Міжнародна поліцейська енциклопедія визначає дискримінацію - в найзагальнішому значенні - як «уявлення про відмінність, розрізнення або ж відмінне ставлення. У цьому морально нейтральному значенні дискримінація за певних обставин може розглядатися як вимога арістотелівського принципу справедливості, згідно з яким до подібних випадків слід підходити однаково, а до різних - по-різному» [1, с. 127].

На думку С.В. Стеценко, дискримінація (лат. - відокремлення, розділення, розрізнення) це - «умисне обмеження або позбавлення прав певних юридичних та фізичних осіб. Відбувається шляхом прийняття відповідного законодавства, фактично чи приховано» [2, с. 195].

Як видається, крайньою формою дискримінації є геноцид.

Основним розробником Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 09.12.1948 р. був Рафал Лемкін (1900-1959), що здобув юридичну освіту у Львівському університеті.

«У 9 розділі (книга «Правління держав «Осі» в окупованій Європі». - О.П.) Лемкін відкинув терміни «варварство» і «вандалізм» і створив новий - амальгаму з грецького слова «genos» (плем’я або раса) і латинського «cide» (убивство). Геноцид стосувався дій, «спрямованих проти окремих осіб не через їхні індивідуальні якості, а через те, що вони належали до національних груп», - написав Лемкін у 9-му розділі. «Нові поняття потребують нових термінів» [3, с. 276].

Остаточною метою геноциду є руйнація або знищення цільової групи, але воно не передбачає фізичне нищення всіх її членів. Лемкін пояснює це таким чином: «Геноцид не обов’язково означає нагальне знищення нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп, з метою знищити самі групи. Такий план має на меті дезінтеграцію політичних та соціальних установ, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, та знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя осіб, що належать до даної групи» [3, с. 24].

Згадка про «геноцид» прозвучала й на Нюрнберзькому процесі, на якому й Р.Лемкін, й інший правознавець із львівськими коренями -Г.Лаутерпахт були залучені в якості наукових консультантів стороною обвинувачення. Можна погодитися з думкою Ф. Сендса, що в той час відбувалася й «битва ідей, які поділяли двоє чоловіків з Лемберга: ідей захисту окремої особи і групи» [3, с. 444]. Не заперечуючи індивідуальні права, Лемкін, однак, вважав, що надмірне зосередження уваги на окремих особах є наївним, що воно ігнорує реальність конфліктів і насильства: злочини проти індивідів розглядали тому, що вони належали до певної групи, а не через їхні індивідуальні якості. У розумінні Лемкіна, закон має виявляти реальні мотиви і справжні наміри, ті фактори, які пояснюють, чому окремих індивідів - з певних цільових груп - убивали. На його думку, фокус на групах був практичним підходом [8].

Натомість Г.Лаутерпахт керувався прагненням посилити захист кожного індивіда, незалежно від його приналежності до тієї чи іншої групи, обмежити потужний вплив ідей трибалізму, а не посилити його. Зосереджуючи увагу на окремій особі, а не групі, він хотів зменшити силу конфлікту між групами [3, с. 417]. Лаутерпахт «не дуже схвалював» «так званий злочин геноциду», і пояснював чому: він вважав, що «якщо надто сильно наполягати, що вбивати цілий народ є злочином, це може послабити переконання у тому, що також вже є злочином - убивати окрему особу» [3, с. 505]. Попри однакове походження і спільне прагнення до ефективного підходу, погляди Лаутерпахта і Лемкіна були різко поділені щодо запропонованих ними рішень великого питання: «Як закон може запобігти масовим убивствам?». «Захищати окрему особу», - каже Лаутерпахт. «Захищати групу», - каже Лемкін [3, с. 418].

Відповідно до ст. 2 Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду, під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково національну етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

1) Вбивство членів такої групи;

2) Спричинення серйозних тілесних чи психічних ушкоджень членам групи;

3) Навмисне створення для будь-якої групи умов життя, які мають на меті призвести до фізичного знищення її цілком або частково;

4) Заходи з метою запобігання народжуваності в групі;

5) Насильницьке переміщення дітей з одної людської групи в іншу [4].

Важливо наголосити, що Р. Лемкін став першим із фахівців з міжнародного права, який визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид: «Те, про що я хочу говорити, - це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації - винищення української нації» [5, с. 37]. Виступаючи в 1953 році в Нью-Йорку на відзначенні двадцятої річниці Великого Голоду, Р.Лемкін визначив чотири основні етапи винищення української нації комуністичним режимом:

Перший удар спрямований на інтелігенцію - мозок нації, - щоб паралізувати решту організму. У 1920-му, 1926-му і знову в 1930-1933 роках учителі, письменники, митці, мислителі і політичні діячі були убиті, ув’язнені або депортовані.

Разом із цим ударом по інтелігенції ішов наступ на Церкви, священиків і вище духовенство - «душу» України.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано на хліборобів - велику кількість селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою - виморювання голодом [5, с. 39].

Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1920 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80% до лише 63% [5, с. 40-41].

Такими були, на думку Р.Лемкіна, головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією [5, с. 41].

Проте, історія має звичку повторюватися. 24.02.2022 року Російська Федерація розпочала повномасштабний воєнний наступ на територію України. Російські війська скоюють масові злочини щодо України та Українського народу.

Виходячи з розуміння терміно-поняття геноцид, вважаємо, що Верховна Рада України цілком справедливо визнала «дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу» [6].

Станом на 11 травня 2022 року парламенти шести іноземних країн (Естонії, Латвії, Канади, Польщі, Литви та Чехії) підтримали таку позицію [7].

«Це є геноцид, але не в сенсі етнічної приналежності, а в сенсі державної приналежності українців», - підкреслив радник голови Офісу Президента України М. Подоляк.

На завершення наголосимо: на наше переконання, покарання для осіб, винних у геноциді Українського народу, є невідворотним! Все буде Україна!

Список використаних джерел:

1. Голдмен А. Дискримінація. Міжнародна поліцейська енциклопедія: В 10 т. К.: Ін Юре, 2005. Т. ІІ. Права людини у контексті поліцейської діяльності. С.127.

2. Стеценко С.В. Дискримінація. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. К.: Українська енциклопедія, 1999. Т. 2: Д-Й. С. 195.

3. Сендс Ф. Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова. Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. 652 с.

4. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 09.12.1948. ШЬ: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_155#Text

5. Лемкін Р. Радянський геноцид в Україні (стаття 28 мовами) / ред. Р. Сербин, упоряд. О.Стасюк. К.: Майстерня книги, 2009. 208 с.