Історія економічної теорії
15.5.1. Національні особливості формування і розвитку інституціоналізму
Особливості інституціоналізму в українській економічній думці пояснюються специфічними умовами її розвитку. Вектор цього розвитку задавався колоніальним станом українських земель у складі чужих імперських держав. У тому зв´язку економічна теорія інституціоналізму зазнавала відповідних трансформацій; вона служила засобом економічної самооборони населення.
Незважаючи на це, українська економічна думка містить цінності інституціоналізму загальноцивілізаційного значення. У тому зв´язку достатньо послатися на праці представників Київської школи в політекономії, в яких доволі чітко окреслені поняття, якими оперує інституціоналізм. Ще рельєфніше сформульовано положення інституціоналізму в науковій спадщині всесвітньо відомого українського вченого М. Туган-Барановського, який до з´ясування економічних процесів щедро залучав соціологію, психологію, культуру, історію тощо, тобто всі компоненти, що знаходяться в теоретичному арсеналі інституціоналізму.
Теорія і практика інституціоналізму в Україні були пов´язані з кооперативним рухом, в якому в умовах імперських режимів українство знаходило можливості для самореалізації. Через те у цій ділянці інституціоналізм має визначні постаті та теоретико-організаційні надбання.
Яскравою постаттю українського кооперативного руху був М. Левитський, який народився 25 березня 1859 р. у с. Хмільник Канівського повіту на Київщині в родині священика. У 1863 р. батьки перебралися в село Федвар на Херсонщині. До 1875 р. М. Левитський вчився у м. Златополі Чигиринського повіту, закінчив гімназію в м. Біла на Холмщині. Вже у вищих гімназійних класах він разом з товаришами винайняв будинок і заклав свою першу артіль-бурсу.
Після закінчення гімназії М. Левитський вивчав медицину в Московському університеті, але за участь в народницькому русі відсидів місяць у тюрмі, був відрахований з університету з "вовчим білетом". Адміністративним порядком його відправили на село до родини, однак юнак не скорився і завдяки доброзичливості ректора, відомого вченого-економіста Г. Цехановецького, став студентом юридичного факультету Харківського університету. Після закінчення університету М. Левитський мав змогу залишитися тут для підготовки до професорського звання, але повернувся в село, став спочатку завідувачем господарства великого маєтку в Ананіївському повіті, працював статистиком під керівництвом О. Русова при подвірному переписі Олександріївського повіту. Невдовзі М. Левитський переїхав до Єлисавета і розпочав адвокатську практику. Завдяки цим переміщенням він пізнавав селянське життя, потреби сільського господарства. Це сприяло тому, що М. Левитський зайнявся кооперативною справою. Ще в Олександріївській земській управі він склав проект організації гуртового обробітку землі в повіті, на здійснення якого земство виділило асигнування. За цим проектом 1887 року селяни спільно обробили понад 2000 десятин землі. У 1894 p. M. Левитський заснував хліборобську артіль у с. Федвари. Це була, по суті, перша хліборобська артіль, що функціонувала на підставі складених письмових угод, правнооформлених у нотаря.
М. Левитський вважав, що кооперація є найліпше і найкраще виявлення людського генія в межах соціально-економічного будівництва. Він закликав дрібних селянських власників до добровільної гуртової господарки, яка б не допускала навіть тіні примусу. На таких засадах артільний рух під гаслами М. Левитського з Херсонщини поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Канівщину, Донеччину і навіть на російські терени.
Згідно з поглядами М. Левитського, хліборобська артіль будувалася на таких засадах:
1) уся наша земля на всіх наділах наших, а також орендована, об´єднується разом в єдине ціле і передається до неподільного та спільного володіння та користування всієї артілі;
2) усе рухоме та нерухоме майно, різні будівлі і т. д. належить нероздільно і перебувають у спільному користуванні всієї артілі;
3) кожне суспільство живе окремо і влаштовує своє хатнє життя як само хоче;
4) урожай весь обов´язково звозиться в один двір;
5) урожай після виплати артільних боргів, податків і т. ін. поділяється поміж усіма учасниками за кількістю робітних душ без різниці статі (причому хлопці 14-17 років і дівчата 13-16 років отримують половину належного дорослим учасникам);
6) щоб наше артільне діло йшло добре, всі повинні жити в злагоді, любові та згоді, як брати і як подобає дійсним християнам; ми не повинні ані лаятися, ані сваритися, ані п´янствувати...".
