Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах воєнного стану
Конституційність європейського ордера на арешт: зарубіжний досвід
Різноманіття форм та напрямів співробітництва держав у сфері кримінального права зумовило прийняття у 2002 році Рамкового рішення про Європейський ордер на арешт та процедури видачі між державами-членами (далі - Рамкове рішення) [1]. Обов’язкове до виконання будь-якою державою- членом ЄС, це рішення дозволяло будь-якому суду на території Союзу видавати ордер на арешт та видачу підозрюваного / обвинуваченого.
Утім Рамкове рішення одночасно вступило в конституційний конфлікт із нормами про заборону екстрадиції, передбаченими в конституціях деяких зарубіжних країн, зокрема Польщі, Словенії, Франції, Португалії, Кіпру та інших. До набуття рішенням юридичної сили деякі держави (Словенія, Франція, Португалія) внесли зміни до своїх конституцій, що санкціонують видачу підозрюваного / обвинуваченого на основі Європейського ордера на арешт, уникнувши в такий спосіб конфронтації з європейським правом. Однак уряди, наприклад, Польщі та Кіпру не стали наполягати на змінах до конституцій, покладаючись на термінологічну та концептуальну відмінність між інститутами «видачі» та «екстрадиції».
Зауважимо, що класична процедура екстрадиції вимагає міжурядового, міждержавного підходу із залученням дипломатичних каналів. Європейський ордер на арешт, навпаки, ґрунтується на прямих контактах між судовою владою [2, с. 214]. Він відсилається безпосередньо компетентному судовому відомству у разі, якщо відомо, де знаходиться розшукуваний. Тоді суд встановлює особу заарештованого і починає разом зі стороною, яка подала прохання, готувати р ішення про передачу його згідно з ордером. Якщо злочинець переховується, то запити про його арешт і передачу надходять до Шенгенської інформаційної системи й Інтерполу.
Поліція отримує ці запити і після затримання розшукуваного передає його судовому відомству, що виписало ордер. Отримати інформацію про те, яке саме відомство приймає Європейський ордер на арешт у тій чи іншій країні Європейського Союзу, можна через Європейську правову мережу, створену для полегшення кримінально-правової співпраці. Зауважимо, що визначення форми такої співпраці здійснюється здебільшого судовими органами - найбільш яскраво це проявляється в рамках правової системи ЄС. Законодавчі та виконавчі гілки влади держав-членів ЄС надали право судовій владі вирішувати проблему конкуренції конституційних правопорядків (competition of constitutional orders), висловивши в такий спосіб згоду прийняти будь-яке розв’язання цієї проблеми.
Для встановлення гармонійного європейського правопорядку суди керуються здебільшого такими принципами міжнародної співпраці, як: 1) принцип плюралізму; 2) принцип вертикальної та горизонтальної узгодженості; 3) принцип універсалізації рішень тощо [3, с. 199]. Отже, рішення, ухвалені будь-яким судом у ЄС з питань, що стосуються права ЄС, мають прийматися для того, щоб максимально зберегти національну специфіку, різноманітність та узгодженість із прецедентами, що існують на всіх рівнях правової системи та у всіх паралельних національних юрисдикціях. Одночасно суд має спиратися лише на ті поняття й терміни, які можуть бути використані будь-яким судом у ЄС. Більше того, суд має приймати питання до розгляду тоді й лише тоді, коли можлива максимальна реалізація перших трьох принципів, інакше рішення має бути прийнято однією з «політичних» гілок влади.
Дослідники вказують на таку правову особливість Європейського ордера на арешт, як те, що, на відміну від національного законодавства, Рамкове рішення не містить заборони щодо передачі державами ЄС своїх громадян. Єдиним застереженням у цьому аспекті є те, що країни ЄС мають можливість закріпити у своєму внутрішньому законодавстві як умову для передачі свого громадянина положення про те, що після участі такої особи в судовому засіданні вона повинна бути відправлена назад до країни свого громадянства для відбування покарання [2, с. 47]. Відповідно до ст. 25 Конституції України, «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїх громадян, які перебувають за її межами». Частина 1 ст. 10 Кримінального кодексу України містить таке положення: «Громадяни України, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду». Тобто діє пряма заборона видачі громадян України іншій державі, а норма Кримінального кодексу України розширює і конкретизує норму, встановлену Конституцією України. А отже, це правове положення є однією з перешкод при вірогідній імплементації Рамкового рішення в Україні, оскільки наявна суперечність із конституційним принципом.
