Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах воєнного стану
Конституціоналізація прав людини четвертого покоління: сучасний стан та перспективи розвитку
Конституція України встановлює, що людина, її права та свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини та громадянина - головний обов’язок держави (ст. 3) [1]. Права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають сенс, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування та забезпечуються гарантіями правосуддя.
У сучасному світі основні права належать кожній людині (громадянинові). Вони формулюються в міжнародних деклараціях, пактах, конвенціях, у конституціях окремих держав. Права людини лежать в основі чинного законодавства. Крім того, на переконання більшості учених, права людини - критерій, що дозволяє розрізняти правові та неправові закони [2, с. 85-86]. До національних засобів захисту прав людини потрібно зарахувати насамперед Конституцію України. Конституційно-правові гарантії прав людини можна поділити на загальні і спеціальні. Загальні гарантії стосуються всіх конституційних прав і свобод громадян. Спеціальні закріплюють безпосередньо право на життя та умови його реалізації й охорони.
Серед основних прав людини, які, відповідно до Конституції України, є невідчужуваними і належать кожному від народження, найважливішим є право на життя. Так, ст. 27 Конституції України гарантує кожному невід’ємне право на життя. У ній зазначено, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захищати життя людини.
Треба відзначити, що офіційно визнане і захищене право (позитивне право) не може суперечити правам людини. Право, правові закони - закони, які відповідні правам людини. Права людини можна називати природними в тому розумінні, що вони не залежать від розсуду владних суб’єктів. Крім того, права людини, як і право загалом, виникають і розвиваються в міру історичного прогресу свободи, і законодавці лише фіксують цей процес.
Зрозуміло, права людини, як і будь-які правові явища, потребують сили закону. Правові закони та інші юридичні офіційні акти захищають і конкретизують права людини [3, с. 66]. Утім, поруч з правами людини, закріпленими в Конституції України, не менший інтерес представляє група соматичних прав людини, тобто прав, пов’язаних з можливістю розпоряджатися своїм тілом (від грецького. soma - тіло), які переважно не конституціоналізовані в чинному законодавстві.
Зауважимо, що соматичні права людини юридична наука відносить до прав четвертого покоління. Так, за історичними етапами затвердження прав (за часом виникнення) розрізняють певні покоління прав. До першого покоління прав, зазвичай, відносять особисті та політичні права. Права другого покоління - це економічні, соціальні (соціально-економічні) та культурні права. Третє покоління прав почало формуватися після Другої світової війни. У 70-ті роки минулого століття французьким юристом Карелом Васаком було висунуто концепцію третього покоління прав як прав солідарності. До них дослідники відносять: право на розвиток, право на мир, право на здорове довкілля, право на комунікацію тощо. І, нарешті, як зазначалося раніше, четверте покоління прав - це соматичні права.
Покоління соматичних прав людини є єдиною системою прав, які мають ряд концептуальних відмінностей від інших категорій прав. Адже природа соматичних прав доволі своєрідна: у межах цих прав людина не лише претендує на радикальну зміну природньої тілесної цілісності, але й висуває певні, так би мовити, претензії суспільству. У цьому вбачається і своєрідний предмет таких претензій, зокрема, будучи лише частково матеріальним, він водночас принципово визначений персональними характеристиками правовласника.
Аналіз юридичної літератури з проблем прав людини четвертого покоління, дозволяє виокремити наступні ознаки соматичних прав людини: специфічний характер об´єкту цих прав - тіло людини; можливість їх практичної реалізації за допомогою досягнень природничих та технічних наук (біології, генетики, медицини, фізики, техніки тощо); невизнання цих прав релігією, мораллю, етикою; нерозривний зв’язок з основними, насамперед особистими, правами людини; реалізація таких прав є юридичними фактами для інших правових відносин; ступінь їх визнання та реалізації відображають рівень особистісно-правових цінностей держави та суспільства загалом.
