Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція або ЄКПЛ) була прийнята 4 листопада 1950 року як інструмент захисту громадянських і політичних прав у міжнародній системі захисту прав людини. Проте за останні 20 років спостерігається збільшення порушень соціальних справ громадян, які підлягають розгляду Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рамках розгляду індивідуальних скарг щодо порушень державами-учасницями Конвенція про права, що в ній містяться.

Значна частина цих питань, які мають принципове значення, особливо для питання трудового права, відбулася в останнє десятиліття, коли внаслідок глобалізації, економічної кризи 2008 р., європейської інтеграції та збільшення міжнародної торгівлі баланс між соціально-економічними свободами, особливо свободою поведінки, порушувалася економічна діяльність, і основні соціальні права особи.

У європейській системі захисту прав людини питання захисту соціальних прав не врегульовано окремо чи комплексно. Його формальна нормативна основа походить із загальної системи конфіденційності, заснованої на співіснуючих національних, наднаціональних та міжнародних стандартах.

Розглядаючи можливість захисту соціальних прав працівників, здебільшого, бачимо тенденцію їх захисту на підставі застосування дискримінаційних дій з боку держави чи працедавця (ст. 14 ЄКПЛ) в сукупності з іншими статтями, що стосується порушення права на приватне та сімейне життя (ст. 8 ЄКПЛ), свобода вираження поглядів (ст. 10 ЄКПЛ), свобода думки, совісті, релігії (ст. 9 ЄКПЛ), тощо. Також багато справ стосуються порушень як соціальних так і економічних прав у сукупності, що підпадає під норми Першого протоколу ЄКПЛ [1, 2].

Так, у справі «Ломбарді Вілалурі проти Італії» від 20.10.2009 мова йшла про відмову взяти на роботу до релігійної школи вчителя з поглядами, які суперечили католицькій доктрині. Заявник стверджував, що при прийнятті керівництвом рішення про відмову до уваги не бралися результати пройденої ним співбесіди, практичний досвід викладання та інші професійні якості у порівнянні з іншими кандидатами. Суд прийняв рішення на користь заявника і зазначив, що мало місце порушення ст. 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції.

Він заявив, що інтерес університету у забезпеченні освіти на основі католицької доктрини не може поширюватися на порушення суті процесуальних гарантій, якими користується заявник відповідно до ст. 10. У зв’язку з вищезазначеним, з огляду на конкретні обставини справи, втручання у право заявника на свободу висловлення думки не було «необхідним у демократичному суспільстві». З тих самих причин Суд постановив, що заявник не мав реального доступу до суду та встановив порушення ст. 6 § 1 (право на справедливий суд) Конвенції [3].

Справа «Да Сілва Карвалхо Ріхо проти Португалії» від 01.09.2015 стосувалася зменшення пенсійних виплат після вжиття Португалією заходів жорсткої економії, зокрема надзвичайного податку на солідарність (далі - CES). Заявниця, пенсіонерка, пенсія якій нараховуваася від державного пенсійного фонду, стверджувала, що ці заходи порушили її право на захист права власності. Суд визнав заяву неприйнятною, оскільки вона була явно необгрунтованою. Особливістю справи було те, що держава застосувала заходи жорсткої економії після початку економічної кризи 2008 р., враховуючи загальні суспільні інтереси Португалії, а також тимчасовий та обмежений характер вжитих заходів щодо пенсій не лише заявниці, а й численної кількості інших пенсіонерів. Відповідно, Суд дійшов висновку, що зниження пенсії було пропорційним обмеженням права заявника на захист власності з метою досягнення середньострокового відновлення економіки в країні [4].

У справі «Барбулеску проти Румунії» від 05.09.2017 моніторинг листування співробітника електронною поштою був порушенням його права на повагу до приватного життя та листування, встановив Європейський суд з прав людини. Справа стосувалася звільнення заявника з роботи на приватному підприємстві після перевірки приватної електронної кореспонденції та ознайомлення з її змістом роботодавцем. Йшлося про використання Інтернету на роботі в неробочих цілях у робочий час. Заявник стверджував, що рішення роботодавця припинити співпрацю з ним було наслідком попереднього порушення його права на повагу до його приватного життя.

Зокрема, національні суди не встановили, чи був пан Барбулеску раніше поінформований роботодавцем про можливість контролю за його кореспонденцією. Суди також не врахували той факт, що заявник не був поінформований ні про характер, ні про обсяг моніторингу, ні про ступінь втручання в його приватне життя та листування. Крім того, національні суди не встановили, по-перше, жодних конкретних причин, які б виправдовували використання моніторингу; по-друге, чи міг роботодавець використовувати менш нав’язливі засоби щодо приватного життя та листування заявника; по- третє, чи міг бути доступ до його кореспонденції без його відома. Таким чином, Рішенням Великої палати 11 голосами проти 6, Суд визнав порушення статті 8 (право на повагу до приватного, сімейного життя, житла та кореспонденції) Конвенції [5].

У справі «Райніс і Гаспарявічус проти Литви» заявники скаржилися на втрату їх роботи у сфері адвокатської діяльності, а також заборону згідно зі статтею 2 Закону про оцінку діяльності Комітету державної безпеки СРСР (НКВС, НКГБ, МГБ, КДБ) та нинішня діяльність постійних працівників Організації («Закон») щодо їх працевлаштування в різних сферах приватного сектора до 2009 року. Такі норми національного законодавства, на думку заявників, порушували ст. 8 Конвенції, взяту окремо та в поєднанні зі статтею 14 (дискримінація).

