Міжнародна та національна безпека: теоретичні і прикладні аспекти
Кримінально-правова охорона честі і гідності працівника правоохоронного органу
Чинне кримінальне законодавство України не передбачає відповідальності за неповагу до працівника правоохоронного органу [1].
Дослідження генезису кримінально-правової охорони честі і гідності правоохоронця дозволяє виділити види неповаги до працівника правоохоронного органу, відповідальність за які передбачалась кримінальним законодавством, чинним на території України у різні часи. До загальних видів посягань на честь і гідність будь-якої особи (зокрема і працівника правоохоронного органу) слід віднести образу та наклеп, до спеціальних - образу працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків [2].
Однією з принципово відмінних ознак образи пересічної людини та образи працівника правоохоронного органу повинний виступати факт їх особистого сприйняття непристойної форми такої образи. Так, для образи пересічної людини обов’язковим є сприйняття саме цією людиною вчинених щодо неї дій як образи. При вирішенні питання образи працівника правоохоронного органу достатньо самого факту непристойної поведінки з боку винного незалежно від сприйняття цієї поведінки самим правоохоронцем.
За характером свого прояву непристойна форма при образі може бути безпосередньою та заочною. Ці види образ різняться і за способом їх вчинення: словесна, письмова, дією (зокрема, конклюдентною), у публічному виступі, у творах, що публічно демонструються, у засобах масової інформації, у мережі Інтернет тощо.
Ще одним видом посягань на честь і гідність працівника правоохоронного органу є наклеп. Історично наклепом визнавалось поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу (ст. 125 КК України 1960 р.) [2].
Вигадки, які поширюються щодо працівника правоохоронного органу при наклепі, повинні бути завідомо неправдивими, тобто винний усвідомлює їх невідповідність дійсності. Ці вигадки можуть стосуватись будь-якої сфери життя й діяльності працівника правоохоронного органу: професійної, громадської, особистої тощо. Головне, щоб такі відомості поширювалися у зв’язку зі службовою діяльністю потерпілого.
На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного підходу щодо встановлення кримінальної відповідальності за прояви неповаги до працівника правоохоронного органу. Криміналізація таких посягань в Україні неодноразово критикувалась теоретиками та практиками. Проте, на наш погляд, в Україні є достатні фактори, що обумовлюють обсяг, характер та способи криміналізації неповаги до працівника правоохоронного органу.
До них слід віднести наступні: 1) значна поширеність діяння; 2) неефективність інших правових механізмів захисту відповідних суспільних відносин; 3) відсутність тенденцій до зниження проявів неповаги до працівника правоохоронного органу, про що свідчать несприятливі стан та динаміка цього виду злочинності; 4) високий ступінь суспільної небезпечності досліджуваного діяння здатний заподіювати суттєву шкоду авторитетові правоохоронних органів; 5) типовість проявів неповаги до працівника правоохоронного органу та здатність кримінально-правових засобів впливати на них; 6) наявність системи соціального контролю, яка дозволяє виявляти факти порушень таких правил, і системи кримінальної юстиції, спроможної реагувати на них.
При цьому ступінь суспільної небезпеки проявів неповаги до працівників правоохоронних органів залежить й від обстановки, у якій це діяння вчиняється. Під обстановкою, зокрема, маються на увазі кримінальні правопорушення, за сукупності з якими посягають на честь і гідність працівника правоохоронного органу. Здебільшого посягання на честь і гідність працівників правоохоронних органів поєднуються із вчиненням кримінальних правопорушень, передбачених ст. ст. 342 «Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» та 345 «Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу» КК України.
Вважаємо, що кримінально караним слід визнавати посягання на честь і гідність працівника правоохоронного органу у випадку поєднання цього діяння із вчиненням зазначених кримінальних правопорушень, тобто визнати таке посягання обтяжуючою ці правопорушення обставиною.
