Основи філософії
Філософія П. Юркевича
Кордоцентричні та екзистенціальні мотиви знайшли своє втілення також у філософських поглядах Памфіла Юркевича (1826-1874 рр.), який був - поруч з В.Карповим, О.Новицьким, Й.Михневичем, С.Гогоцьким - представником Київської релігійно-філософської школи середини ХІХ століття. Центральною у цій школи стала проблема співвідношення віри і знання, питання про місце і роль філософії в духовному житті. Прагнучи поєднати ідеї просвітництва і романтизму, київські філософи відзначали, що не слід абсолютизувати роль розуму в духовній діяльності людини і акцентують увагу на великому значенні почуттів, людських переживань. Вони протистояли панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення як основи усіх духовних здібностей людини. Юркевич, котрий, як мислитель, сформувався на «філософії серця» Сковороди і увібрав найістотніші риси української духовності, протистоїть такій позиції, вважаючи її однобічною і помилковою. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «філософією серця».
У своїх роботах, зокрема в праці «Серце і його значення в духовно-му житті людини, за вченням слова Божого» П.Юркевич розглядає серце трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної ді-яльності людини; як осередок морального життя людини. Коли б наше духовне життя обмежувалося лише мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Людину в її моральній і духовній свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою. Тому, вважає Юркевич, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійсність, воно ви-значає обрії життєвого світу людини. Не розум, а серце є джерелом мо-рального діяння. Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце.
Однак це не свідчить про те, нібито Юркевич відкидає чи ігнорує значимість наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно необхідним для життєдіяльності людини й суспільства. Але ним не можна вичерпати все цілісне життя людини, його ціннісно-смислові засади, її духовність.
Юркевич дотримується думки, що людина, яка не розуміє власне серце, не вміє бачити і слухати себе саму - така людина дивиться на світ чужими очима. І лише те знання, яке торкнулося нашого серця, за-лишається в ньому назавжди, лише це знання крізь час буде хвилювати нас, не полишаючи у спокої.
На відміну від І.Канта, згідно з яким поведінка людини має визна-чатися холодним усвідомленням обов’язку, Юркевич розробляє філософію особистої відповідальності кожної людини за своє майбутнє, філософію морального подвигу. Ці ідеї про зв’язок моральної поведінки з людською долею є вельми співзвучними вимогам нашого часу.
Таким чином, у світогляді Юркевича, в його «філософії серця» ви-являється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.
Стійка екзистенціально-кордоцентрична світоглядна домінанта, що сформувалась і на протязі тривалого часу розвивалась в українській філософії, поширювалась також через літературу в особі геніальних діячів української духовності - М.Гоголя, Т.Шевченка, Л.Українки, М. Коцюбинського.
І в сучасну епоху українська філософія продовжує цю традицію. Починаючи з 60-х років ХХ століття, центром розвитку філософських досліджень в Україні стає Київський державний університет ім.Т.Шевченка та Інститут філософії. Великий внесок в розвиток філо-софської думки зробили П. Копнін, В.Шинкарук, І.Бичко, М.Попович, зосередивши увагу на дослідженні світоглядної проблематики.