Основи філософії

Класичний період античної філософії

Першими повернення філософської проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосму) та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості, риторики, логіки. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: вони не тільки уособлювали собою критичне ставлення до всього того, що було предметом віри, а й популяризували знання в широких колах своїх численних учнів. Але софісти поставили на перший план суб’єктивний момент у ставленні людини до світу. Протагор (480-410 до н.е.) у своїй праці «Про істину» сформулював знамениту тезу: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, не існуючих, що вони не існують». Це означало, що судити потрібно не просто про речі, а про існування речей «через людину», що привело софістів до релятивізму, згідно з яким знання, закони, моральні принципи носять відносний, умовний характер, а значить, і загальнообов’язкове знання неможливе.

Саме проти цього виступив Сократ (470-399 до н.е.) - один з найбільш відомих філософів Стародавньої Греції. Відмовившись від пізнання природи, вважаючи, що світ речей не повинен цікавити справжнього філософа, Сократ зосередив основну увагу на питанні, що таке людина та її свідомість, на самопізнанні. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. «Пізнай самого себе» - улюблений вислів Сократа.

Зосередившись на дослідженні етичних проблем, Сократ вважав філософію вченням про те, як належить жити, і основне завдання її вбачав у виявленні того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей, згідно Сократу, є результатом незнання істини, доброго: якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не здійснить злого вчинку. Саме розум здатний дати вище загальнообов’язкове знання, яке є джерелом морального удосконалювання людини. Така позиція отримала в історії філософії назву етичного раціоналізму.

Але знання, за Сократом, не можна отримати у готовому вигляді, одержати ззовні, проголосити. Людина має прикласти значні зусилля, щоб набути його, воно народжується в процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, у процесі зіткнення протилежних думок і точок зору. Метод Сократа, який на його честь був названий в історії філософії сократичним, сам автор іменував «майевтикою» (грець. - повивальне мистецтво). Він полягав у тому, щоб допомагати істині народитися в ході спілкування. Вихідне начало методу - іронія, за допомогою якої Сократ будив у людей сумнів у загальновизнаних істинах і тим самим запрошував їх до міркування.

Сократ не фіксував письмово своїх думок, вважаючи, що думка має жити в діалозі, живому спілкуванні. Зміст його думок відомий через вчення його учнів, зокрема Платона. Сократ звернув увагу на те, що істина є процес, а філософія - не сама по собі мудрість, а прагнення до неї. Він любив говорити: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того».

Сократ є основоположником евдемоністичної традиції: він вважав, що вище благо для людини - досягнення щастя. Щастя не у багатстві і розкоші, а у доброчинному житті, що досягається на шляху помірності і розумного керування потребами, пристрастями і почуттями. Тому головними моральними доброчинностями він вважав мудрість, справедливість, помірність, мужність.

Сократа вважають уособленням філософії. Він жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Коли у 399 р. Сократ за хибним звинуваченням був засуджений до страти, він не прийняв пропозицію своїх учнів втекти з в’язниці, оскільки завжди проповідував необхідність підкорятися законам держави, а втеча б означала відмову від переконань. Своїм життям і смертю Сократ символізує призначення філософії: знайти міцну опору в самому собі, у своєму розумі.

Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон (427-347 р. до н.е.) - творець системи об’єктивного ідеалізму. У Платона, як і у Сократа, провідною темою залишається морально- етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків - людина, суспільство та держава. Значне місце також належить вченню про буття, згідно якому реальність розпадається на дві сфери: світ ідей і світ речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Матеріальний світ - «тінь» світу ідей, вторинний; ідеями-еталонами є також найважливіші етичні принципи. Ідеї утворюють ієрархію: від менш загальних - до більш загальних, на вершині якої - поняття блага, добра. Матерія, за Платоном, є чимось невизначеним, безформним, що не має самостійного існуванням, що псує ідеї, є лише можливістю, а не дійсністю.

Відмінність між світом ідей і світом речей представлена в Таблиці 3.

Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є основою його гносеологічної концепції. Людина складається з безсмертної душі, що належить до царства ідей, і смертного тіла - в’язниці душі. Виходячи з віри у переселення душ (метемпсихоз), Платон вважав, що душі людей зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. До того як вселитися в людське тіло, душа перебувала у своєму чистому ідеальному стані, і їй був відкритий світ ідей. Вона вільно споглядала і фіксувала його. Вселившись же у матеріальне тіло, душа забуває те, що раніше знала. Проте сприйняття речей виступають стимулом для пригадування їх справжньої сутності: в результаті вини-кають загальні поняття. Тобто пізнання - процес пригадування душею знань, що зберігаються в ній. Щоб душа в ході переселень залишилася в царстві ідей, тобто звільнилася від тіла, необхідно досягти вищої досконалості: підкорити чуттєві потяги вищому розумному прагненню до блага. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більшою мірою душі вдається позбавитися тілесності. «Ідеї», таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.

Таблиця 3.

