Міжнародна та національна безпека: теоретичні і прикладні аспекти
Право на аборт за Європейською конвенцією з прав людини
Право на аборт належить до репродуктивних прав особи, регламентоване багатьма міжнародними актами та національним законодавством. Більшість країн Європейського Союзу демонструють найвищі показники за кількістю ліберальних законів у сфері переривання вагітності, утім, жінки все ще стикаються з перепонами у доступі до даної процедури через окремі нормативні обмеження [1].
Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Далі – ЄКПЛ) не містить прямого закріплення права жінки на переривання вагітності, утім статтею 8 Конвенції закріплено право особи на повагу до приватного та сімейного життя, що широко тлумачиться Європейським судом з прав людини і включає окремі репродуктивні права людини, зокрема право на вирішення питання народження чи ненародження дітей [2].
Зазначимо також, що положення статті 6 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм Міжнародна та національна безпека: теоретичні та прикладні аспекти дискримінації щодо жінок регламентує право особи вільно та відповідально вирішувати питання щодо кількості дітей та проміжків часу між їх народженням і право на доступ до інформації, освіти, а також засобів, які дозволяють реалізувати це право [3].
У цьому аспекті важливим є встановлення співвідношення права плоду на життя та права жінки на аборт. З цією метою доцільним є дослідження передбачуваного права через призму відповідної судової практики Європейського суду з прав людини (Далі – ЄСПЛ), інших регіональних органів, а також традиційних інструментів тлумачення закріплених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів.
Велика палата ЄСПЛ найбільш чітко виклала свою позицію щодо права плоду на життя у своєму рішенні “В. проти Франції”. Зокрема, Суд наголошує, що ненароджений не розглядається як “особа”, що підлягає безпосередньому захисту статтею 2 ЄКПЛ, і що “якщо ненароджений справді має “право” на “життя”, він імпліцитно обмежений правами та інтересами матері” (пункт 80) [4].
Доцільно також акцентувати увагу на тому, що Страсбурзький суд не виключає можливості того, що за певних обставин гарантії можуть бути поширені на ненароджену дитину” (пункт 80) [4]. У цьому аспекті Суд, очевидно, провів різницю між правом на життя з одного боку, і гарантіями, які за певних обставин можуть бути поширені на ненароджених – з іншого. Таким чином, ЄСПЛ розглядає ненародженого не як володаря права на життя, а як бенефіціара деяких гарантій за певних обставин.
Щодо права на аборт, Суд підкреслив, як це вже робила Комісія (“Б. і Ш. проти Німеччини”, пункт 61), що хоча законодавство, яке регулює переривання вагітності, зачіпає сферу приватного життя, захищене статтею 8 ЄКПЛ, норма “не може тлумачитися як така, що вагітність та її переривання є виключно питанням приватного життя матері” (“В. проти Франції”, пункт 80) [4]. Питання вирішується шляхом зважування різних, а іноді й таких, що суперечать один одному, прав і свобод, на які претендують мати або батько по відношенню один до одного або по відношенню до дитини, що ще не народилася (“В. проти Франції”, пункт 80) [4].
Важливо також, що згідно з позицією Суду у справі “X. проти Сполученого Королівства” (пункт 19), коли життя вагітної жінки перебуває під загрозою, “доступ до аборту не підлягає обговоренню” [6].
У 2010 році ЄСПЛ також визнав консенсус серед значної більшості держав-учасниць ЄКПЛ щодо доступу до аборту за більшої кількості підстав ніж ризик для життя або здоров’я вагітної жінки (“A. B. та C. проти Ірландії”, пункт 235) [7]. Тим не менш, Суд дотримується позиції, що доступ до переривання вагітності лише у випадку загрози здоров’ю або життю матері не перевищує свободи розсуду, якою наділені держави в рамках регламентації доступу до аборту (“A. B. та C. проти Ірландії”, пункт 241). У рамках цього висновку, Суд посилався на свободу заявників щодо поїздок до інших держав-учасниць ЄСПЛ для проведення запитаного аборту.