Як видно з оригінальної і докладної артільної умови, М. Левитський хотів створити зародок нової господарської і моральної організації. Такі спроби робили суспільні реформатори в країнах Європи й Америки. Найхиткішими артільні засади М. Левитського були в тому, що вони не враховували багатовікового побутування українських селян, вже сам характер землеробських занять яких породжував приватновласницькі інтереси і мотивації до праці. Власне це й ствердила спеціальна комісія Вільного економічного товариства.
"Всі завоювання соціального прогресу, - писав він, - по суті, здобуті не стільки економічними факторами, скільки силами моральними і... перемагав зрештою не той, хто був сильніший економічно, а той, хто був сильніший морально".
М. Левитський розглядав економічний розвиток із позицій еволюціонізму, бо "історія жодних різких кроків не знає", відзначав демократично-республіканський дух українського народу, який прагне створити "вільний устрій життя без пана і хлопа". Він звинувачував марксистів у зловживанні теорією, радив не керуватися "німецькими шаблонами", а виявити справжню творчість, поклавши її у "фундамент майбутньої будови".
Керуючись цим, М. Левитський склав низку проектів щодо організації землеробських і ремісничих артілей, споживчих кредитних кооперативних об´єднань, створення артільних лавок і кас різних типів, тимчасових складів товарів, виставок сільськогосподарських знарядь, товариств сприяння артілям і т.д.
М. Левитський відзначав "індивідуалізм" і "незалежну гордість" українського характеру, але недостатньо це враховував у своїх реформаторських намаганнях. Він помер 1936 року.
До визначних економістів-кооператорів належить і Сергій Бородаєвський. Він народився 1870 року в Охтирці на Харківщині, закінчив юридичний факультет Харківського університету. Від 1896 р. працював у відділі дрібного кредиту державного банку і одночасно секретарем Санкт-Петербурзького Відділу Московського Комітету для сільських кооперативів, а відтак - старшим ревізором в Управлінні дрібного кредиту, був членом центрального комітету цієї установи. Свої службові відпустки С. Бородаєвський використовував для подорожі за кордон. Там він відвідував кооперативні організації, брав участь в кооперативних з´їздах, мав контакти з видатними кооператорами світу, став членом Міжнародного Кооперативного Союзу.
С. Бородаєвський не обмежувався кооперативно-чиновницькою діяльністю, а займався творчою роботою в галузі теорії та історії кооперативного руху, читав лекції на Вищих Комерційних Курсах і в Політехнічному інституті в Петербурзі. У 1910 р. обійняв посаду віце-директора департаменту Міністерства торгівлі й промисловості. До жовтневого перевороту 1917 р. учений написав низку праць з кооперації. Особливо популярною стала його книжка "Збірник про рідний кредит", в якій розглядалися суть, закони, організація і справочинство ощадно-позичкових і кредитних товариств. Вона витримала шість видань накладом 30 тис. примірників.
Опинившись після поразки українських визвольних змагань в еміграції, С. Бородаєвський читав лекції про кооперацію в Міжнародній Академії в Брюсселі та Сорбонні (1921-1922 pp.), в 1923 р. був обраний професором Української Господарської Академії в Подєбрадах і Українського Технічно-Господарського інституту, професором Українського Вільного Університету в Празі. С. Бородаєвський належить до перших членів Інституту для Кооперативних Студій, що його заснував видатний теоретик і організатор кооперації француз Ш. Жід.