Ідеї (ейдоси)

Речі

вічні

тимчасові

незмінні

мінливі

безтілесні

тілесні

нематеріальні

результат взаємодії ідей з матерією

досконалі

недосконалі

первинні

вторинні

існують самостійно

не мають самостійного існування

умосяжні, надчуттєві

сприймаються чуттєво

зразки речей

копії, тіні ідей

істинне буття

несправжнє буття

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. Душу людини він уподібнює візнику, що керує парою коней. Душа складається з двох рівнів: розумної (візник), здатної пізнавати світ ідей і прагнути до блага, і чуттєвої (пари коней), зв’язаної з тілом. Чуттєва частина душі поділяється на афективну, зв’язану зі шляхетними пристрастями - хоробрістю, мужністю, відчуттям обов’язку; пристрасну (хтиву) душу, котру характеризують низькі і грубі почуття, занадто великий зв’язок з тілесним світом. На основі цього Платон поділяє усіх людей на три категорії - в залежності від того, яка частина душі в них переважає:

- люди з переважаючою розумною душею — мудреці, філософи; во- ні здатні споглядати красу і порядок ідей, схильні до справедливості, помірності, прагнуть до вищого блага; у своїй ідеальній державі він відводить їм роль правителів;

- люди афективного типу, зі шляхетними пристрастями, здатні підкоряти прагнення обов’язку; вони, за Платоном, повинні виконувати роль охоронців держави;

- люди пристрасного типу, найважливіша чеснота яких розсудли-вість, повинні займатися фізичною працею - селяни і ремісники.

Таким чином, за Платоном, кожному стану притаманна своя добро-чинність: мудрість - правителям, мужність - воїнам, помірність - селянам та ремісникам.

За Платоном, якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Для Платона благо держави вище, ніж благо особистості. Панування загального над індивідуальним, характерне для його онтології, характеризує і його теорію держави. Він виділяє сім типів держави: ідеальну і шість реально існуючих. У свою чергу, реально існуючі він поділяє на правильні - монархія й аристократія і неправильні - тімократія (грець. тімос - ціна, обумовленість прав майновим станом), олігархія - влада небагатьох (військових чи багатіїв), демократія і тиранія. Платон не відчував симпатій до демократії. Коли, на його думку, народ має занадто велику свободу, вибираючи зі свого середовища недостойних правителів, вирішує справи держави, кидаючись з крайності в крайність, то в такій державі кожний думає про власну користь, а не про загальне благо.

Арістотель (384-322 р. до н.е.) - найбільш видатний філософ анти-чності, учень Платона. Арістотель характеризувався енциклопедичним розумом. У коло його інтересів, окрім власне філософських питань, входили логіка, психологія, фізика, зоологія, етика, політика, педагогіка та ін., об’єднані в єдине філософське вчення.

В роботі «Метафізика» Арістотель визначив, що філософія є особливою наукою про первоначала, першопричини всього сущого, яка вивчає не природу, а те, що існує поза нею - надчуттєві вічні сутності, що осягаються розумом. Він першим з античних мислителів став відрізняти філософське знання від конкретно-наукового. Власне філософію Арістотель називав «метафізикою», або першою філософією, тоді як фізика - вчення про природу, теж була філософією, але другою.

Арістотель вважав, що вивчення буття можливо за допомогою логіки, Створення логіки як знаряддя пізнання дійсності (в роботі «Органон») - історична заслуга Арістотеля. Не випадково його називають «батьком логіки». Він розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про методи наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Метод виведення загального Арістотель назвав індукцією. Він також розробив теорію дедуктивного доказу. В роботі «Категорії» Арістотель формулює систему категорій, куди включає десять категорій: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання.

У книзі «Фізика» Арістотель викладає своє вчення про сутність природи - фізику. Частиною Арістотелевської фізики виступає космологія - вчення про будову космосу. Вона геоцентрична, тобто, згідно Арістотелю, у центрі космосу знаходиться Земля, вона нерухома і являє собою кулю. Навколо неї обертаються Місяць, Сонце, планети і зірки. Первинне джерело руху - нерухомий першодвигун, форма усіх форм, - бог. Важливий елемент фізики Арістотеля - вчення про доцільність, приклади якої він вбачає в інстинктах тварин, взаємоузгодженості частин тіла тощо. Критикуючи атомістичне навчання, Арістотель стверджує, що природа не терпить порожнечі.

Арістотель критикує теорію ідей Платона, заперечуючи самостійне існування загальних понять - ідей. Він вважає, що неможливо, щоб сутності речей існували окремо од самих речей, в особливому світі. А тому, згідно Арістотелю, реальними є тільки самі речі. Тільки матеріа-льний світ існує, а окремих від нього ідей немає.

Арістотель розробив вчення про чотири першопричини всього існуючого:

- формальну - форма речі, активне начало, що структурує пасивну матерію. Відповідно до Арістотеля, це не занебесна сутність, вона знаходиться в самій речі. Розвиток природних явищ - це безупинний процес оформлення матерії;

- матеріальну - те, з чого складаються всі речі, це пасивне начало.

- рушійну- джерело руху;

- цільову - те, заради чого відбувається рух.

