Історія економічної теорії
14.1. Генеза і методологія неолібералізму
Із середини XX ст. популярною і привабливою стала теорія неолібералізму, яка своїми світоглядними джерелами сягає XVIII ст. Очевидно, цій популярності сприяли історичні обставини, пов´язані, з одного боку, з утвердженням централізовано-директивного господарства, а з іншого - з розвитком соціально-економічної ринкової системи. Концепція економічного лібералізму відкидає централізоване регульоване господарство в будь-яких формах та ідеологічних забарвленнях, вона утверджує соціально-ринкові економічні системи.
З моменту виникнення економічний лібералізм перебував у постійному протиборстві з концепцією активного впливу держави на економічне життя. Цю концепцію називали по-різному: "дирижизм" (від франц. diriger - керувати), "етатизм" (від франц. etat - держава; цей термін запровадив швейцарський політик минулого століття Н. Дро), "інтервеціонізм" (від лат. interventio - втручання, термін Л. Мізеса). Боротьба цих концепцій відбувалась по-різному. Якщо в першій половині XIX ст. у науці панував економічний лібералізм, то до кінця століття він суттєво поступився своїми позиціями, а в 30-40-х роках XX ст. ідеї державного регулювання стали чи не загальновизнаними.
Світова економічна криза 1929-1933 pp. з великою силою потрясла як розвинуті, так і промислово нерозвинуті країни. Як пише французький історик-економіст П´єр Шоню, криза зачепила "одночасно всі сфери". Насправді світова криза 30-х років "виникла через накладання одна на одну різнопланових причин, які привели до феномена резонансу". Висновок П. Шоню такий: "У 1929-1933 pp. закінчився період "прихованого" розвитку економіки, то був час кінця цілої низки старих і відкриття нових технологічних обріїв, світанку нової цивілізаційної системи. Іншими словами, 1930 рік поклав межу тому типу зростання, який був характерним для XIX ст. і марно намагався поєднувати старі, традиційні засоби використання простору і матерії з інноваційними механізмами".
Тому цілком очевидно, що оскільки "сила" неокласичної теорії кінця XIX - початку XX ст. поширювалась переважно на мікроекономічний аналіз, в умовах нетипової кризи, що супроводжувалась загальним безробіттям, став необхідним ще й інший - макроекономічний аналіз, до якого, зокрема, звернувся один з найвидатніших економістів XX ст. Дж. М. Кейнс. У результаті в економічній науці 30-х років маятник колихнувся в зворотному напрямку: стурбованість проблемою структурного ефективного попиту примусила багатьох економістів погодитися з Кейнсом у тому, що "повне домінування рікардіанського підходу протягом 100 років було катастрофою для прогресу економічної науки".
Одночасно, починаючи з 30-х років, у галузі "соціальної економії" спостерігається гостра боротьба економістів з приводу питань державного втручання і свободи господарської діяльності, трестування і синдикування, протекціонізму і фритредерства. А нові проблеми наукових досліджень, що виникли у зв´язку з цим, досі не втрачають своєї актуальності, тому що їх основний зміст - це державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З того часу беруть свій початок теорії, спрямовані на розв´язання цих проблем. Один з напрямів спирається на вчення Дж. М. Кейнса та його послідовників і заходи державного втручання в економічні процеси, які вони рекомендують, називають кейнсіанськими. Другий напрям обґрунтовує альтернативні кейнсіанству концепції, авторів яких називають неолібералами.
Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках, і в практичному застосуванні ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси.
Неолібералізм виріс з лібералізму кінця XVIII - початку XIX ст., який виступав з гаслом вільного підприємництва. Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізмові, причиною поразки якого стала економічна криза 1929- 1933 рр. Він увібрав у себе основні риси класичного лібералізму, а саме:
1)відстоювання ідей природного порядку і природних прав;
2)підтримка політики вільної торгівлі;
3)заперечення розширення державного регулювання;
4)розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.
Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта. Саме його принцип "невидимої руки", впевненість, що реалізація особистого корисливого інтересу людини в сфері економічної діяльності призведе до суспільного добробуту і вимога невтручання держави в економіку були покладені в основу концепції представників неолібералізму. Сутність теоретичних положень економічного лібералізму можна звести до того, що ліберали визнають і наголошують на існуванні очевидного зв´язку між індивідуальною свободою, приватною власністю і рівнем економічної ефективності суспільства. Вони акцентують на тому, що ніхто не має права порушувати чужу свободу, в тому числі й економічну. В основі цих уявлень - політична філософія лібералізму, кредо якої - відомий принцип "laisser faire, laisser aller", який можна трактувати як право людей робити те, що вони хочуть, надавати їм право бути самими собою в економічній діяльності та віросповіданні, культурі, повсякденному житті та думках. Індивідуалізм, який став основою європейської цивілізації, на думку одного з видатних представників неоліберального напрямку Ф. Гайєка, - це не егоїзм та самозакоханість, це, передусім, повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе у цьому світі.
