрагентами. До того ж, крім звичайних, уже цитованих із ст. З Віденської конвенції функцій, дипломатичні представництва, як і інші ланки дипломатичної служби відповідних держав, проводять велику роботу з підготовки самих зустрічей та переговорів на найвищому рівні, а також щодо міжнародно-правового оформлення рішень, що на них приймаються.
І, нарешті, надзвичайно зросла за останні десятиріччя роль інформаційної функції дипломатичних представництв.
Посольства та місії завжди були важливими та надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування. Необхідно підкреслити, що добування такої інформації має здійснюватись лише законними засобами відповідно до норм міжнародного права, зокрема п. 1 «сі» ст. З Віденської конвенції 1961 р. Звичайно, без сприяння з боку країни перебування дипломатичним представництвам здійснювати цю функцію було б неможливо.
З перших років незалежності Україна прагнула створити для іноземних дипломатичних представництв максимум можливостей для отримання об’єктивної інформації про нашу державу. При цьому МЗС України, інші відповідні органи не тільки з розумінням ставляться до запитів, що виникають у зв’язку з цим питанням, а й за власного ініціативою проводять велику роботу щодо якнайширшого ознайомлення іноземних дипломатів з усіма аспектами нашої дійсності. З цією метою Управління протоколу МЗС України організовує регулярні подорожі глав дипломатичних представництв іноземних держав в окремі регіони нашої країни, влаштовує культурно-ознайомчі екскурсії. Значну роль у процесі надання іноземним дипломатам, акредитованим у Києві, правдивої, змістовної та аналітичної інформації відіграє Генеральна Дирекція по обслуговуванню іноземних представництв, яка діє при Київській міській державній адміністрації.
Нарешті, саме дипломатичні представництва широко користуються такими легальними, звичайними засобами отримання інформації, як ретельна обробка численних друкованих видань, зокрема періодичної преси, а також іншої інформації, що проходить по каналах ЗМІ. Поінформованості сприяє також участь іноземних дипломатів у прийомах, прес- конференціях, військових парадах, переглядах вистав тощо, які влаштовуються органами державної влади країни перебування. За останні шість років стали вже традицією регулярні виступи глав дипломатичних представництв, акредитованих в Україні, перед професорсько-викладацьким та студентським складом Інституту міжнародних відносин Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка та Дипломатичної академії України при МЗС України.
Проте, крім міжнародно-правової бази, для успішної Роботи посольств та місій необхідна й відповідна матеріально-технічна база, тобто ті конкретні засоби та можливості, за Допомогою яких дипломатичне представництво могло б ефективно здійснювати свої функції.
Головним із таких засобів є, звичайно, приміщення дипломатичного представництва. Як правило, посольство або місія іноземної держави розміщується в столиці країни перебування. Винятком є, мабуть, тільки Ватикан. На його крихітній території просто фізично не могли б розміститися дипломатичні представництва, тому останні розташовуються в Римі, тобто, якщо підходити формально, на території іншої країни. Проте нерідко, через ті чи інші обставини, деякі офіційні установи акредитуючої держави, які в структурному відношенні складають частину дипломатичного представництва, розмішуються також не в столицях, а в інших містах країни перебування. Так, торговельне представництво колишнього СРСР у ФРН було розташоване не в Бонні, а в Кельні. А в Нідерландах і самі дипломатичні представництва іноземних держав розташовані не в офіційній столиці — Амстердамі, а в Гаазі. Проте такі «відхилення» від усталених норм здійснюються лише за попереднюю домовленістю з країною перебування, як це й передбачено ст. 12 Віденської конвенції. В ній, зокрема, наголошується: «Акредитуюча держава не може без попередню! певно виявленої згоди держави перебування засновувати канцелярії, що становлять частину дипломатичного представництва, в інших населених пунктах, крім тих, де засновано саме представництво».
З точки зору міжнародного права не має значення є акредитуюча держава власником чи орендатором приміщень, що використовуються як дипломатичні чи консульські представництва у країні перебування. Принципово важливим є те, що міжнародне право передбачає зобов’язання акредитуючої держави під час пошуку приміщень для свого представництва узгоджувати всі свої дії в цьому напрямку з існуючими законами та правилами країни перебування. Країна перебування також несе міжнародно-правову відповідальність за сприяння акредитуючій державі в отриманні нею необхідних приміщень для нормального функціонування дипломатичних представництв. Це зобов’язання регламентується ст. 21 Віденської конвенції: «1. Держава перебування повинна або сприяти акредитуючій державі у придбанні на своїй території, згідно з своїми законами, приміщень, необхідних для її представництва, або надати допомогу акредитуючій державі в одержанні приміщень будь-яким іншим шляхом. 2. Вона повинна також, у разі необхідності, надавати допомогу представництвам в одержанні придатних приміщень для їх співробітників».