Одним із найважливіших монографічних досліджень С. Бородаєвського є "Історія кооперації", в якій узагальнено порівняльний матеріал з понад 40 країн світу. Ця праця належить до піонерних досліджень такого типу не тільки в українській, але й в світовій кооперативній літературі. "Ця праця перш за все, звичайно, мала на увазі дати студентам економічно-кооперативного відділу Української Господарської Академії в Чехословаччині, а також студентам інших високих шкіл докладний підручник з історії кооперації, але одночасно, - пише автор, - вона може бути корисною для всіх, хто цікавиться кооперацією теоретично чи практично; хто хотів би простудіювати суть різних кооперативних організацій у різних країнах і поступовий хід їх розвитку".
Це означає, що не можна тлумачити зміст "Історії кооперації" С. Бородаєвського звужено, як збірку історико-кооперативних фактів, бо в ній відображено теоретичні погляди автора на основі узагальнення великого міжнародного досвіду розвитку кооперативного руху. "Перш ніж перейти до викладів з історії кооперації, - зазначає С Бородаєвський, - необхідно докладно встановити поняття того економічного явища, яке ми будемо досліджувати в історичній перспективі, треба докладно сказати, що ми розуміємо під кооперацією, який круг явищ ми залучаємо до цього поняття". Вказавши на походження поняття кооперації, учений відзначив, що кооперація - це така форма співробітництва, яка "шляхом об´єднання окремих осіб стремить поліпшити умови існування населення та ступнево усунути негативні явища сучасного економічного ладу". Найсильнішою рисою кооперації, на думку дослідника її історії, є принцип справедливості, що його вносить кооперація в суспільно-економічні відносини.
З теоретичного і практичного погляду, в тому числі й сьогодення, важливим є зіставлення кооперації, соціалізму й комунізму, знаходження спільного й відмінного між ними. "Соціалізм, - відзначав С. Бородаєвський, - полишає для індивідуальності дуже обмежене поле діяльності. Кооперація ж дає своїм членам значні межі свободи для індивідуальних розпочинань. Соціалізм не визнає приватної власності на знаряддя продукції. Кооперація визнає приватну власність на такі знаряддя і лише стремить до пом´якшення негативних наслідків, що з цього виникають...".
Ще більшою є різниця між кооперацією і комунізмом. "Комунізм не визнає грошей, виключає прибутки, не допускає найманої праці і посесій. Кооперація ж працює в умовах грошового господарства. Вона припускає прибутки (лише не надмірні), вона мириться з найманою працею й посесіями, вживаючи всіх заходів до нівелювання їх негативних боків". І далі: "Комунізм існує своєю силою; кооперація міцна силою переконання. Комунізм - це примусовий союз; кооперація - це вільне об´єднання, що стійко оберігає свою незалежність від органів влади". Нарешті, робив висновок учений, соціалізм і комунізм - прихильники атеїзму і оголошують релігії жорстоку війну, бо вона гальмує розпалювання в колах пролетаріату непримиренну ненависть до заможних верств та прагнення скинути владу капіталістів.
Основна відмінність кооперації від соціалізму і комунізму полягає у методах досягнення мети. Соціалізм і комунізм, зазначав С. Бородаєвський, перебувають "в суперечності зі свободолюбивою людською природою", не рахуючись з почуттям індивідуалізму, притаманним людині, виявляються здатними "зруйнувати блага країни, створені упродовж віків"; комунізм "здатний загубити мільйони людей; цілком знизити продуктивність праці, - але не може дати наслідків хоч яких-небудь для поліпшення матеріальних і духовних умов життя населення, в розумінні приближения його до щастя на землі".
С. Бородаєвський твердив, що "тільки кооперація з її пошаною людської особи, з її захопленням альтруїзмом, з її прагненням уперто й систематично боротися проти болячок сучасного капіталістичного устрою... здатна змінити цей устрій у найліпший спосіб. Тільки кооперація в стані перетворити умови людського існування на більш сприятливі, ясніші і приємніші для всіх".
