Міжнародна та національна безпека: теоретичні і прикладні аспекти
Про деякі хиби розділу І особливої частини КК України
Вимога забезпечення правової визначеності приписів юридичних норм, як відомо, є не лише необхідним фактором належного втілення принципу верховенства права, вона фактично являє ключову умову забезпечення в будь-якому цивілізованому суспільстві законності в цілому. І для демократичної України, як держави, що прагне членства в європейській родині в рамках однойменного Союзу, це не якийсь суто теоретичний наратив. У тій чи іншій формі подібні висновки активно сповідуються як Європейським судом з прав людини (наприклад, у рішеннях Sunday Times v. The United Kingdom від 26 квітня 1979 року або S.W. v. The United Kingdom від 22 листопада 1995 року), так і вітчизняним
Конституційним Судом (наприклад, у рішеннях від 26 лютого 2019 року №1-р/2019 або від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005).
А самі рішення, де вони знайшли своє відбиття, є обов’язковими до виконання на всій нашій території. При цьому Україна, як правова держава, повинна не просто до них дослухуватися, але й гарантувати належну реалізацію останніх.
Водночас, дотримання вимоги правової визначеності, як видається, не в останню чергу залежить і від якісного впровадження принципу системності в побудові юридичних норм. Адже змістовно розбалансований нормативно-правовий акт не є й не може вважатись належно зрозумілим. А відтак, і таким, що втілює елементи верховенства права та законності повною мірою.
Звісно, не можна сказати, що вітчизняне законодавство формується якось принципово в інший спосіб, тобто без урахування принципів, про які йдеться. Загалом повага до них зберігається. Проте, утворення окремих законодавчих положень подекуди демонструє й певні відхилення від цього правила. Зокрема, викликає серйозне занепокоєння юридична коректність назви Розділу І Особливої частини чинного Кримінального кодексу України «Злочини проти основ національної безпеки України» на тлі відносно нещодавнього включення до нього статті 111-1 «Колабораційна діяльність» в системному поєднанні з приписами ст. 12 КК.
Розкриваючи сутність цієї проблеми, спробуємо її проілюструвати, як кажуть у математиці, від зворотнього. Так, відповідно до положень ст. 12 КК України, котра має назву «Класифікація кримінальних правопорушень», останні законодавчо диференційовано на кримінальні проступки та злочини. При цьому кримінальними проступками (дивись ч. 2 цієї статті) визначено передбачені чинним Кодексом діяння, за вчинення яких встановлено основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов’язане з позбавленням волі. А злочинами (залежно від їх виду тяжкості), - діяння, котрі передбачають як види покарання або штраф у розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або позбавлення волі на певний строк, або довічне позбавлення волі. З огляду на це, цілком обґрунтованим, як видається, виглядатиме висновок, що кримінальні проступки та злочини за своїм кримінально-правовим змістом фактично є категоріями взаємовиключними.
А відтак, що є кримінальним проступком, не може бути злочином. І навпаки, що віднесено до злочину, не може характеризуватись як кримінальний проступок.
Однак, якщо подивитись на санкції частин першої та другої статті 111-1 КК України, то можна побачити, що те, що є насправді (в юридичному сенсі) кримінальним проступком, фактично віднесено законодавцем до категорії злочинів. Принаймні технічно все виглядає саме так, адже кримінальне покарання, визначене у двох вищезазначених структурних елементах норми про відповідальність за колабораційну діяльність, не уособлює ані штраф у відповідному розмірі, ані позбавлення волі на певний строк, ані довічне позбавлення волі. Натомість санкція ч. 1 ст. 111-1 передбачає позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років. А санкція ч. 2 цієї ж статті - позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої. Тобто виходить що діяння, які за змістом є кримінальними проступками, за формою утворюють злочини.
Відповідно, виникає питання: на якій підставі ст. 111-1 КК України, частини 1 і 2 якої є нормами, що передбачають кримінальні проступки, наразі фігурує в Розділі І Особливої частини КК України, який за назвою згуртовує саме злочини? Або інше питання: чому законодавець, доповнюючи Розділ І Особливої частини нормою про відповідальність за колабораційну діяльність, не вніс до його назви відповідні зміни, зокрема шляхом заміни слова «злочини» словом «кримінальні правопорушення»?
Так чи інакше, але існуюча картина є чітким свідченням порушення законодавцем низки принципів формування правових норм - від недотримання їх системності до відсутності логіки та правової визначеності у поєднанні їх форми та змісту під кутом видової диференціації кримінальних правопорушень на кримінальні проступки та злочини. Утворюючи фактично колізію, подібна ситуація є формальним приводом не лише для зайвої критики кримінального закону, але й для виникнення певних спекуляцій і інсінуацій на цьому тлі.
І нехай таке питання на перший погляд виглядає суто технічним, воно певною мірою паплюжить зміст чинного КК України, знижуючи його авторитет і потенціал. А, відповідно, має бути переглянуто й виправлено якомога швидше.