Також пропонуємо доповнити КК України статтею 342-1 «Неповага до працівника правоохоронного органу» наступного змісту:
Умисне публічне поширення відомостей, що ганьблять честь і гідність працівника правоохоронного органу, за відсутності у винного доказів їхньої правдивості, поєднане з обвинуваченням останнього у вчиненні кримінального правопорушення, оприлюдненням даних про його особисте і сімейне життя, аморальну поведінку, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки для потерпілого, -
карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, поєднане з обвинуваченням цього працівника у вчиненні кримінального правопорушення, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки для потерпілого, -
карається арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до п’яти років.
Примітка. Тяжкими наслідками для потерпілого у цій статті вважаються звільнення із займаної посади або з правоохоронного органу, притягнення працівника правоохоронного органу до кримінальної відповідальності, самогубство тощо.
17 березня. Справжня кількість дітей, які покинули Україну без супроводу чи окремо від своїх опікунів, ймовірно, набагато вища. Діти без опікунів - це особливо вразлива група для трафікінгу та експлуатації» [1].
Звичайно, у розпорядженні правоохоронних органів України є ст. 149 Кримінального кодексу (далі - КК) України, яка у ч.ч. 2 та 3 серед всього іншого передбачає відповідальність за торгівлю людиною, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію, вчиненні щодо неповнолітньої чи малолітньої особи [2].
Наприклад, 28 грудня 2022 року Київський районний суд м. Одеса затвердив угоду про визнання винуватості за ч. 1 ст. 149 КК України за таких обставин. ОСОБА_4, маючи умисел на вербування особи, з метою її подальшого переміщення до Королівства Швеції з подальшою метою сексуальної експлуатації (особа мала прямувати разом із малолітньою донькою), 02.09.2022 року перебуваючи за адресою: АДРЕСА_4 , зустрілася із потерпілою ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка перебувала в уразливому стані у зв’язку із збігом тяжких сімейних та особистих обставин та не могла повною мірою усвідомлювати свої дії та приймати за своєю волею самостійні рішення. В подальшому, ОСОБА_4 в ході бесіди із потерпілою, стало відомо про тяжкі особисті обставини останньої, які виразилися в тому, що вона перебуває у скрутному матеріальному становищі, є сиротою, тобто перебуває в уразливому стані та потребує грошових коштів запропонувала ОСОБА_6 вирушити до Королівства Швеції, для зайняття проституцією, вказавши на вигідні умови пропозиції, зокрема пообіцявши високий заробіток за надання послуг сексуального характеру особам чоловічої статті, впевнивши при цьому потерпілу в законності вказаної діяльності на території Королівства Швеція, при цьому демонструвавши потерпілій записи, в яких вказаний високий добовий заробіток інших осіб жіночої статті, які на даний час перебувають в Королівстві Швеція та надають послуги сексуального характеру [3].
З наведеного випливає декілька висновків як практичного, так й теоретичного значення.
По-перше, варто підтримати тих вчених, які пропонують у ст. 67 КК України як окрему обов’язкову ознаку, що обтяжує покарання, передбачити - вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану з тим, щоби особи, які використовуючи людське горе, викликане війною, не могли уникати відповідальності шляхом призначення так званого «умовного позбавлення волі».
По-друге, спеціалізовані підрозділи правоохоронних органів України мають особливу увагу приділяти тим сім’ям, члени яких разом із дітьми були змушені виїхати за кордон. Шляхом міжнародного співробітництва слід постійно контролювати питання забезпеченості дітей усім необхідним.
По-третє, тих дітей, які окупанти викрали з тимчасово окупованих територій України та примусово тримають та території так званої росії, потрібно встановлювати їх анкетні дані та місця перебування. Можливо, такі дії кваліфікувати як порушення законів або звичаїв війни, або можливо розпочати дискусії про передбачення в КК України окремої статті про незаконне переміщення дітей з території України.
УДК 343.228