В особі С. Бородаєвського українська кооперативна думка має видатного теоретика й організатора, який тільки впродовж 1921-1942 pp. опублікував понад 500 фахових статей у 22 країнах світу - "від Розаріо до Сайгону" - у 85 виданнях кооперативної преси: українських, болгарських, чеських, сербських, польських, румунських, німецьких, французьких, швейцарських, бельгійських, англійських, іспанських, італійських, латвійських, аргентинських, китайських та ін. У багатьох з цих видань було вміщено життєписи про видатного українського вченого, а за працю "Народногосподарські проблеми і мир" С. Бородаєвський отримав нагороду на міжнародному науковому конкурсі. Помер С. Бородаєвський 1942 року у Празі.
Помітне місце серед інституціоналістів-кооператорів посідає Борис Мартос, який народився 20 травня 1879 р. на Полтавщині. В 1897 р. він закінчив класичну гімназію у Лубнах, а в 1908 р. - математичний факультет Харківського університету. Значний вплив на Б. Мартоса мав М. Левитський. Сприяла його зацікавленням і діяльність Кооперативної Комісії при Полтавському Сільськогосподарському Товаристві, яке очолював О. Русов. Інакше кажучи, кооперативні погляди Б. Мартоса формували різні обставини.
Розглядаючи чинники розвитку кооперації, вчений на перше місце поставив працю. "Головним чинником людської культури, - твердив він, - слід визнати працю". Далі йде ініціатива, здатність до об´єднання, добровільність, жертовність. Кооперативний рух - це "боротьба за самостійне економічне становище, за визволення од залежності економічної, за усунення визиску в дорозі обміну...". Б. Мартос писав: "Кооператив є добровільне, на принципі рівності і самодопомоги засноване об´єднання людей, з метою поліпшити свій добробут шляхом ведення на спільний рахунок підприємства, яке має збільшувати трудовий заробіток учасників, або зменшувати їхні видатки на споживання, відповідно до використання ними цього підприємства, а не по кількості вкладеного капіталу".
Акцент на добровільності об´єднання робили всі теоретики кооперативного руху. Б. Мартос намагався доступно і рельєфно окреслити особливості кооперативної розбудови господарства порівняно з іншими господарськими системами. Водночас учений відзначав, що "в житті дуже рідко можна зустріти те чи інше явище в чистому виді, тому дуже часто кооперативи, які доводиться зустрічати на практиці, в деяких відношеннях відступають від того чистого типу, що дає теорія".
Б. Мартос розробив свою класифікацію кооперативів, докладно описав кожну кооперативну форму, спираючись на український і зарубіжний матеріал. В Україні, на його думку, найпоширенішими видами кооперації були кредитові, споживчі й сільськогосподарські товариства та їхні союзи. Вчений розглянув також статут кооперативів, права і обов´язки членів, інші статутно-організаційні питання кооперативного руху. З´ясування цих проблем не втратило свого практичного значення досі.
Підсумовуючи свої дослідження, Б. Мартос дає цінні поради, спрямовані на організацію кооперації. Особливу увагу він звертає на кадрове забезпечення з погляду фаховості й моральних засад. Для розвитку кооперації, - писав учений, - потрібні досвідчені керівники та добре підібраний фаховий персонал. "...В першу чергу керівник кооперативної установи, - зазначав Б. Мартос, - повинен бути людиною порядною. Розум, досвід та енергія людини нечесної принесуть кооперації не користь, а тільки шкоду, тому в першу чергу потрібні люди непідкупні, що для них матеріальні блага не грали б у житті першої ролі, і то однаково, чи справа йде про які-небудь дрібні вигоди, чи про якусь велику користь". Кожен працівник, будучи найталановитішим, повинен пам´ятати, що не кооперація існує для нього, а він для кооперації. Такий принцип відповідає сутності кооперації.
Як видно, кооперативна теорія і практика цінувала, насамперед, фундаментальні моральні засади людини, господарські, національні й культурні традиції. Це були ті ознаки, які відрізняли кооперацію від господарських систем капіталізму і державницького соціалізму. "Теорія кооперації" Б. Мартоса - помітне явище в науці про кооперацію.
Напередодні Другої світової війни Б. Мартос брав участь у міжнародних кооперативних конгресах, був членом українського економічного товариства в Подєбрадах, Вільної Академії у Празі, Міжнародного інституту для Кооперативних Студій в Парижі. Він чимало доброго зробив для розвитку кооперації в Чехословаччині.
