Основи філософії

Загальна характеристика античної філософії

Антична філософія - це філософія Древньої Греції і Древнього Риму. Вона зародилася наприкінці VII - початку VI ст. до н.е. в Давній Греції і проіснувала до VI ст. н.е. (529), тобто приблизно 1200 років. Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією, в якій антропоморфні образи богів символізували різні явища природи і розглядалось питання про те, хто породив усе суще. Але дуже швидко філософія протиставляється міфології, починаючи з’ясовувати, з чого виникає це суще, тобто першооснова відшукується не в якихось міфологічних образах, а в самій природі. Найбільш характерні риси античної представлені в Таблиці 1.

Таблиця 1.

Онтологізм	прагнення виявити першооснову, побудувати вчення про буття, знайти єдине для усього джерело; на місце міфологічного уявлення про породження світу стає філософське вчення про природну його першооснову
Космоцентризм	уявлення про природу, космос (грець. - порядок) як вищу реальність, в яку включалося все
Антропоцентризм	постійне співвідношення природи з людиною, природних об’єктів - з людським тілом як ідеалом; навіть богів греки уявляли собі в людському образі, тому що не знаходили більш довершеної форми
Раціоналізм	уявлення про розум як вищу пізнавальну властивість людини і основний шлях пошуку істини, яка перестає вже бути предметом віри, а розглядається як продукт розумного пошуку, дискусії, обґрунтування фактами
Агональність дух змагальності, полемічності	змагання в промовах, боротьба думок і свобода критики були ідейно-духовною атмосферою, що стимулювала активну діяльність і творчі пошуки; культ слави, гостре бажання зберегти своє ім’я в пам’яті нащадків були для греків однією з вищих цінностей: славне ім’я було нетлінним і переважало будь-яку матеріальну вигоду
Споглядальність	філософи не прагнули змінити світ, а тільки насолоджувались його розумінням, спогляданням істини як засобом досягнення безтурботності духу. «Метою життя є теоретичне пізнання і свобода, що випливає з цього» (Анаксагор)

Ці специфічні риси античної філософії були визначені такими основними факторами:

- по-перше, полісною демократичною організацією громадського життя, яке проходило в постійних «всенародних дискусіях», ораторських змаганнях, де авторитет визначався не ступенем родовитості, а умінням довести і переконати інших. Це дало поштовх розвитку раціонального мислення. Відкрите обговорення законів привело до десакралізації суспільних порядків, що сприяло «розкутості» грецького духу, розвитку критичної рефлексії.

- по-друге, особливостями давньогрецьких релігійно-міфологічних уявлень, де божества розглядались не як надприродна сила, а лише як уособлення сил природи, вони не подавляли людей своєю незбагненністю та могутністю, між ними і людьми не було прірви, що сприяло формуванню високої самооцінки людини, розкутості мислення.

Найважливіші етапи розвитку античної філософії, основні школи та мислителі кожного етапу представлені в Таблиці 2.

Основні етапи

Основні школи і визначні представники

Досократівська філософія, зародження та формування філософії:

VII-V ст. до н.е.

Мілетська школа: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен;

Геракліт з Ефесу;

Елейська школа: Ксенофан, Парменід, Зенон з Елеї; Піфагорійська школа: Піфагор, Філолай, Ксенофіл; Емпедокл;

Анаксагор ;

Атомісти: Левкіпп, Демокрит

Філософія класичного періоду, зрілість та розквіт філософії: з середини У ст. до першої половини ІУ ст. до н.е.

Софісти: Протагор, Горгій; Сократ ;

Платон;

Арістотель

Пізньоантична філософія, яка підрозділяється на:

а) елліністичну - кін. IV - ІІ ст. до н.е.

б) римську - І ст. до н.е. - V ст.

Епікурійська школа: Епікур, Лукрецій Кар; Скептицизм: Піррон, Тімон, Секст Емпірик, Агріппа;

Стоїцизм: Зенон з Кітія, Клеанф, Хрісіпп, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет Неоплатонізм: Плотін, Прокл, Ямвліх

Для досократичної філософії характерна переважна орієнтація на пошуки першооснови, прагнення зрозуміти сутність природи, з’ясувати, з якому стані перебуває світ (у стані руху чи нерухомості).

Для класичного періоду, коли розквітає полісна культура, поряд з разробкою космологічної й онтологічної проблематики, виникає нова орієнтація - поворот до дослідження людини, її свідомості, пізнання.

Пізньоантичний період починається в елліністичну епоху, коли грецька культура поширюється як на Схід, так і на Захід - на Рим. Головним предметом уваги філософії цього періоду стає суб’єктивний світ особистості, шлях досягнення особистої волі і щастя. У римський період відбувається повернення до ідей класики, розвиваються традиції грецьких шкіл. Взаємодія зі східними культурами привела до часткового відходу від раціоналізму і звертанню до містицизму (неоплатонізм).