Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах воєнного стану
Міжнародні гарантії забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканість
Право на свободу та особисту недоторканність є одним із найбільш вагомих та значущих прав людини. Запобігання свавільному позбавленню свободи розглядається як один із головних принципів охорони прав людини [1, с. 112].
Права людини, незважаючи на їх безперечну найвищу цінність у правовій демократичній державі, не можуть бути зведені в абсолют і бути завжди і в усіх випадках недоторканними, адже в сучасних умовах розвитку будь-якої держави практична діяльність осіб і органів, які ведуть боротьбу з війною, неможлива без обмеження конституційних прав людини. Повинна існувати система дієвих гарантій цих прав, де, навіть за необхідності їх обмеження, воно було б обґрунтованим та законним. Саме тому в основних міжнародних актах з прав людини закріплено відповідні гарантії, у тому числі і право кожної людини на свободу і особисту недоторканність.
Міжнародно-правові пакти належним чином сприяють розвитку внутрішнього законодавства країн світової спільноти у напрямі як забезпечення прав і свобод людини, так і встановлення законних підстав їх обмеження. Євроінтеграційні процеси, до яких долучилася Україна, впливають на всі сфери суспільного життя, в тому числі і на внутрішнє право. Перш за все це проявляється у пристосуванні чинних правових норм до загальновизнаних стандартів у тій чи іншій сфері, що є результатом виконання Україною її міжнародних зобов’язань [2].
Війна є невід’ємною частиною історії людства. Протягом тривалого часу війна залишалася поза правовим регулюванням. Перші міжнародно-правові норми гуманітарного спрямування з’явилися лише в середині ХІХ століття, коли за ініціативою Анрі Дюнана почав зароджуватися Міжнародний рух червоного хреста. Однак більшість міжнародно-правових норм, націлених на полегшення долі жертв війни, стосувалися лише міжнародних конфліктів.Сторони конфлікту не є необмеженими ані у виборі засобів і способів ведення війни, ані у виборі цілей для нападу. Так само вони зобов’язані захищати жертв від впливів і наслідків війни. Ці основоположні ідеї відображені у нормах і принципах міжнародного права, яких має дотримуватися кожен і з огляду на гуманітарні міркування обмежувати застосування сили.З часом та з огляду на надзвичайну жорстокість внутрішніх збройних конфліктів, держави поступово почали визнавати необхідність певних правових норм, покликаних полегшити долю людей, що стали жертвами таких внутрішніх конфліктів. Більше того, держави визнали, що окремі ситуації не можна розглядати як суто внутрішні, а навпаки вони стосуються міжнародного співтовариства в цілому [3, с. 167-168].
Для безпеки особи важливе значення має й гарантування поваги до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції. Поки зазначені права не будуть реально захищені, не може йти мови про особисту безпеку. Зокрема, стаття 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, закріплюючи право кожної людини на свободу і особисту безпеку, забороняє свавільні арешти або утримання під вартою. Варто зазначити, що особливо під час ведення війни, багато осіб потрапляють в колонії держав, які безпосередньо починають бойові дії.
Конституція України увібрала в себе визнані у світі стандарти основних міжнародно-правових актів у галузі захисту прав людини. Інститут недоторканості включає фізичну і духовну недоторканість, свободу діяти, розпоряджатися собою, тобто не знаходитися під контролем. Згідно з одним із рішень Комітету ООН з прав людини порушенням ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнається неспроможність або небажання державної влади забезпечити особисту недоторканість, навіть якщо посягання не пов’язане із позбавленням волі і виражається у небезпеці її втратити, погрозі життю або здоров’ю людини, переслідуванні з боку влади або приватних осіб.
