Аксіомою сучасного цивілізованого світу є те, що право на освіту належить до одного з найбільш важливих конституційних прав людини, є базовим для розвитку інших прав людини і громадянина.

Право на освіту представляє собою передбачені нормами міжнародного та національного права вид та міра можливої поведінки (діяльності) людини, яка спрямована на розвиток власної індивідуальності та особистості шляхом здобуття, розвитку, тренінгу знань, умінь, навичок, компетенцій, поглядів, переконань, досвіду, здібностей в ході навчання та власної цілеспрямованої діяльності.

Право на освіту виступає правом людини на здобуття певного обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства.

Праву на освіту притаманні родові ознаки усіх прав людини. Зокрема, право на освіту має: загальний характер (є неодмінною складовою конституційно-правового статусу людини), постійний характер (передбачає можливість його реалізації протягом усього життя) та гарантований характер (не допускає протиправних обмежень його реалізації, передбачає забезпечення органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими організаціями, політичними партіями, навчальними закладами).

Серед специфічних ознак права на освіту (притаманних не усім суб’єктивним правам людини) можна назвати динамічний характер, що виявляється у постійному збагаченню змісту права на освіту та індивідуальний характер - необхідність його особистої реалізації, неможливість інститутів делегування, представництва, довіреності (хоча право на освіту малолітніх дітей відомим чином залежить від батьків, які мають право самостійно обирати освітній заклад).

Право на освіту має і свій зміст, який складається з права на власні дії, право-використання, право-вимоги, право-домагання, які у свою чергу характеризують правомочні сторони правовідносин у галузі освіти.

Право на освіту у міжнародному праві має певну класифікацію елементів права: обов’язкові (загальні) (право на отримання певного рівня освіти в об’ємі, визначуваному Загальною декларацією прав людини, - «початкова освіта має бути обов’язковою») та факультативні (спеціальні) (усі інші передбачені можливості здобуття освіти, наприклад - загальна середня освіта, усі види професійної освіти. Їх реалізація здійснюється як за бажанням самих суб’єктів (чи їх законних представників), так і відповідно до соціально-економічних можливостей держави).

Ст. 26 Загальної декларації з прав людини та ст. 13 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права гарантовано право на освіту. У цих міжнародних актах регламентуються умови повної реалізації права на освіту: обов’язкова і безкоштовна початкова та загальна освіта для всіх; доступність середньої, професійно-технічної та вищої освіти; свобода батьків вибирати школи для своїх дітей і забезпечувати релігійне та етичне виховання дітей відповідно до власних переконань. Окремі особи та установи мають право створювати приватні навчальні заклади і керувати ними тільки за умови відповідності освіти в них мінімуму вимог, установлених державою.

Кожен із вище названих документів відображає положення Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, яка у ст. 1 до «дискримінації» відносить будь-яку різницю, виключення, обмеження або перевагу за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища народження, яке має на меті усунення порушень рівності відносин у галузі освіти. Основні положення Конвенції спрямовані на надання всім рівних можливостей в отриманні освіти «без жодної різниці, виключення або переваги за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження».

Україна у своєму чинному законодавстві закріпила основні міжнародні й європейські стандарти щодо забезпечення права на освіту та визначила юридичні гарантії права на освіту, які є явищами правової дійсності; конкретизовані в нормативно-правових актах; реалізуються органами держави, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, учасниками освітнього процесу у межах повноважень для забезпечення права на освіту; об’єктом їх гарантування є право на освіту.

Ст. 53 Конституції України закріплює положення, згідно з яким повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства .

У свою чергу Закон України «Про освіту» прописує основні складові права на освіту. Так, у ст. 3 (п.п. 2) зазначається, що в Україні створюються рівні умови доступу до освіти.

Право особи на освіту може реалізовуватися шляхом її здобуття на різних рівнях освіти, у різних формах і різних видів, у тому числі шляхом здобуття дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно- технічної), фахової передвищої, вищої освіти та освіти дорослих (ст. 3, п.п.3). Держава створює умови для здобуття освіти особами з особливими освітніми потребами з урахуванням індивідуальних потреб, можливостей, здібностей та інтересів, а також забезпечує виявлення та усунення факторів, що перешкоджають реалізації прав і задоволенню потреб таких осіб у сфері освіти (ст. 3, п.п. 6). Право на освіту не може бути обмежене законом.

Закон може встановлювати особливі умови доступу до певного рівня освіти, спеціальності (професії) (ст. 3, п.п. 9). В Законі України «Про освіту» знайшло відображення положення про забезпечення державою права на безоплатну освіту ( ст. 4) тощо.

Реалізація права на освіту в кожній державі можлива лише за високорозвиненої суспільної та індивідуальної культури членів суспільства, культивування у суспільній свідомості ідеї про цінність людини, повагу до її прав і свобод, зокрема й права на освіту. Проте, як свідчить практика розуміння цього права в деяких державах, зокрема РФ, державна політика призводить до тотального нав’язування та закріплення таких «цінностей», які нівелюють будь- які гуманістичні й демократичні ідеали і формують у своїх громадян через освіту (з поданням спотворених знань, перш за все, історичних) людиноненависницьку ідеологію, зневагу до загальнолюдських цінностей, суверенних держав, націй, досягнень міжнародного права тощо.

Не дивлячись на те, що провідні міжнародні експерти висловлюють думку, що ХХІ ст. буде століттям освіти, останнім часом спостерігається загроза не тільки праву на освіту, а й праву на життя людської цивілізації. І лише об’єднані зусилля світової прогресивної спільноти, демократичних держав та їх політико-правових інститутів можуть запобігти цій загрозі, щоб право на освіту і надалі залишилось необхідним фактором розвитку не тільки особистості, її інтелектуального потенціалу, але й політичної та економічної системи суспільства, слугувало поступальному мирному розвитку світу.