• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародна та національна безпека: теоретичні і прикладні аспекти

Розвиток інституту судового захисту прав і свобод

Інститут судового захисту цивільних прав і свобод людини і громадянина та юридичних осіб пов’язаний із обов’язками держави перед людиною і громадянським суспільством. Виокремлюють три ключові зобов’язання держав щодо прав людини та суб’єктів права загалом: не порушувати прав фізичних і юридичних осіб, закріплених у конституціях та законах, захищати ці права та сприяти реалізації прав і свобод. Однак у сучасному світі ці зобов’язання держави дещо розширилися. Це обумовлено із у твердженням принципу верховенства права у конституціях, законодавстві та політико-правовій практиці сучасних демократичних держав. Тому у запропонованій тріаді маємо дещо по-новому виписати зобов’язання держави щодо суб’єктів права. Таке зобов’язання тоді має полягати у тому, що держава утримується від порушення природніх прав людини і громадянина та закріплених у конституції і законодавстві прав юридичних осію, а також зобов’язується захищати ці права і сприяти їх реалізації. Саме з бов’язком держави захищати права людини і пов’язують існування судового механізму захисту прав і свобод [1].

Якщо проаналізувати становлення механізму судового захисту прав людини в цілому, у тому числі цивільних прав, то можна виділити такі його етапи:

- перший етап охоплює період після буржуазних революцій (Декларація прав людини, Франція, Конституція США 1787). Коли відбувається визнання на національних рівнях основоположних прав, створюються національні режими судового захисту, а роль суду визначається у завданні запобігти свавіллю, здійснюючи контроль за іншими гілками влади;

- другий етап розпочався після прийняття Загальної декларації прав людини 1948 року, Міжнародних пактів про соціальні та економічні права, низки Конвенцій, що регулюють окремі питання прав людини). У цей період паралельно відбулося дві важливих речі: закріплення на міжнародному рівні основоположних прав - держави взяли на себе ключові зобов’язання щодо прав людини: дотримуватися, сприяти, захищати; становлення та розвиток регіональних режимів захисту прав людини: Європейського (створення Ради Європи, прийняття ЄКПЛ), Міжамериканського, Азійського, Африканського.

Саме у цей час у середині ХХ століття виникає концепція ефективності юридичного захисту прав і свобод, створюється міжнародний механізм такого захисту - система міжнародних судових та квазісудових органів, утверджується практика контролю за виконанням державами міжнародних зобов’язань щодо захисту прав і свобод суб’єктів права, перед усім людини і громадянина. Паралельно відбувається імплементація міжнародних стандартів прав людини у національні конституції.

На сьогодні право на судовий захист закладено в низці міжнародних документів з прав людини (статті 8-10 Загальної декларації прав людини [2], стаття14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [3], стаття 6 Європейської конвенції із прав людини [4], стаття 47 Хартії Основних прав ЄС [5] тощо).

Для контролю за додержанням державами-учасницями вищезгаданих конвенцій своїх зобов’язань також створюються контролюючі судові органи: ЄСПЛ, Африканський суд із прав людини і народів, Міжамериканський суд із прав людини;

- третій етап пов’язаний з інтеграцією держав та створенням конституційних надпорядків, наприклад, утворення Європейського Союзу.

У зв’язку із цим виникає конкуренція юрисдикцій (між національними і наднаціональними судами, між ЄСПЛ та Судом ЄС, між конституційними судами та ЄСПЛ, Судом ЄС) [1, С. 257-282].

Зараз має місце процес забезпечення єдності судового захисту прав і свобод. В національних правопорядках відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, ЄСПЛ має місце узгодження практики національних судів та практики ЄСПЛ.

Сьогодні ми спостерігаємо нове явище, яке вчені назвали «законом сполучених посудин»[6] і яке проявляється у взаємному «переливанні» норм і принципів із національного законодавства у міжнародне право, з міжнародного права у національне законодавство, а також імплементація прогресивних положень із національного законодавства однієї держави у національне законодавство іншої держави, що у повній мірі стосується і питань судового захисту прав і свобод суб’єктів права.