27 лютого 1995 р. Кабінетом Міністрів України було затверджене «Положення про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульські« установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій р Україні». В ньому, зокрема, зазначається:
«4. Питання про розміщення дипломатичного представництва, консульської установи та представництва міжнародної міжурядової організації розглядається за їх письмовим зверненням або уряду акредитуючої держави чи відповідного органу міжнародної організації до МЗС, яке надсилає пропозиції до Уряду Автономної Республіки Крим чи відповідного обл(міськ)виконкому...
Розміщення представництв і установ у м. Києві здійснюється міськвиконкомом через Генеральну Дирекцію по обслуговуванню іноземних представництв (ГДІП)...
Розміщення представництв і установ здійснюється за погодженням у м. Києві — з МЗС, Головним управлінням Командуючого Національною гвардією, Управлінням державної охорони та Головним управлінням МВС у м. Києві.
Дипломатичні представництва, консульські установи та міжнародні міжурядові організації, які мають намір для свого розміщення самостійно придбати, орендувати, використати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснити перебудову, добудову і т. п. або змінити мету їх призначення, повинні письмово повідомити про це МЗС... Представництво чи установа може практично реалізувати свої наміри після одержання згоди відповідного органу, а в разі коли відповідь не надійшла — через 60 днів після надісланого представництвом (установою) повідомлення. У відповіді можуть зазначатися обов’язкові для виконання умови. <...>
10. Питання, пов’язані з наданням дипломатичним представництвам, консульським установам та представництвам міжнародних організацій споруд (приміщень) і земельних Ділянок за міжнародними договорами на взаємній основі, вирішує Кабінет Міністрів України за поданням МЗС з Дотриманням вимог, зазначених у п. 5 цього Положення».
У ст. 25 Віденської конвенції сформульовано в загальній формі зобов’язання приймаючої країни «...надавати всі можливості для виконання функцій представництва». Конкретним аспектом цього зобов’язання є забезпечення права співробітників іноземних дипломатичних представництв на безперешкодне пересування територією країни перебування.
Оскільки сфера діяльності посольства (на відміну від консульства) поширюється на всю територію країни перебування, то з цього логічно випливає право дипломатів на вільне пересування по всій її території. Воно є необхідним не тільки для досконалого вивчення умов та подій у країні перебування, що становить основний зміст інформаційної функції посольства, а й для виконання дій, пов’язаних із функціями дипломатичного захисту, представництва тощо.
Проте свобода пересування не означає необмежених та безконтрольних поїздок дипломатів, здійснюваних без огляду на питання національної безпеки країни перебування. Тут особливо необхідно дотримуватись принципу забезпечення прав та законних інтересів обох держав-контрагентів. Про це, зокрема, йдеться у ст. 26 Віденської конвенції: «Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в’їзд до яких забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечувати всім співробітникам представництва свободу пересування по її території».
Правила пересування дипломатів, прийняті багатьма країнами, передбачають, що до початку поїздки дипломата його посольство має повідомити про це МЗС країни перебування, у протокольний відділ якого направляється відповідна нота. В ній міститься інформація про дипломатичного агента, який має намір здійснити поїздку, важливі дані про маршрут його пересування тощо. Це необхідно робити принаймні з двох причин. По-перше, щоб забезпечити інтереси країни перебування і гарантувати її право не допустити поїздок у заборонені зони. По-друге, щоб мати можливість, відповідно до ст. 29 Віденської конвенції, зробити все необхідне стосовно дипломата, аби «...ставитись до нього з належною повагою і вживати всіх належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність».
Що стосується України, то, на наш погляд, доцільно процитувати указ Президента України від 4 травня 1992 р. «Про скасування обмежень щодо пересування дипломатичних і консульських працівників Сполучених Штатів Америки по території України та обмежень щодо кількісного складу співробітників і консульських установ США в Україні», в якому зазначається: «...Виходячи з офіційної позиції американської сторони щодо розбудови відносин з Україною на засадах рівноправного співробітництва і повної довіри, відкритості та взаєморозуміння, беручи до уваги пропозиції уряду США скасувати на взаємній основі обмеження щодо пересування дипломатів і консульських працівників по територіях обох країн, а також обмеження щодо кількісного складу співробітників їхніх дипломатичних і консульських установ,
Постановляю:
1. Скасувати вимогу попереднього повідомлення (за 24 години) при виїзді за межі Київської області щодо працівників дипломатичних і консульських установ Сполучених Штатів Америки в Україні, які, згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. і Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р., користуються відповідними привілеями та імунітетами, і дозволити їм вільне пересування по всій території України, за винятком міст Севастополя і Балаклави — до завершення переговорів із Російською Федерацією з питань щодо Чорноморського флоту.
