24 серпня 1991 р. було оприлюднено Акт проголошення незалежності України. Українська тисячолітня історія вийшла на новий виток свого державотворення. Вагомим чинником утвердження суверенітету нашої держави стає її зовнішньополітична діяльність. Відповідні державні структури покликані всіма доступними їм засобами, в тому числі й дипломатичними, згідно з нормами міжнародного права, зміцнювати незалежність України, сприяти формуванню її позитивного іміджу на міжнародній арені як розсудливого, надійного та авторитетного члена світового співтовариства.
Перед Міністерством закордонних справ України в нових історичних умовах постали якісно нові завдання. Адже протягом усього періоду існування радянської України її зовнішньополітичне відомство як по суті, так і по формі відігравало незначну роль, було здебільшого «маріонетковим придатком відомства на Смоленській площі», що відбивало двоїсту, «оруслівську», сутність існуючої тоді політичної системи.
Підфарбований фасад «радянського будинку», з вікнами на Захід, і страшна сутність тоталітарного режиму для його мешканців усередині — ось що визначало «найпередовіший суспільний устрій на і/^ частині земної кулі». Хоча, звичайно, засудження злочинної системи жодною мірою не означає повного заперечення минулого. Не можна перекреслювати конкретні людські долі, життя і практичну діяльність, зокрема, переважної більшості українських дипломатів радянських часів, чиї зусилля якщо не прямо, то опосередковано приносили користь рідній Україні, допомагали як ближнім, так і далеким сусідам краще розуміти її історію, оцінювати невичерпний потенціал.
За радянських часів Міністерство закордонних справ країни, як «вікно в Європу», мало лише чотири закордонних представництва при міжнародних організаціях — у Нью-Йорку, Парижі, Відні та Женеві. Тим самим нівелювався той
незаперечний факт, що внесок нашого народу в розгром сил фашизму в роки Другої світової війни був надзвичайно вагомим і загальновизнаним у світі, що Україна була одним із засновників Організації Об’єднаних Націй і палкою прихильницею філософії миру і гуманізму, на якій ґрунтується Статут О ОН.
Центральний апарат МЗС України разом із закордонними представництвами при 00Н та її спеціалізованих установах на початок 90-х років налічував 156 осіб, із яких лише 97 були дипломатами, решта — адміністративно - технічний та допоміжний персонал.
Сьогодні Україну як незалежну державу вже визнали 154 країни світу, 138 із них встановили з Україною дипломатичні відносини. Станом на 1 січня 1997р. в Києві функціонувало 58 посольств іноземних держав, вісім представництв провідних міжнародних організацій, одне генеральне консульство. Три країни представлені почесними консулами, діє одне представництво військового аташе. У Львові, Ужгороді, Одесі було відкрито дев’ять консульських установ іноземних держав. Посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в Україні за сумісництвом.
Нині в 67 закордонних установах України (50 посольствах, восьми генеральних консульствах, восьми постійних представництвах при міжнародних організаціях, одному відділенні посольства) працюють висококваліфіковані дипломати. Серед послів України на початок 1997 р. було 22 кадрових дипломати, дев’ять представників законодавчої влади, шість представників виконавчої влади, сім науковців; 14 послів мали вчені ступені і звання. Україна стала членом понад 40 міжнародних міжурядових організацій, зокрема ОБСЄ, Ради Європи, ЧЕС, ЦЄІ тощо. Віднайдено формули плідного та взаємовигідного співробітництва з НАТО та Європейським Союзом...
