Основи філософії
Головні риси філософії епохи Відродження
Зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в ХІУ-ХУІ століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На відміну від Середньовіччя, філософія епохи Відродження перетворила живу людину в предмет поклоніння. Відродилась гуманістична орієнтація філософії, закладена в античності. В Італії сформувався гуманізм як могутня ідейна течія, представлена в літературі і філософії.
В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли «Про насолоду» стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй «Промові про гідність людини» стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий «мікрокосмос», і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.
Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.
Вчення про свободу людини стало основою філософської антропології Дж. Пікко делла Мірандоли. Людина - це особливий світ космосу. Їй не притаманна власна природа, вона має зробити себе сама в умовах вільного, а значить, відповідального вибору. У свободі вибору мислитель вбачає вище щастя людини, котрій дано володіти тим, чим забажає і бути тим, ким хоче. Схожу позицію розділяє і Джаноццо Манетті, який у трактаті «Про гідність і вищість людини» стверджує, що людина сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами», оголошуючи саме людину (а не Бога) справжнім владикою світу: «людина є найбагатшою і наймогутнішою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати». Такими ж гу-маністичними ідеїями пронизана творчість видатних письменників епохи Відродження від Данте до Сервантеса.
Слід відзначити, що філософія епохи Відродження з її духом титанізму (богоборчества), утверджуючи ідею всемогутності і всесилля людини, котрій начебто усе дано і усе доступно, не тільки підносила людину, але і посіяла в ній зерна безмірної гордині і безмежного індивідуалізму.
В епоху Відродження філософія знову повертається до вивчення світу. Успіхи в розвитку природознавства визначили характер філософських міркувань. Провідним напрямком філософської думки XVI ст. стає натурфілософія, нейвидатнішими представниками якої були Дж. Бруно, М.Кузанський, Г.Галілей, М.Копернік. Вчення про божественне творення світу, його замкненість, змінюється вченням про нескінченність і несотворимість світу. Для філософських поглядів на природу характерний пантеїзм (від грець. - все, - бог) - вчення, згідно котрому бог немовби зливається з природою, розчиняється в ній. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. В епоху Відродження починається формування нової науки, яка, звільнившись від пут середньовічної схоластики, починає спиратись на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва.
Особливе місце займали соціальні вчення. Відомий італійський державний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі у своїй широко відомій праці «Государ» описує способи створення сильної і могутньої держави. Він вперше розділяє мораль та політику. Вважаючи силу і цілісність держави вищим благом, він навіть припускав використання будь- яких засобів заради утвердження необмеженої влади за принципом: мета виправдовує засоби. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану; тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство.
В цей час деякі філософи зосередили увагу на створенні проектів ідеальної держави, але вони були відірвані від реальності, тому увійшли в історію як соціалісти-утопісти (Т.Мор, Т.Кампанелла).
Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу - в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.