Щодо зарубіжних країн, то, скажімо, Конституція Республіки Польща (ст. 55) та Конституція Республіки Кіпр (ст. 12.1) забороняють екстрадицію, тому конституційність імплементації Рамкового рішення одразу була поставлена під сумнів. У квітні 2005 року Конституційний суд Польщі, а в листопаді 2005 року Верховний суд Кіпру визнали законодавчі акти, що допускають видачу громадян іншій державі-члену ЄС, такими, що суперечать конституційним нормам. Обидва суди, погоджуючись з обов’язковістю норм Рамкового рішення, наголосили, що подолати конституційну заборону на екстрадицію лише заміною терміна неможливо, оскільки звичайні закони не спроможні змінювати тлумачення конституційних норм. Та з огляду на важливість європейської інтеграції, парламентам обох країн було запропоновано ініціювати процедуру внесення поправок до конституції.
У Німеччині, ситуація була дещо іншою, оскільки ст. 16.2 Основного закону допускає екстрадицію у строго певних випадках, зокрема й до країн ЄС. Проте Федеральний конституційний суд ФРН визнав закон, що імплементує Рамкове рішення, неконституційним. Рішення Другого Сенату ґрунтувалося на тому, що імплементуючий закон не забезпечував максимально можливого рівня захисту прав, не згадуючи всіх дозволених правом ЄС винятків з обов’язковості Європейського ордера на арешт (Europäisches Haftbefehlgesetz). По суті, Федеральний конституційний суд ФРН вказав Бундестагу на те, що останній зобов’язаний був внести в акт, що імплементує, всі можливі обмеження на видачу. Суд зазначив, що неможливість судового оскарження рішення про екстрадицію є прямим порушенням положень ст. 19.4 Основного закону ФРН. Водночас Федеральний конституційний суд ФРН наголосив, що це рішення не відкидає екстрадиції на підставі Закону про міжнародну правову допомогу у кримінальних питаннях (Gesetz über die internationale Rechtshilfe in Strafsachen).
Незважаючи на те, що у всіх трьох судових рішеннях (Польщі, Кіпру та ФРН) законодавчі акти, що імплементують Рамкове рішення, визнані неконституційними, кожне з них є певним успіхом європейської інтеграції. Основною причиною цього стало прийняття органами конституційного контролю цих країн ідеї плюралістичного конституційного правопорядку ЄС та винесення рішень відповідно до принципів плюралізму й узгодженості.
Органи конституційного контролю країн Центральної та Східної Європи, які приєдналися до ЄС ще 2004 року, усвідомлювали, що рано чи пізно їм доведеться зіткнутися з конституційними дилемами взаємодії національних правопорядків із наднаціональним. Конституційний суд Польщі не був винятком, а тому на ранніх стадіях приєднання виробив свій фундаментальний принцип вирішення подібних дилем: принцип позитивної схильності до європейської інтеграції. Позитивна схильність правопорядку Польщі є відображенням принципу тлумачення національного права відповідно до права ЄС, встановленого Судом. Система взаємодоповнюваних принципів на національному та європейському рівнях потенційно створює режим, подібний до режиму «вірності федерації» (Bundestreue), що встановлений Федеральним конституційним судом ФРН. Подібний підхід сам собою є практичною спробою уникнути конституційних конфліктів.
Таким чином, Верховний суд Кіпру, останнім ухвалюючи рішення про конституційність Європейського ордера на арешт, найбільшою мірою спирався на аргументаційні стратегії, використані в паралельних юрисдикціях та Судом Європейських спільнот. Вирішуючи питання про конституційність Європейського ордера на арешт, конституційні суди Німеччини, Кіпру та Польщі продемонстрували застосовність теорії конституційного плюралізму, виробленої в науці європейського конституційного права. Судові органи, зберігаючи та розвиваючи конституційний правопорядок ЄС, використовують конституційну толерантність та принцип найкращої відповідності для забезпечення узгодженості й різноманітності, властивих праву ЄС. При цьому, визнаючи нові тенденції в європейському праві, конституційні суди цих держав не тільки проявили толерантність до конституційних принципів інших правопорядків, а й активно використовували їх, примиряючи з конфліктуючими національними конституційними принципами.
Список використаних джерел:
1. Про Європейський ордер на арешт та процедури передачі осіб між державами-членами: Рамкове рішення Європейської Ради від 13.06.2002 № 2002/584/ПВД. База даних «Законодавство України» / ВР України. https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/994_b17#Text (дата звернення: 20.06.2022).
2. Бенч Н. Правова природа Європейського ордеру на арешт у праві Європейського Союзу. Національний юридичний журнал «Теорія і практика». 2016. № 5. С. 213-216.
3. Задорожна С. М. Загальні принципи міжнародного права: еволюція та сучасність: монографія. Чернівці: Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2018. 360 с.