Проте за усіх цих докорінних та динамічних змін, що відбулися від початку 90-х років, постає питання, а чи є достатнім кадровий потенціал МЗС України для виконання тих відповідальних зовнішньополітичних завдань, що стоять перед нашою державою на міжнародній арені? Оскільки все пізнається в порівнянні, спробуємо знайти відповідь на поставлене запитання, «зазирнувши» в кадрові списки зовнішньополітичних відомств деяких зарубіжних країн, враховуючи при цьому, що станом на 1 червня 1997 р. в системі МЗС України працювало приблизно 1500 чол., у тому числі 545 у центральному апараті і 955 — у закордонних представництвах. Приміром, у першій половині 90-х років у Франції в центральному апараті працювало 4000 чол., а в закордонних установах — 6000 чол., у Великобританії, відповідно, 6100 і 3000 чол., в Італії — 3000 і 6000 чол., у ФРН — 2600 і 5400 чол., у Російській Федерації — 3200 і 7500 чол., у CIUA — 6500 і 19 000 чол., у Канаді — 2600 і 2000 чол., у Швеції — 850 і 1400 чол., у Фінляндії — 800 і 1400 чол., в Угорщині 700 і 800 чол., у Швейцарії — 700 і 1200 чол.
Наведені дані переконливо свідчать про те, що тієї кількості дипломатів, які на сьогоднішній день працюють у системі МЗС України, поки що недостатньо для забезпечення такої важливої ланки державотворчого процесу, як зовнішньополітична діяльність. У зв’язку з цим надзвичайно гостро постає питання про добір та підготовку кадрів для сфери зовнішніх зносин нашої держави, зокрема її дипломатичної служби. Цими питаннями у структурі МЗС України опікується Управління кадрів, до складу якого входять три відділи: 1) відділ центрального апарату; 2) відділ закордонних установ; 3) відділ підготовки кадрів та планування.
Серед державних навчальних закладів, які здійснюють підготовку кадрів для сфери зовнішніх зносин України, чільне місце належить Інституту міжнародних відносин Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, який є флагманом національної школи підготовки фахівців-міжнародників. Випускники Інституту, серед яких не лише громадяни України, а й представники понад 100 держав світу, обіймають сьогодні провідні посади в зовнішньополітичних відомствах, органах державного управління, наукових центрах своїх країн.
Україна пишається тим, що випускника Інституту, міністра закордонних справ Г. Удовенка в 1997р. було обрано Головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Ця подія свідчить не тільки про високі особисті якості Г. Удовенка як дипломата-професіонала, а й про визнання української школи підготовки фахівців-міжнародників.
Широко відомі в Україні й за її межами провідні українські вчені-міжнародники, дипломати-практики, організатори науки, зусиллями яких створювалась і підтримується на належному рівні національна система підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі міжнародних відносин.
Серед них — В. Губерський, В. Г. Буткевич, M. М. Бєлоусов, В. С. Бруз, В. А. Василенко, П. Ф. Мартиненко, В. В. Паиіук, K. К. Сандровський, А. С. Філіпенко та багато інших.
Незабутніми є імена тих, хто закладав основи цієї системи: Д. 3. Мануїльський, П. П. Удовиченко, Г. М. Цвєтков, K. С. Забігайло, А. О. Джеджула.
За роки незалежності нашої держави створено фундаментальну філософсько-правову базу, яка допомагає визначити пріоритети та орієнтири як у практичній зовнішньополітичній діяльності, так і в сфері підготовки висококваліфікованих кадрів для дипломатичної служби країни. Основними документами є, насамперед, Конституція України, «Основні напрями зовнішньої політики України» (прийняті Верховною Радою України 2 липня 1993 р.), Положення про дипломатичну службу в Україні (затверджене указом Президента від 16 липня 1993 р.), Консульський статут України (затверджений указом Президента від 2 квітня 1994 р.) та ін.
Великі надії покладаються сьогодні на Дипломатичну академію України при МЗС України. Заснована указом Президента України від ЗО травня 1995 р., вона покликана готувати еліту дипломатичної служби держави.
Дипломатична академія України в своїй діяльності спирається на кращі традиції Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, зокрема його Інституту міжнародних відносин. Повсякденною роботою академії, її формуванням та подальшим зростанням опікуються МЗС України, а також Наглядова рада, утворена розпорядженням Президента України від ЗО січня 1996 р. До її складу входять відповідальні працівники Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента, відповідних міністерств та відомств держави.