Щодо поточного підходу держав-членів ЄСПЛ, то 39 з 46 держав-учасниць не тільки визнали законність аборту на ширших підставах та провадять політику із легалізації абортів на вимогу протягом перших 10 – 24 тижнів вагітності. І навпаки, 7 держав-членів ЄСПЛ провадять сувору політику проти абортів, починаючи від Мальти та Андорри, що забороняють аборти за будь-яких обставин, [8] (є відхиленням від існуючої прецедентної практики інститутів ЄСПЛ з цього питання (“X. проти Сполученого Королівства”, пункт 19) [6], Ліхтенштейні та Сан-Марино, де аборт є доступним коли вагітність становить серйозну небезпеку для життя або здоров’я жінки чи є результатом зґвалтування або зазіхань.
У Монако та Угорщині аборти додатково дозволені у разі важких вад розвитку плода [9], тоді як у Польщі – переривання вагітності хоч і заборонено у разі важких вад розвитку плода – ця процедура є доступною якщо: вагітність становить загрозу для життя або здоров’я вагітної жінки; пренатальні тести або інші медичні показання вказують на високу ймовірність тяжкого та незворотного ураження плода або невиліковного небезпечного для життя захворювання; є обґрунтована підозра, що вагітність настала внаслідок забороненої дії (зґвалтування та/або інцесту) [10, 11].
Наведене є прикладом диференційованої практики серед держав-членів ЄСПЛ у цій сфері. Така практика Страсбурзького суду не кваліфікується як інструмент тлумачення відповідно до п. b, ч. 3, ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів [12], що передбачає одноманітну подальшу державну практику (або принаймні конвергентну практику більшості держав-учасниць, з чим інші держави-учасниці згодні чи не заперечують). Це, швидше за все, було підставою для заяви ЄСПЛ про широку свободу Матеріали VІІ Міжнародної науково-практичної конференції (ДДУВС, 17.03.2023) розсуду у цій сфері, якою користуються держави щодо регламентації можливості переривання вагітності на свої території.
Тим не менш, наведена практика може і повинна бути прийнята до уваги як додатковий інструмент тлумачення при цілісній оцінці ЄКПЛ (відповідно до статті 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів) [12]. У відповідності до принципу ex injuria, jus non oritur, згідно з яким протиправні дії не створюють права і який також може слугувати в якості інструмента тлумачення, [13] інтерпретаційне значення протиправної абсолютної державної практики проти абортів (тобто Мальти та Андорри) зменшується в порівнянні з законною практикою інших сторін ЄСПЛ.
Крім того, для тлумачення статті 8 ЄКПЛ та визначення сфери застосування права на аборт, що випливає з неї, можна черпати натхнення з відповідних норм міжнародного права (п. c, ч. 3, ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). У зв’язку з цим, Комітет з прав людини (HRCttee) неодноразово підкреслював, що норми, які обмежують доступ жінок до аборту у випадках зґвалтування або інцесту, несумісні з положеннями статті 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Важливо також, що Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (CEDAW) закликав держави до надання дозволу на переривання вагітності за винятком випадків, коли вагітність загрожує життю жінки. Аналогічно Комітет з прав людини пояснив, що обмеження доступу до аборту у разі фатальної аномалії плоду порушують, серед іншого, статтю 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і що можливість вагітних жінок виїжджати за кордон для проведення необхідного аборту не усуває таке порушення.
Аналогічним чином Міжамериканська комісія з прав людини наполегливо закликала держави захищати репродуктивні права жінок. Так, у спільній заяві з експертами в галузі прав людини доповідач Комісії з прав жінок закликала держави легалізувати аборти – як мінімум – у випадках насильства, зґвалтування, інцесту та в тих випадках, коли продовження вагітності загрожує психічному та/або фізичному здоров’ю жінки [18].
На цьому тлі, видається сумнівним визнання ЄСПЛ того, що держава-учасниця не порушує своїх зобов’язань щодо Конвенції у силу того, що інша держава-учасниця забезпечує доступ жінок до переривання вагітності. Зрештою, позиція Страсбурзького суду що переважно моральних уявлень в одній державі (“А. В. і С. проти Ірландії”) не узгоджується з контекстуальною та еволюційною інтерпретацією положень ЄКПЛ.
Вважаємо, що оскільки під час розробки тексту Конвенції укладачі провадили сувору політику щодо абортів, намір країн не міг полягати в тому, щоб надати особі право на переривання вагітності, зокрема права на аборт на вимогу. Крім помилкового сприйняття прав людини як похідних прав, що властива цій аргументації, нагальним є адаптація акту до вимог часу та рівня розвитку суспільства. Протести проти заборони абортів на вимогу вказують на зміну морального сприйняття цього права, підкріплені практикою більшості сторін ЄСПЛ.