Слід також враховувати, що на даний час в окремих районах Донецької і Луганської областей тимчасово припинена діяльність державних (у тому числі правоохоронних) органів України, діють незаконні збройні формування та присутні військові частини збройних сил Росії, Україна не контролює значну ділянку державного кордону з Росією. За таких умов Україна не може гарантувати додержання прав людини на відповідній території в повному обсязі. Проте громадянам України, що проживають на тимчасово окупованих територіях, мають бути запропоновані механізми забезпечення їх прав і свобод на підконтрольній Україні території [4, с. 213].
Питання конституційно-правового закріплення основ взаємовідносин особи та держави, визнання пріоритетності розвитку громадянського суспільства, а також чіткого законодавчого визначення та належного практичного гарантування прав і свобод людини відіграють особливо важливу роль у функціонуванні будь-якої демократичної держави, особливо в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
Стан забезпечення прав і свобод особи є найважливішим критерієм оцінки функціонування держави, який свідчить про її демократичний (або недемократичний) характер. В Україні ця проблема набула надзвичайно важливого значення після подій Революції гідності (листопад 2013 року - лютий 2014 року), а із часу окупації Російською Федерацією Криму і частини Донецької, Луганської області, вона трансформувалася у чинник, що суттєво впливає на стан національної безпеки держави.
Механізм забезпечення права на свободу та особисту недоторканність в Україні не віднайшов ефективного впровадження. Основні проблеми з правами людини, закріпленими у Конституції України та міжнародно-правових актах, пов’язані не з текстом статей і навіть не з їх порушенням, а із загальним ставленням до них з боку політиків, посадових осіб правоохоронних органів і громадян [5, с. 86].
Законодавство гарантує захист прав та основних свобод громадян у державі та за її межами за будь-яких внутрішньополітичних, соціально- економічних та інших обставин. Захист цих конституційних норм під час врегулювання збройного конфлікту на сході України виступає однією з невід’ємних складових відновлення нашої територіальної цілісності. Перемога у війні, яку розв’язала проти нас Російська Федерація, може бути досягнута не лише суто військовими засобами, а й за рахунок цілеспрямованої державної політики, спрямованої на консолідацію українського суспільства, зокрема, через нормативно-правове забезпечення рівних прав і свобод усіх громадян, незалежно від їхнього місця проживання, статусу, чи електоральних уподобань [6, с. 154].
Сучасне міжнародне право в галузі прав і свобод людини вимагає від держав постійного моніторингу виконання та вдосконалення власного законодавства у цій сфері. При цьому, питання забезпечення, охорони та захисту прав людини не розглядаються міжнародною спільнотою як суто внутрішня справа держави. Принципово важливим є усвідомлення необхідності забезпечення прав людини за будь-яких обставин. Загальним принципом міжнародного права щодо збройних конфліктів є те, що має бути забезпечене гуманне ставлення до цивільного населення та осіб, які вийшли зі складу збройних сил обох сторін чи перестали брати участь у військових діях.
Гарантії, є частиною національного законодавства та виступають превентивними важелями регулювання належного застосування до осіб заходів державного примусу.
Список використаних джерел:
1. Задорожній О.В. Порушення агресивною війною Російської Федерації проти України основних принципів міжнародного права. Київ: 2015. 712 с.
2. Назаров В. В. Вплив рішень Європейського суду з прав людини на вдосконалення стандартів обмеження конституційних прав людини Європейські перспективи № 1, 2011
3. Вітошинський Б.М. Війна і міжнародне право Київ : УВС ім. Ю. Липи, 2014. 559 с.
4. Мицик В. В., Буроменський М. В., Буткевич О. В. Міжнародне публічне право: підручник. Право. Т. 1. Основи теорії. 2019. 416 с.
5. Нестерович В.Ф.Верховенство права та забезпечення прав людини на тимчасово окупованих територіях України. Наукові записки НаУКМА. 2017. Т. 200. Юридичні науки. С. 85-92.
6. Сироїд Т. Л., Фоміна Л. О. Міжнародний захист прав людини: навчальний посібник. Харків : Право, 2019. 310 с.