У наукових джерелах широкого поширення отримала класифікація соматичних прав, розроблена М.А. Лавриком. Це такі права як:
1) право на смерть;
2) право людини щодо її органів і тканин (право на трансплантацію);
3) сексуальні права людини (можливість шукати, отримувати і передавати інформацію, що стосується сексуальності, сексуальна освіта, вибір партнера, можливість вирішувати, бути людині сексуально активною або ні, самостійно вирішити питання про добровільні сексуальні контакти, взяття шлюбу; право на легалізацію проституції; оборот порнографічної продукції і правове регулювання положень сексуальних меншин тощо);
4) репродуктивні права людини (позитивного характеру: штучне запліднення; негативного характеру - аборт, стерилізація, контрацепція);
5) право на зміну статі;
6) право на клонування, як всього організму, так і окремих органів;
7) право на вживання наркотичних і психотропних речовин [4].
Варто підкреслити, що ступінь їх визнання і реалізації відображає рівень розвитку держави й суспільства загалом. Щоправда, окремі соматичні права відображені і в законодавстві України, і в законодавстві зарубіжних країн. Наприклад, право на трансплантацію органів у національному законодавстві
вживається не як право розпоряджатися своїм тілом, а як певна необхідність, медичне показання. Так, у ст. 13 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» закріплено: «Трансплантація застосовується виключно за наявності медичних показань і здійснюється відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я за згодою об’єктивно поінформованої дієздатної особи (реципієнта), крім випадків, передбачених цим Законом». Відповідно до ч. 1 ст. 20 цього Закону укладання або пропонування укладення договорів, що передбачають купівлю-продаж анатомічних матеріалів людини, забороняється. Зауважимо, що з 2020 року в Україні діє комплексна система трансплантації. Закон дозволяє пересадку органів після смерті людини, якщо вона за життя дала на це згоду, а також перехресне донорство, і передбачає побудову системи трансплантації, що охоплює створення реєстру донорів, підготовку трансплант-координаторів тощо.
Для регулювання питань донорства органів у законодавстві окремих держав прописана практика встановлення спеціальних процедур отримання згоди донора на вилучення в нього трансплантата. Наприклад, законодавством Бельгії про вилучення і трансплантацію органів встановлено, що згода донора має бути виражена в письмовій формі і підписана в присутності дієздатного свідка. У Законі Греції про вилучення та трансплантацію людських органів і тканин визначено кілька альтернативних форм надання згоди донора. У законодавстві Туреччини міститься вимога отримання згоди не тільки самого донора, а й його чоловіка / дружини.
Стаття 16 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» також передбачає, що кожна повнолітня дієздатна особа має право надати письмову згоду або незгоду на вилучення анатомічних матеріалів з її тіла для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів після визначення її стану як незворотна смерть (смерть мозку або біологічна смерть) відповідно до закону.
Наголосимо, що трансплантація органів і тканин людського організму є однією з найбільш перспективних і водночас доволі затребуваною галуззю сучасної медицини, яка зробила можливим лікування низки тяжких захворювань. Трансплантація органів і тканин, як засіб реальної допомоги хворим людям, котрі її потребують, має низку характерних ознак, що відрізняють цей метод від інших лікарських впливів.
Пов’язано це з наявністю донора - людини, що в більшості випадків не потребує медичної допомоги, а також з проблемами морально-етичного та загальноправового змісту. Ці обставини обґрунтовують важливість та необхідність регулювання суспільних відносин у сфері трансплантологи, у тому числі й на рівні Основного Закону України.
Таким чином, наразі у вітчизняній юридичній науці розроблено поняття соматичних прав людини, а також їх класифікація, які, тим не менш, не є досконалими і вимагають доопрацювання. Також вбачається за необхідне визначення змісту кожного права, що належить до соматичних прав людини. У даному значенні спірним також є питання про легалізацію зазначеної групи прав, при відповіді на яке необхідно враховувати, що з одного боку правового регулювання цієї сфери суспільних відносин потребує сучасного рівня розвитку науки і медицини, а з іншого боку - правове регулювання має здійснюватися таким чином, щоб не порушувати вкорінені в суспільстві моральні цінності та пріоритети, не порушувати інші права людини.