Усе у світі підкоряється вищій меті - кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном усього - це Світовий Розум, бог. Таким чином, вчення про вище буття виступає у Арістотеля як вчення про бога, тобто як теологія. Але цей бог - не особистість, як це матиме місце пізніше у християнстві, а безособовий розум, думка, яка сама себе мислить. Вищий розум поєднує в собі формальну, рушійну і цільову причину. Його вища мета - благо. Тим самим вчення Арістотеля виступає як об’єктивна телеологія, тобто вчення про загальну доцільність усього. При телеологічному погляді на світ пояснення будується не як відповідь на питання «чому?», а як відповідь на питання «для чого?». Пізнання, за Арістотелем, є пошук причин існування кожної речі. Виникнення ж речей визначається метою - тим, заради чого вони існують. Реальні речі можна пізнати емпіричним шляхом, через органи почуття. У результаті такого пізнання реальних речей люди створюють загальні поняття.

Найбільш досконалою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину. «Матерія» людини - це її тіло, «форма» - її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі. Вчення про зв’язок душі і тіла викладено в роботі «Про душу». Душа людини, за Арістотелем, складається з трьох частин:

- рослинної - функції харчування, росту;

- тваринної - функції відчуття, потяги;

- розумної - здатна осягати загальне - вищої.

Перші дві частини нерозривно зв’язані з життям тіла і тому смертні, розумна частина - безсмертна, після смерті вона зливається з вищим Розумом. Арістотель визначає людину як суспільну (політичну) тварину, яка не може існувати поза суспільством - державою, що є формою співжиття громадян. Мета держави - загальне благо.

В роботі «Політика» Арістотель дає класифікацію типів держави. Вона представлена в Таблиці 4.

Таблиця 4.

Правильні форми держави - реалізують мету держави: загальне благо

монархія

влада одного найкращого

аристократія

аристократія - влада деяких гідних

політія (республіка)

влада більшості, здатної до військової служби

Неправильні форми держави - спотворюють мету держави, служать лише корисливим інтересам

тиранія

влада одного, здобута шляхом насильства

олігархія

влада деяких багатих

демократія

влада маси

За Арістотелем, з правильних найкращими є монархія й аристократія. З неправильних найприйнятнішою є демократія - за умови, що здійснюється влада закону, а не юрби.

У своєму вченні про державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він підкреслював, що влада закону краще, ніж влада якоїсь особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж таки воно менше зло, ніж сваволя і пристрасті, властиві особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля пізніше ввійшла у фундамент західноєвропейської демократії. Арістотель також відкинув платонівську ідею знищення родини, спільності дітей, майна, він виступає за збереження приватної власності.

Арістотелем було остаточно завершено оформлення етики як наукової дисципліни в працях - «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика». Він розглядав етику (якій він перший дав нинішню назву) як самостійну дисципліну в системі філософського знання. Якщо теоретична філософія орієнтується на знання як таке, тобто на споглядання вічного, незмінного, то практична філософія вчить правильним вчинкам. Практична філософія вивчає вольову діяльність, тобто таку, що передбачає свободу вибору. Усе, що здійснюється мимоволі, тобто за примусом або в силу незнання, випадає з поля зору практичної філософії. Таким чином, за Арістотелем, етика - це особлива практична наука про доброчинність, мета якої - навчити людину, як стати доброчинною і щасливою. Вона складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу чеснот і вчення про конкретні чесноти.

Вищим благом, за Арістотелем, є щастя, в якому він виділяв дві складові: внутрішню (душевну) досконалість - те, що залежить від самої людини, та зовнішню (матеріальне благополуччя) - те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться таким чином, що душевні якості людини - її доброчинність - суттєвою мірою зумовлюють її щастя. Доброчинність являє собою суспільно значиму (похвальну) і набуту якість душі. Вона не є природженою, а виховується на основі природних передумов.

Арістотель поділяє усі доброчинності на діаноетичні та етичні. Діа- ноетичні - це інтелектуальні, теоретичні чесноти: мудрість, розумність і розсудливість. Вони здобуваються шляхом навчання. Етичні добро-чинності теж базуються на розумі, але не тільки на ньому. Доброчинність, вважає Арістотель, не можна ототожнювати зі знанням, як вважав Сократ. Мати знання про добро і користатися ним - не одне й те ж. Потрібна ще природна схильність до доброго, бажання слідувати благу, зусилля волі і практика, щоб перетворити благодійність в звичку. Тільки тоді доброчинність може стати міцним і незмінним станом душі, тобто етичні доброчинності здобуваються шляхом виховання. Для характеристики доброчинностей суттєвим є вчення Арістотеля про золоту середину. Доброчинність являє собою середину між надлишком і нестачею певної якості. Наприклад, мужність - це середина між боягузтвом і божевільною відвагою. Особливу увагу Арістотель приділяє такій доброчинності як справедливість.

Таким чином, у вченні Арістотеля узагальнено досвід усієї попередньої античної думки. В його творах ціла культура, цивілізація підводить свій підсумок.

Праці Арістотеля були вершиною не тільки класичного періоду античної філософії, вони одержали друге життя на Сході: його вчення стає основою світогляду видатних арабських мислителів - Ібн-Сіни та Ібн-Рушда.