Основи філософії
Філософія епохи Середньовіччя
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації.
В період Середньовіччя - з V по XV ст. - в умовах домінування християнської релігії і всевладдя церкви філософія була позбавлена статусу самостійної області знання і опинилась в положенні «служниці богослов’я». Середньовічна філософія вищою реальністю вважала не природу, як антична, а персоніфіковане духовне начало - Бога і розвивалась, перш за все, як пізнання Бога. Тому вона характеризується як теоцентрична. Філософія розглядалась не як спосіб дослідження реальності, а як пошук раціональних шляхів доказу істин віри, котрі вже дані в Священному тексті.
В розвитку середньовічної філософії виділяють два основних етапи: період патристики та схоластики. Період патристики (від лат. патер - батько) - це період розробки вчень батьків церкви, які формували християнські догмати на основі тлумачення Священного писання. В епоху схоластики (від гр. сколастікос - шкільний, вчений; в переносному значенні - вчення, що відірване від життя) основним завданням філософії стає раціональне обґрунтування і доведення церковних догматів, надання їм ясності і переконливості.
Основні етапи розвитку Середньовічної філософії та її видатні представники
Середньовічна філософія охоплює період приблизно з V до XV століття і є важливим етапом в історії європейської інтелектуальної думки. Вона виникла на ґрунті поєднання античної філософської спадщини (насамперед Платона та Арістотеля) з релігійними традиціями християнства, а також юдаїзму та ісламу. Основною метою середньовічної філософії було узгодження розуму і віри, філософського мислення та богословських догматів.
1. Патристика (II – VIII ст.)
Це ранній етап розвитку середньовічної філософії, що характеризується діяльністю Отців Церкви, які розробляли богословсько-філософські основи християнського віровчення. Патристика поєднувала елементи неоплатонізму з християнською доктриною, акцентуючи увагу на вірі як джерелі істини.
Видатні представники:
• Августин Блаженний (354–430) — один з найвпливовіших християнських мислителів, автор праць "Сповідь", "Про град Божий", у яких розвинув концепції часу, душі, свободи волі та божественної благодаті.
• Тертулліан, Оріген, Іван Золотоустий — інші значущі постаті патристики.
2. Схоластика (IX – XIV ст.)
Цей період є найбільш зрілим і систематизованим етапом середньовічної філософії. Схоластика прагнула логічного обґрунтування віри за допомогою раціональних аргументів і методів. Вона розвивалась у межах університетів і характеризувалась особливою формою викладу – дискусією, діалектикою, коментарями до класичних авторів.
Видатні представники:
• Ансельм Кентерберійський (1033–1109) — засновник "онтологічного доказу" буття Бога.
• П´єр Абеляр (1079–1142) — філософ і логік, відомий своїми творами про природу універсалій (Sic et Non).
• Фома Аквінський (1225–1274) — найвизначніший схоласт, автор "Summa Theologiae", синтезував філософію Арістотеля з християнським богослов’ям.
• Іоан Дунс Скот, Вільям Оккам — представники пізньої схоластики, які започаткували критику томізму.
3. Період містицизму та передренесансної критики (XIV – XV ст.)
На цьому етапі посилюється інтерес до індивідуального духовного досвіду, а також зростає критика раціоналізму схоластики. З’являються передумови до переходу до філософії Відродження.
Видатні представники:
• Майстер Екгарт (1260–1328) — німецький містик, який наголошував на єдності душі з Богом через внутрішній досвід.
• Микола Кузанський (1401–1464) — мислитель, що поєднав філософські ідеї Платона з новим розумінням безмежності Бога і світу.
Середньовічна філософія не була лише "схоластичною догматикою", як її часто стереотипно зображають, а глибоким і різноманітним інтелектуальним рухом. Вона заклала основи для формування європейської філософської традиції, поставивши низку фундаментальних питань — про природу буття, пізнання, Бога і людину — що залишаються актуальними і сьогодні.
На відміну від грецької філософії, котра була пов’язана з язичницьким багатобожжям, філософська думка середніх віків базується на християнському монотеїзмі, основу якого утворюють два важливих принципи: ідея божественного творіння (креаціонізм) та ідея божественного одкровення. Ідея творіння стала основою середньовічної онтології: Бог як абсолютне буття створив природу і людину із нічого, одним лише своїм волевиявом.
Ідея одкровення стала основою гносеології: Бог відкриває себе людині через священні тексти, трактування яких вважалось шляхом богопізнання. Істину не потрібно шукати, вона вже є в тексті. Важливою теоретико-пізнавальною проблемою стало питання про природу загальних понять - універсалій. Щодо цієї проблеми склалось дві теорії - реалізм і номіналізм. Реалісти вважали, що загальні поняття існують реально, до появи конкретних речей і є причинами, що їх породжують. Номіналісти вважали, що реально існують тільки одиничні речі, дані у відчуттях, а загальні поняття - це лише імена речей.
Однією з центральних проблем гносеології також була проблема співвідношення віри і розуму в пізнанні. В період раннього Середньовіччя переважав погляд про несумісність віри і раціональних доказів, який був виражений Тертулліаном в принципі: «вірую, тому що абсурдно». З часом під впливом росту наукових знань став переважати погляд про можливість поєднання віри і розуму: «вірую, щоб розуміти» (Августін, Ансельм) а також «розумію, щоб вірити» (Абеляр). Розвиваючи цю думку, Т.Аквінський створив вчення про гармонію віри та розуму як способів пізнання, ним також сформульовані п’ять раціональних доказів існування Бога.
Теологія (богослов’я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати.
Значне місце в середньовічній філософії належить християнській антропології та етиці. Людина вважається не лише створеною Богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало - свобода волі, розум і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Християнське вчення про свободу волі покладає на людину відповідальність за результати свого вільного свідомого вибору.
Особлива увага приділялась внутрішньому життю людини, внутрішній людині, її самопізнанню, зверненому до Бога через сповідь, в цей час розвивається самосвідомість особистості, формується загострене відчуття власного «Я». Смисл земного життя людини - у порятунку душі для вічного неземного життя, у єднанні з Богом. Ідея Бога як морального абсолюта задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху - спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі.
Есхатологічна установка, тобто очікування кінця світу, визначила значною мірою погляд на історію в середньовічній філософії, що знайшло найбільш яскраве відображення в роботі Августина Блаженного «Про град Божий». Ним була вироблена ідея соціального розвитку, поступального руху від недосконалого «Граду земного» до ідеального «Граду небесного», а також вперше започатковується ідея історичного часу.
Середньовічна філософія зробила істотний внесок в розробку ряду ключових понять і проблем філософії, зокрема, категорій віри і розуму, ідей соціального розвитку та історичного часу, а також зробила значний крок в розробці етичної проблематики, створивши вчення про духовний світ людини та загальнолюдські цінності, що є актуальними і сьогодні.