• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах воєнного стану

Конституційно-правове регулювання прав людини в Україні

Конституцією України визначено головний принцип політики держави в галузі забезпечення прав людини і громадянина: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і головний напрям діяльності держави. Держава несе відповідальність перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [1].

Окреслені в Конституції України державні принципи, а саме соціальний і правовий передбачають увесь спектр політичних, соціально-економічних, світоглядних прав і свобод людини. Отож, першочерговою метою розвитку нашого суспільства є утвердження і всебічний захист прав і свобод людини і громадянина, а також жодного перешкоджання на шляху їх реалізації.

Наразі правова система України перебуває в стані реформування, обравши курс побудови демократичної, соціальної та правової держави. На стрижні такого реформування повинні стати насамперед конституційні основи, оскільки, головним гарантом захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституція. Безумовно, орган, який здійснює захист прав і законних інтересів людини, громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, є суд, який покликаний забезпечити дотримання норм Конституції.

Права людини являють собою досить складне та багатоаспектне суспільне явище, і тому їх значення для сучасного суспільства важко переоцінити, оскільки вони наявні у всіх сферах життєдіяльності людини. Саме стан справ у сфері прав людини, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

У сучасній науковій літературі існують різні методологічні концепції щодо тлумачення змісту поняття «права людини». Загалом виокремлюють три основні підходи до цього поняття:

1) підхід, що розглядає права людини як можливості діяти в певний спосіб (або утримуватись від певних вчинків);

2) підхід, який наголошує на необхідності закріплення прав людини в нормативно-правових актах та ототожнює їх з поняттям «свобода»;

3) підхід, що розглядає права людини лише як можливості одержувати певні блага від держави [2, с. 29-30].

Термін «права» означає, по-перше, можливість людини діяти певним чином або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі достатній життєвий рівень, свій розвиток, задоволення власних потреб; подруге, ці можливості виникають з моменту народження людини і є невід’ємним від неї, людина не може бути позбавлена їх, оскільки вона не зможе формуватися як людина, особистість; по-третє, ці можливості людини, їхній зміст і обсяг залежать насамперед від досягнутого рівня економічного, соціального, політичного та духовного розвитку, можливостей суспільства.

Необхідність конституційно-правового регулювання для розвитку суспільства не викликає жодних сумнівів, оскільки воно забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина, а також стабільність, порядок і організованість суспільства, реалізацію перспектив економічного та соціального розвитку. При цьому, деякі науковці в конструкції поняття «правове регулювання» вказують на певну змістовну невизначеність щодо того, чи повинне регулювання здійснюватися правовими засобами або відповідати вимогам справедливості, законності й доцільності.

На результативність конституційно-правового регулювання прав, свобод та обов’язків людини і громадянина впливають такі основні чинники: 1) відповідність конституційних норм рівню соціально-економічного розвитку суспільства; 2) рівень досконалості конституційних норм; 3) рівень правової культури та правової свідомості всіх учасників правових відносин, які повинні чітко усвідомлювати свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки й неухильно дотримуватись останніх, а також уявляти наслідки дотримання чи недотримання правових вимог [3, с. 135].

Варто наголосити, що низка положень норм Конституції України, в яких закріплені права, свободи та обов’язки людини і громадянина, вже не відповідають політико-правовим і соціально-економічним реаліям сьогодення і тому вимагають нових підходів і поглядів на їх конституційно-правове регулювання, а усунення наявних недоліків тільки сприятиме підвищенню рівня національного конституційного законодавства, розширенню номенклатури прав людини, забезпеченню мовної доступності конституційних норм, які були б з однозначним і суворо окресленим значенням та зрозумілі кожному громадянину та ґрунтувалися на потребах, які існують у суспільстві [4, с. 182], а також зближенню їх з міжнародними та європейськими стандартами у сфері прав людини, а отже, і розвитку демократії в Україні та побудови соціальної, правової держави з утвердженням верховенства права, і нарешті сприйняття України світовою спільнотою.

Список використаних джерел:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996.

2. Пазенок А. С. Права та свободи людини і громадянина: навч. посіб. Київ: Академвидав, 2010. 176 с.

3. Сучасний конституціоналізм: проблеми теорії та практики: матеріали наукового семінару (25 червня 2021 р.) / упор. М.Т. Гаврильців. Львів: ЛьвДУВС, 2021. С. 134-136.

4. Кириченко Ю. В. Конституція України: деякі питання вдосконалення її змісту. Актульні питання публічного права: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Запоріжжя, 11 листоп. 2011 р.). Запоріжжя: Класич. приват. ун-т, 2011. С. 180-182.