Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах воєнного стану
Цивільно-правова характеристика інституту запевнення («representations and warranties»)
У 2021 р. Законом України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» [1] в українське цивільне законодавство було додано новий юридичний інструментарій щодо порядку укладення цивільно-правового договору як інститут запевнення. Традиційно його повна назва «інститут запевнення та гарантій» «representations and warranties» / «RWI». Застосування цього інституту поширено у країнах англосаксонської правової системи, зокрема в Англії та Уельсі. Найбільш популярними сферами застосування цієї інституції є зовнішньоекономічні контракти, корпоративне право, право інтелектуальної власності та страхування.
Запевнення та гарантії - це різні юридичні поняття. Однак, будучі юридичними концепціями, вони часто об’єднуються під одним заголовком у більшості, якщо не в усіх комерційних контрактах англосаксонського права. Важливо зазначити, що запевнення та гарантії відрізняються один від одного, оскільки мають відповідні засоби правового захисту у разі порушення [2]. Українське цивільне право обрало власний шлях введення цього інституту. Так, у ч. 1 ст. 6501 ЦК України закріплено виключно категорію запевнення, згідно з якою: сторони договору можуть погодити перелік запевнень, що надаються стороною або сторонами щодо обставин, які мають значення для укладення, виконання або припинення такого договору [3].
При цьому в англосаксонському праві, запевнення - це твердження про факт, який має бути правдивим на дату видачі запевнення та воно має на меті спонукати іншу сторону укласти договір [2]. Наприклад, за законодавством штату США Огайо: запевнення - це твердженням або констатація факту, що надано однією стороною (виробником) для спонукання іншої сторони (одержувача) для стимулу укладення контракту; може стосуватися минулого чи сьогодення; може бути виразним або неявним [4]. Отже, запевнення виконує стимулюючу функцію, зокрема при розгляді оферти (індивідуальної чи публічної) запевнення є доповненням до істотних умов договору, що викладені в оферті.
Запевнення може надаватися однією стороною або усіма сторонам майбутнього договору. Законодавство не обмежує можливість використання цієї категорії за колом осіб або у часі в процесі укладення цивільно-правого договору. Запевнення може мати усну або письмову форму. Для подолання можливих колізій бажано оформлювати запевнення у письмовій, електронній формі, зокрема в окремому документі під назвою «заява-запевнення» або в договорі про намір укласти основний договір.
В українському законодавстві все ще не розроблені стандарти запевнення, тобто типові положення щодо запевнення у відповідній сфери його застосування. Як наслідок, сторони в процесі укладення договору вправі вільно тлумачити зміст запевнення. Такий підхід може мати негативні наслідки, оскільки неврегулювання такого складного питання потенційно призведе до зловживання суб’єктивними цивільними правами. Наприклад, сторона запевняє, що має право на будівництво житлового комплексу, отримує гроші від замовників на будівництво житла, а з часом гроші виводяться із цивільного обігу України та забудовник заявляє про власне банкротство. На нашу думку, саме такі шахрайські дії можуть бути реалізовані завдяки інституту запевнення.
Зміст запевнення може включати: твердження про наявні факти, документи, можливі дії; вони повинні бути реальними; відповідальність за порушення запевнення. У цивільно-правовому договорі запевнення можуть стосуватися: типу, виду, якості товару, його місця знаходження, наявності активів. Зауважимо, що запевнення повинно стосуватися виключно предмета договору та не виходити за його межі. Наприклад, продавець запевняє, що придбаний товар знаходиться на території України. якщо товар виробляється в іншій державі. Окремо можуть надаватися гарантії про якість товару, можливість його ремонту при подальшій експлуатації.
Варто звернути увагу, що гарантії можуть обговорюватися на стадії оферти. Українське законодавство регламентує гарантії в Законі України «Про захист прав споживачів», зокрема у ч. 1 ст. 7 Закону вказано, що виробник (виконавець) забезпечує належну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого нормативно-правовими актами чи договором; гарантійний строк на комплектуючі вироби повинен бути не менший, ніж гарантійний строк на основний виріб, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами чи договором [5]. Поняття гарантії встановлено і в ст. 560 ЦК України: за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку; гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантії якості товару передбачені у ст. 675 ЦК України, а у ст. 884 ЦК України закріплено гарантії якості у договорі будівельного підряду [3].
Виходячи з аналізу цивільного законодавства України можна стверджувати, що інститут англосаксонської правової системи «representations and warranties» в українському праві розвивався в напрямі інституту гарантій, який дає можливість здійснити захист прав споживача, покупця, замовника. Саме такий підхід відповідає засадам цивільного захисту, закріпленим у ст. 3 ЦК України, а саме: справедливості, добросовісності та розумності [3].
Варто зазначити, що українське цивільне право передбачає на стадії укладення цивільно-правого договору створення передумов правомірного виконання договірного зобов’язання, а отже, і передбачає можливість застосування гарантійних зобов’язань. Щодо цього слушно вказує О. В. Басай: елементами змісту принципу справедливості є еквівалентність в обміні, виконання взятих перед контрагентом зобов’язань, а застосування принципу справедливості в зобов’язальному праві є: по-перше, орієнтиром у визначенні конкретної суми відшкодування в зобов’язаннях відшкодування моральної шкоди; по-друге, орієнтиром встановлення еквівалентності обміну у відшкодувальних договірних зобов’язаннях; по-третє, заповненням наявних у праві прогалин; по- четверте, засобом, за допомогою якого нівелюється застосування занадто суворих наслідків норм цивільного законодавства відносно конкретного правовідношення [6, с. 95].
Враховуючи позитивний досвід застосування гарантій в зобов’язальному праві України та новацію інституції запевнення, обумовленого намаганням імплементації утворення англосаксонської правової системи у вигляді інституту «representations and warranties», варто запропонувати об’єднати запевнення та гарантії в єдину категорію «запевнення та гарантії при укладенні цивільно-правого договору». Тобто необхідно ввести додаткові елементи в порядок укладення цивільно-правого договору, зокрема оферта може містити обов’язкові та додаткові структурні частини.
До обов’язкової частини оферти слід відносити зміст істотних умов майбутнього договору. Так, сторони повинні визначитися щодо предмету, ціни, порядку розрахунку, передачі товару. До додаткових умов оферти доречно включати запевнення, гарантії, можливі умови страхування тощо. На нашу думку, розмежування обов’язкових та додаткових складових частин оферти дозволить сформувати правову природу запевнення.
Узагальнюючи наведене, можна зробити такі висновки. Інститут запевнення потребує додаткового вивчення українськими науковцями, оскільки треба визначити його правову природу, належність до певного інституту цивільного права. Українському законодавцю варто розробити типові положення про запевнення у корпоративному, страховому праві, праві інтелектуальної власності та в інших галузях. Адже інститут запевнення може бути застосований у корпоративних, трудових правовідносинах, відносинах у сфері права інтелектуальної власності, інноваційного права, зовнішньоекономічної діяльності тощо [7, с. 179].
Встановлення на законодавчому рівні типових положень про запевнення буде підґрунтям для запобігання зловживань при укладення цивільно-правого договору. Крім того, необхідно провести розмежування запевнень та гарантій, які закріплені в українському законодавстві. Водночас категорія запевнення є перспективним напрямом наукових досліджень у цивільному праві України.