2. Зняти обмеження щодо кількісного складу персоналу дипломатичних і консульських установ Сполучених Штатів Америки в Україні. <...>
4. Міністерству закордонних справ України поінформувати американську сторону про зміст цього Указу.
Провести переговори з іншими державами, що мають дипломатичні та консульські представництва в Україні, про скасування відповідних обмежень на взаємній основі».
Одним із засобів забезпечення нормальної діяльності посольств та місій є також свобода зносин дипломатичних представництв з акредитуючою державою, її органами як у Центрі, так і за кордоном. Це право передбачене п. 1 ст. 27 Віденської конвенції: «...При зносинах з урядом та іншими представництвами і консульствами акредитуючої держави, де б вони не перебували, представництво може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи дипломатичних кур’єрів і закодовані або шифровані депеші. Проте представництво може встановлювати і експлуатувати радіопередавач лише за згодою держави перебування». В Україні всі ці питання регламентуються указом Президента України «Про Положення про дипломатичні представництва та консульські Установи іноземних держав в Україні» від 10 червня 1993 р. В силу норм та традицій міжнародного права, що склалися, Дипломатичні представництва при використанні засобів поштово-телеграфного, телексного та інших видів сучасного зв’язку мають в країні перебування певні пільги — право безперешкодного та позачергового прийому та передання повідомлень тощо.
За всіх переваг найсучасніших видів та систем зв’язку важливим засобом спілкування між дипломатичним представництвом та Центром залишається відправлення та отримання документів дипломатичною поштою.
У сучасному міжнародному праві та повсякденній дипломатичній практиці утвердився інститут абсолютної недоторканності дипломатичної пошти. Вона, згідно з п. З ст. 27 Віденської конвенції, «не підлягає ні розпечатуванню, ні затриманню».
Вирішення питання щодо пропуску дипломатичної пошти через державні кордони покладено на митні служби, які керуються в таких випадках діючим у кожній країні митним законодавством. Вони, як правило, безперешкодно пропускають диппошту, піддаючи її лише зовнішньому оглядові та перевіряючи дотримання деяких незаперечних умов (наявність кур’єрського листа з переліком місць диппошти та підтвердженням їх належності тій чи іншій країні, наявність печаток, пломб, підписів на самих місцях із диппоштою тощо). В разі відсутності видимих зовнішніх ознак і недотримання відправником вищевказаних вимог, митні службовці мають право відкласти вирішення питання про пропуск такого багажу до узгодження проблеми з МЗС своєї країни, яке, в свою чергу, має вступити в контакт з відповідним дипломатичним представництвом. Саме такого роду гарантії необхідні, щоб забезпечити дійсну, абсолютну недоторканність дипломатичної пошти згідно з ст. 27 Віденської конвенції. При цьому враховується, що міжнародне право передбачає відповідальність і відправників диппошти за перевезенім в ній не належних диппошті речей.
Згідно з практикою, що склалася, перевезення диппошти за призначенням покладається у більшості випадків на спеціальну службу дипкур’єрів, яка входить у багатьох країнах у структуру МЗС чи інших відповідних державних органів. У п. 5 ст. 27 Віденської конвенції зазначається, що «дипломатичний кур’єр, який має бути забезпечений офіційним документом із зазначенням його статусу та кількості місць, що складають дипломатичну пошту, користується при виконанні своїх обов’язків захистом держави перебування. Він користується особистою недоторканністю і не підлягає арешту або затриманню в будь-якій формі».
Порівняно новим засобом доставки диппошти є перевезення останньої не штатними, професійними дипкур’єрами, а особами, що тимчасово виконують цю місію (дипломатичні кур’єри ad hoc). Статус таких кур’єрів регулюється п. 6 ст. 27 Віденської конвенції. Принципово важливим моментом у діяльності таких дипкур’єрів є те, що «...імунітети (кур’єра ad hoc.— Авт.) припиняються в момент доставки таким кур’єром дорученої йому дипломатичної пошти за призначенням». А в п. 7 ст. 27 зазначеної Конвенції передбачається, що «дипломатична пошта може бути ввірена командирові екіпажу цивільного літака, що направляється в аеропорт, прибуття в який дозволене. Командир має бути забезпечений офіційним документом із зазначенням кількості місць, що складають пошту, проте він не вважається дипломатичним кур’єром. Представництво може направити одного з своїх співробітників прийняти дипломатичну пошту безпосередньо і безперешкодно від командира літака». Така практика перевезенім дипломатичної пошти поширюється і на капітанів морських торговельних суден. До того ж, на підставі спеціальних угод між конкретними державами-контрагентами дипломатична пошта може пересилатись і без супроводження її дипкур’єрами (по каналах звичайного поштового зв’язку або авіатранспортом). У таких випадках заздалегідь встановлюється допустима для відправки кількість місць та визначається місячна норма ваги дипломатичної пошти.
