Історія економічної теорії
10.3.1. Методологія соціальної школи
Під впливом політичних і економічних подій початку другої половин XIX ст. сформувалася нова історична школа в політичній економії, яка переросла у соціальний напрям. Його виразниками були Г. Шмоллер, Г. Шемберг, Л. Брентано і К. Бюхер. Кожний з них з різною повнотою і талантом виклав погляди на економічні процеси, але їх об´єднували деякі методологічні засади, що переважно ґрунтувались на теоретичних принципах старої історичної школи.
Притаманною рисою методологічних позицій вказаного напряму було заперечення наукових абстракцій, якими маніпулювали захисники трудової теорії вартості. Вони втрачали холоднокровність при появі теоретичних трактатів. Абстрактні положення, на їхню думку, не відкривають плодотворних шляхів для розвитку економічної теорії.
Відмова від економічної теорії характерна Л. Брентано (1844-1931), який на лекції у Віденському університеті (1888 р.) наголошував на "другорядному значенні" теоретичної економіки, протиставляв їй завдання "безпосереднього спостереження економічних явищ", оскільки "політична економія повинна, - на його думку, - ...керуватися тими ж мотивами, завдяки яким природничі науки у свій час перейшли від апріорних суджень до опису фактів і процесів, що спостерігаються в природі". З тих позицій заперечувався абстрактно-дедуктивний метод школи А. Сміта - Д. Рікардо.
За висловлюванням Л. Брентано, точний опис найнезначніших явищ економічного життя має набагато більше значення, ніж найдотепніших дедукцій з егоїзму. Представники новітньої історичної школи і соціального напряму вдало використовували слабкості класичної політичної економії, представники якої історичні за своїм змістом економічні категорії розглядали у вигляді вічних істин.
Звичайно, у критиці трудової теорії вартості фізіократів і школи Сміта-Рікардо представники історичної школи часто були надто категоричними. Наприклад, вони ставили меркантилістів вище від економістів-класиків, оскільки перші досліджували різноманітні способи державного впливу на промисловість і торгівлю, не намагаючись виявити економічні закони. Наприклад, Г. Шмоллер вважав, що оскільки економічні закони пов´язані з точним виміром причин, то важко твердити про існування економічних і соціальних законів.
Л. Брентано виступав проти пошуку закону заробітної плати, мотивуючи це низькою обізнаністю працівників зі станом попиту на працю, виробничими традиціями тощо. Це ускладнює міжгалузеву міграцію праці й робить неможливим формування єдиних форм плати. Подібні аргументи висувалися і щодо законів утворення земельної ренти, яка залежала від багатьох чинників культурного, історичного, звичаєвого та іншого характеру.
Б. Селігмен пояснює генезу історичної школи бунтом проти класичної політичної економії. Це не повна правда, як і те, що історична школа породжена ворожістю до марксизму. Це, так би мовити, спроба підвищити авторитет останнього. На методологію історичної школи вплинули різні причини, насамперед, потреби знайти теорію для вироблення ефективної національної політики. У цьому пошуку економічна наука змушена спертися на традиції господарської і загальної культури своєї країни. Для цього були потрібні емпіричні історико-економічні дослідження, бо А. Сміт відійшов "від сучасних вимог точного емпіричного дослідження", а К. Маркс, на думку Г. Шмоллера, був типом "спекулятивного, книжкового вченого, без знання світу і людини".
Методологічні засади нової історичної школи добре помітні у запропонованій К. Бюхером (1847-1930) періодизації економічної історії людства. Вона включала три етапи: період замкнутого домашнього господарства; період міського господарства; період народного господарства. Критерієм такої періодизації служить інтенсивність обміну. Розвиваючи цінову концепцію, К. Бюхер вважав, що конституючим чинником народного господарства є діяльність грошового капіталу, який перебуває у стані безперервної плинності, проникаючи у ті сфери, куди його заманює високий відсоток. К. Бюхер відводить позичковому капіталу і позичковому відсотку багатофункціональну роль у розвитку економіки взагалі, промисловості зокрема.
Отже, методологія нової історичної школи і соціального напряму в політичній економії мала генетико-еволюційний характер з переважанням конкретно-історичних фактів над абстрактним теоретизуванням.