Після Другої світової війни Б. Мартос був ректором Української Економічної Високої Школи у Мюнхені, в 1904 р. очолив Українську секцію Інституту для вивчення історії і культури СРСР. Восени 1958 року вчений переїхав до США, де співпрацював в УВАН, НТШ, в Українському Технічному Інституті в Нью-Йорку. Помер Б. Мартос на 99-му році життя 19 вересня 1977 року у Ірвінгтоні.
Теоретиком і організатором кооперації був Юліян Павликовський, який народився 20 липня 1888 р. в с. Синькові Радехівського повіту на Львівщині. Ю. Павликовський вчився на юридичному факультеті Львівського університету, який закінчив 1910 року, і за порадою своїх наставників поглиблював економічні знання, закінчивши як стипендіат товариства "Сільський господар" Високу Школу Хліборобської Культури у Відні.
У Відні український слухач зацікавився агрономією і біологією, мав намір виїхати до Голландії для продовження студій і підготовки до академічної кар´єри. Ю. Павликовський найбільше цікавився політичною економією, зокрема, в інтерпретації професора К. Гофмайстра, який належав до молодшої історичної школи.
За власним зізнанням, він зачитувався працями вчених Німеччини й Австрії, згуртованих у Союз соціальної політики на чолі з Г. Шмоллером. Учені-економісти цієї школи протиставляли свої ідеї абстрактним економічним теоріям ліберального індивідуалізму, марксистського детермінізму і деяким висновкам психолого-математичної школи. Вони шукали позитивних фактів розвитку суспільно-економічних стосунків, еволюційних стремлінь до поступу і нового соціального ладу. Український учений був обізнаний також і з американською інституційною економічною школою, яка вважала, що кожній нації притаманні історично сформовані суспільно-економічні інституції й традиції, з якими потрібно рахуватися, модернізуючи господарську систему. Ю. Павликовському імпонували теорії Кембріджської школи. Він не раз посилався на А. Маршалла, який високо цінував реальну наукову допомогу суспільному прогресові.
На теоретичні засади цих наукових шкіл Ю. Павликовський спирався у своїй практичній діяльності, спрямованій на відбудову й активізацію господарського життя на західноукраїнських землях. Він був організатором або членом багатьох центральних органів господарських інституцій, політичних і просвітницьких організацій у міжвоєнне десятиліття. У 1922-1944 pp. Ю. Павликовський організував і розбудував західноукраїнську кооперацію, в неї він вклав найбільше праці, знання, думок і досвіду, з нею пов´язані його радощі й турботи. Учений намагався всіляко об´єднати кооперацію і спрямувати її в загальноукраїнське русло визвольних змагань, радів, що мав змогу першим з галичан пізнати праці М. Туган-Барановського з проблем кооперації.
"У першій міжвоєнній декаді західноукраїнського кооперативного будівництва, - пише Ілля Витанович, - Ю. Павликовський був його головним архітектором; у другій декаді та у воєнні роки - відважним оборонцем української кооперації, її моральних і економічних вартостей, здобутих спільними важкими зусиллями в допомозі і співпраці українського громадянства". Тут немає потреби перелічувати всі посади Ю. Павликовського, але не можна не згадати, що він був експертом з економічних справ у різних кооперативних організаціях, а також у польському сенаті, до якого в 1930-1935 pp. був обраний, а в 1930-1939 pp. призначений Президентом Польщі. Це є підтвердженням того, що економічні знання українського вченого-організатора цінували й польські державні чиновники, навіть з антиукраїнськими настроями. Помер Ю. Павликовський 28 грудня 1949 р. у Мюнхені.
У своїх змаганнях за розбудову української економіки Ю. Павликовський не був одиноким. Біля нього було чимало однодумців, талановитих організаторів економічного життя. Серед них, передусім, потрібно назвати Є. Храпливого (1898-1949 pp.), який зробив великий внесок у модернізацію українського сільського господарства, ґрунтуючись на національній культурі та зарубіжному досвіді.