На думку представників ліберального напрямку в політичній економії, саме свобода у сфері економічної діяльності є основною і необхідною умовою швидкого економічного зростання, де для збалансованого розвитку суспільства в принципі достатньо дії механізму вільного ринку і вільної конкуренції, які автоматично встановлюють рівновагу між попитом і пропозицією. Роль держави має бути зведена до мінімуму. Основне і по суті єдине завдання державних структур вони бачать у створенні й підтриманні умов, необхідних для сприятливого розвитку вільної конкуренції, під якою розуміють забезпечення рівних можливостей для всіх. Державне втручання безпосередньо в економічні процеси є неприпустимим, і якщо воно відбувається, то це робиться, на думку представників ліберального і неоліберального напряму, тільки в інтересах державного апарату.
Сучасні представники економічного лібералізму дотримуються двох традиційних положень: по-перше, вони виходять з того, що ринок (найефективніша форма господарювання) створює найкращі умови для економічного зростання і, по-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи учасників економічної діяльності. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де відсутні ці умови. Практично (і це, переважно, вимушені визнати неоліберали) держава тепер втручається в економічне життя в широких масштабах і різних формах.
Якщо кейнсіанство вихідним вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм таким вважає відносно пасивне державне регулювання. У кейнсіанських моделях перевага віддається сукупності державних заходів з інвестування різних сфер економіки, розширенню обсягів урядових замовлень, закупівель, жорсткій податковій політиці.
Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідну роль в економіці приватної власності й недержавних господарських структур, бачать роль регулювання економіки державою в її функціях "нічного сторожа" чи "спортивного судді". Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам´ятаючи вислів Л. Ергарда (1897-1977 pp.) "конкуренція усюди, де можливо, - регулювання там, де необхідно", довели правомірність обмеженої державної участі в економічних процесах і більшого її сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умови усунення нерівноваги в економіці.
Уже в 30-ті роки на противагу кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, які обмежують систему вільної конкуренції, в низці країн були створені неоліберальні центри з напрацювання альтернативних заходів державного втручання в економіку, які (заходи) сприяли б відродженню і практичному втіленню ідеї економічного лібералізму.
Неолібералізм - міжнародне явище. По суті під назвою лібералів виступає не одна, а декілька шкіл. До неолібералізму належать фрайбурзька (її лідери - В. Еукен, В. Репке, О. Рюстов, Л. Ергард та ін.), чиказька, чи монетарна (її лідери - Л. Мізес, М. Фрідман, А. Шварц та ін.), лондонська (її лідери - Ф. Гайєк, Л. Робіне та ін.) школи. Видатні представники неоліберальних ідей у Франції - економісти Ж. Рюеф, М. Алле та ін. Незважаючи на те, що неолібералізм - міжнародне явище, його центром є Німеччина.
Перед тим як перейти до характеристики шкіл неоліберальних ідей різних країн, потрібно зазначити, що представники неоліберального руху ще на початку 30-х років намагались напрацювати єдину науково-практичну платформу. Загальні у зв´язку з цим принципи неолібералізму були продекларовані у міжнародному масштабі в 1938 р. на конференції у Парижі. Деякий вплив на формування теорії неолібералізму мали погляди американського економіста Волтера Ліпмана, які він чітко виклав у книзі "Вільне місто". Погляди Ліпмана отримали широкий відгук в економістів ліберального спрямування. І коли в серпні 1938 р. у Парижі зібрались неоліберали, щоб визначити своє ставлення щодо низки великих економічних проблем, вони назвали свої збори "колоквіумом В. Лімпана". Колоквіум Лімпана сформулював перелік заходів, необхідних для виконання. До цього переліку, за Е. Жамсом, увійшли п´ять пунктів, у яких викладені основні теоретичні позиції неолібералізму.
Сутність схвалених у Парижі загальних принципів неоліберального руху зводилась до визнання того, що ринковий механізм не забезпечує автоматичного саморегулювання та рівноваги і потребує у зв´язку з цим певного державного втручання і проголошення необхідності державної підтримки (сприяння) у поверненні правил вільної конкуренції і забезпеченні їх виконання усіма господарюючими суб´єктами. Умови пріоритету приватної власності, свободи угоди і вільних ринків можуть бути переглянуті лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа тощо). Держава, передусім, повинна визначити правила, в межах яких формується економічна активність, і гарантувати їх виконання. Далі зазначалось, що держава повинна здійснювати тільки ті заходи, які забезпечили б підтримку вільної конкуренції. Водночас було критиковано монополії, були обіцянки усунути монополії за допомогою заходів економічної політики. Необхідність втручання держави допускається у тому випадку, коли еластичність попиту і пропозиції з будь-яких причин різко зменшується і внаслідок цього швидке повернення до рівноваги на основі руху цін стає неможливим.
Прибічники неолібералізму у своїх теоріях використовують найрізноманітніші економічні погляди. У них поєднуються деякі положення старого економічного лібералізму з кейнсіанськими ідеями, теорія реалізації Сея з теорією "граничної корисності" австрійської школи.
За наявності загальних теоретичних джерел, методології й ставлення до основних проблем сучасності неоліберальний напрям має у різних країнах свої специфічні особливості.