В Україні служба дипкур’єрів не підпорядкована безпосередньо МЗС України, а входить до складу Головного управління державної фельд’єгерської служби, яка структурно входить до Міністерства зв’язку України (розпорядження Президента України «Про Порядок доставки дипломатичної пошти України» від 27 липня 1992 p.). Начальник Держфельдслужби призначається та звільнюється з посади наказом Мінзв’язку. Особовий склад служби дотримується Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів Міністерства внутрішніх справ України і прирівнюється до оперативного складу органів МВС. Ця служба є урядовим військово-кур’єрським зв’язком, що забезпечує доставку службової кореспонденції державних органів, диппошти посольств, консульств і представництв України та інших держав, а також виконання доручень особливого характеру Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України. Таким чином, формування, оформлення, доставка диппошти здійснюється Держфельдслужбою України, яка, за погодженням з МЗС України, призначає дипломатичних кур’єрів, розробляє розклад і маршрути її доставки.
Підпорядкування служби дипкур’єрів Мінзв’язку має свої незаперечні переваги, але й очевидні недоліки. Служба Дипкур’єрів України потребуватиме певного організаційного
реформування і вироблення цілої низки нормативних положень. Так, зокрема, сьогодні по суті відсутнє правове регулювання «командирської пошти», тому цей канал доставки диппошти не завжди відповідає вимогам надійності. Щодо цього було б корисним вивчення зарубіжного досвіду перевезення диппошти і запровадження його нашою службою дипкур’єрів.
В Угорській Республіці організаційно службою дипкур’єрів у МЗС відає керуючий справами міністерства, а підлягає вона Управлінню дипломатичних кур’єрів і безпеки. На початку 90-х років у МЗС Угорщини була ліквідована служба спеціальних дипкур’єрів, і їхні функції виконують дипломати. Практично всі диппрацівники МЗС Угорщини (від аташе до начальника управління) згідно із затвердженим графіком виїжджають за визначеними маршрутами (5—6 країн) як дипкур’єри.
В Естонській Республіці служба дипкур’єрів як така практично відсутня. Листування між МЗС Естонії та диппредставнищвами за рубежем відбувається за допомогою «командирської пошти» в ті країни, з якими є авіазв’язок національної авіакомпанії. В інші країни конфіденційні матеріали передаються «з оказією», практикуються також разові поїздки співробітників МЗС.
Так само здійснюється доставка диппошти в Австрії, Туреччині, хоча в останній дипкур’єри перевозять лише архівні та довідкові матеріали, спеціальну художню літературу для посольських бібліотек, нормативні і законодавчі акти, бланки паспортів.
У Великобританії широко застосовується практика доставки диппошти без виходу з літака або за межі аеропорту. Кур’єр передає пошту членові дипперсоналу посольства і отримує від нього пошту. При цьому не витрачаються кошти на оплату добових, готелю, кур’єру не потрібна віза країни призначення. Такі маршрути здійснюються, як правило, однією особою, за винятком країн з підвищеним рівнем небезпеки, або при слідуванні за «незручним» маршрутом (подорож уночі поїздом).
Цікавий варіант використання дипкур’єрського зв’язку, вартий найретельнішого вивчення, застосовується МЗС Болгарії, де з метою економії коштів практикується виїзд на маршрут одного професійного кур’єра та одного співробітника МЗС. Широко застосовується також і так званий «кущовий» метод. Наприклад, до країн СНД є тільки один маршрут: Софія — Москва. Диппредставнинтва в Мінську, Санкт-Петербурзі, Києві та Одесі самостійно доставляють пошту в Москву. Така ж приблизно система діє і в Німеччині, де активно використовується автотранспорт.
Отже, виконання дипломатичними представництвами їхніх функцій на належному рівні передбачає, з одного боку, необхідне міжнародно-правове, нормативне забезпечення, а з іншого — цілу низку матеріальних, технічних, організаційних заходів відповідно до правил та традицій дипломатичної та консульської служби кожної конкретної держави.