Основний аргумент Уряду полягав у тому, що застосування Закону було добре збалансованим з огляду на законний інтерес для захист національної безпеки держави, оскільки оспорювані обмеження щодо зайнятості накладалися на заявників через відсутність їх лояльності до держави. Запізнілий характер норм національного законодавства, який накладає на заявників оспорювані обмеження щодо зайнятості через десять років після відновлення незалежності Литви та припинення роботи заявників у КДБ, є вагомим аргументом, що норми національного законодавства по відношенню до заявників були дискримінаційним заходом. Таким чином, суд визнав порушення ст. 14, але не визнав порушення ст. 8, оскільки не мало місця втручання держави у сферу приватного життя заявників [6].

Справа «Брінкат та інші проти Мальти» від 24.07.2014 стосувалася працівників на верфі, які з 1950-х до початку 2000-х років зазнавали впливу азбесту, і, таким чином, страждали на пов’язані з цим захворювання. Заявники скаржилися на те, що їх і їхніх померлих родичів уряд не зміг захистити від фатальних наслідків впливу азбесту. Суд встановив, що мало місце порушення ст. 2 (право на життя) Конвенції щодо заявників, родич яких помер, та порушення ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції щодо інших заявників.

У ньому, зокрема, зазначалося, що розлади здоров’я та смерть сталися внаслідок ризиків, пов’язаний з роботою з азбестом, і уряд Мальти не зміг виконати свої позитивні конвенційні зобов’язання, прийняти або вжити інших практичних заходів для забезпечення належного захисту та інформування заявників про ризики для їхнього здоров’я та життя. Насправді, до початку 1970-х років уряд Мальти знав або повинен був знати, що працівники верфі можуть постраждати від наслідків впливу азбесту, але він не зробив жодних позитивних кроків для подолання цього ризику до 2003 року [7].

У справі «Косєк проти Німеччини» від 28.08.1986 заявник оскаржував рішення національних судів, де йому було відмовлено у отриманні посади викладача університету з причин його політичної діяльності та політичних переконань (порушення ст. 10 Конвенції). Суд не підтримав заяву, оскільки за наданими доказами на рівні національного права, заявник проходив співбесіду, надавав документи, де вказувався його практичний досвід і не пройшов за конкурсом. Таким чином, порушення соціальних прав в контексті ст. 10 не мало місця [8].

Першочергово, національні органи влади повинні оцінити ступінь суспільного занепокоєння щодо ефективності захисту суспільних прав. Ураховуючи й інші сфери правового регулювання, на які поширюються гарантії Конвенції, державні органи влади користуються широкою свободою розсуду. Наприклад, така свобода розсуду, якою наділений законодавчий орган для реалізації соціальної та економічної політики, матиме широкі межі, а отже, Суд поважатиме рішення законодавчого органу щодо визначення поняття «суспільний інтерес», якщо це рішення не є явно необгрунтованим (Belane Nagy v. Hungary [ВП], § 113). Крім того, поняття «суспільний інтерес» є неодмінно широким за змістом (Vistins and Perepjolkins v. Latvia [ВП], § 106; R.Sz. v. Hungary, § 44; Grudic v. Serbia, § 75).

Суд зазвичай враховує аргументи Договірних Держав про те, що втручання було здійснено в інтересах суспільства, а інтенсивність проведення перевірки щодо втручання є низькою. Отже, докази заявника про те, що такий показник в дійсності відображав зовсім іншу мету, ніж та, на яку посилалася держава-відповідач в контексті даної справи перед Судом, рідко має серйозні перспективи успіху. У будь-якому випадку для Суду достатньо, щоб втручання слугувало саме суспільним інтересам, навіть якщо воно відрізняється від того, на що прямо посилався Уряд у судовому провадженні. У деяких випадках Суд навіть визначив мету з власної інінціативи (Ambruosi v. Italy, § 28; Marija Bozic v. Croatia, § 58) [9].

У справі «Н.К.М. проти Угорщини» від 14.05.2013 заявницею виступала державний службовець, яка стверджувала, що стягнення 98% податку на частину її вихідної допомоги відповідно до закону, який набув чинності за десять тижнів до звільнення заявниці, було рівнозначно невиправданому позбавленню заявниці її майна без будь-яких засобів правового захисту. Суд встановив, що у цій справі мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ. Не зважаючи на широку свободу правозастосування, якою користується Угорська держава в податкових питаннях, Суд встановив, що вжиті нею заходи були непропорційними меті захисту державного бюджету від надмірної вихідної допомоги.

Заявниці не було надано перехідного періоду, протягом якого вона могла адаптуватися до нового режиму звільнення. Більше того, заявницю позбавили права, яке служило особливим суспільним інтересом у реінтеграції ринку праці, угорська влада наклала на неї невиправданий тягар. Таким чином, заява заявниці була задоволена і мало місце порушення соціальних прав [10].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що як видно з проаналізованих вище рішень, позитивні вимоги, що висуваються до держав- учасниць Конвенції з прав людини та основоположних свобод Європейським судом з прав людини щодо реалізації соціальних прав громадян, фактично незначні. Суд вимагає від держав забезпечення вищих соціальних стандартів на національному рівні. Враховуються лише вагомі обставини, які застосовують держави у випадку зменшення соціальних стандартів та пільг, так як вони мають бути спричинені реальною вимушеною необхідністю та враховувати інтереси суспільства.