Щороку 20 червня відзначають Всесвітній день біженців, заснований Організацією Об’єднаних Націй на честь сили, мужності, витримки мільйонів біженців по всьому світу. У 2001 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року і привела національне законодавство у відповідність до цих міжнародних актів. Всесвітній день біженців передусім є нагодою згадати про тих, хто був змушений покинути свої домівки, родину, роботу, друзів, своє звичне й налагоджене життя, тих, хто був змушений тікати зі своєї батьківщини та шукати притулок і захист у незнайомих, чужих країнах. Згідно зі щорічним звітом ООН про Глобальні тренди, кількість людей, переміщених через конфлікти, переслідування та порушення прав людини, становить понад 80 млн осіб [1].

Особливо прикро, що ця тематика стосується і дітей-біженців (термін «біженець» охоплює осіб, які потребують міжнародного захисту, незалежно від законності чи незаконності їхнього статусу, країни перебування чи тимчасового захисту). Сьогодні мільйони дітей різних національностей та походження залишають свої домівки (чи разом зі своїми сім’ями, чи самі) і виїжджають за кордон. Багато хто з них утік від війни, насильства або просто злиднів у пошуках захисту та з надією розпочати нове життя. На жаль, нинішні події в Україні - понад сто днів повномасштабної війни в Україні - призвели до руйнівних наслідків для дітей, причому в розмірах і темпах, яких не було з часів Другої світової війни. Наразі 5,2 млн дітей - 3 млн в Україні та понад 2,2 млн дітей-біженців - потребують гуманітарної допомоги. Про це йдеться в заяві ЮНІСЕФ до Дня захисту дітей [2]. В ім’я цих дітей і на благо всього людства потрібно змінити становище дітей-біженців у міжнародному та національному дискурсі про їх захист і права.

Конвенція ООН про права дитини 1989 року (далі - Конвенція) чітко визначає дітей-біженців як носіїв прав [3]. Але які їхні права та як сучасні міжнародні й національні спільноти визначають та реалізують ці права? Наскільки добре реалізуються гарантії Конвенції щодо прав дітей-біженців? Частково це залежить від того, що означає бути «дитиною-біженцем», і частково від того, як вимоги прав дітей-біженців визнаються, поважаються й реалізуються в міжнародних та національних правових порядках.

Преамбула Конвенції визначає, що дитина «потребує спеціальної охорони та турботи, включаючи належний правовий захист» [3]. У ст. 22 Конвенції містяться додаткові положення щодо дітей-біженців, з якими треба поводитися аналогічно, як і з будь-якою іншою дитиною-громадянином. Тож ця стаття усуває розбіжності між деякими державами, які бажають обмежити права дітей- біженців.

У тексті Конвенції докладно викладено права всіх дітей на «повний та гармонійний розвиток» (преамбула) [3]. Це положення стосується і дітей- біженців. Вони мають право на: особисте життя та розвиток; нормальне сімейне життя; здоров’я та благополуччя; безпеку і захист; участь у діяльності суспільства тощо.

На початку життя кожна дитина має право бути зареєстрованою та мати ім’я і громадянство (ст. 7 Конвенції) [3]. Реєстрація народження необхідна для того, щоб можна було вказати дату та місце народження, активізуючи певні права дитини. Адже дитина без громадянства позбавлена гарантованого захисту з боку будь-якої держави. Її основні права, правовий статус, безпека у країні проживання та виїзд за межі цієї країни здійснюються на розсуд держави.

Проте статті 16, 37, 39 і 40 Конвенції ідентифікують кожну дитину як індивідуальну людину, яка заслуговує на повагу честі та гідності. Саме тому держави повинні забезпечити: максимальну можливість виживання та розвитку дітей-біженців (ст. 6 Конвенції); збереження їхньої індивідуальності (ст. 8) та переконань (ст. 14); спрямування освіти на їхній фізичний, розумовий, духовний, моральний та соціальний розвиток і суспільне виховання (ст. 27 і ст. 29).

Відзначимо, що саме ст. 3 Конвенції має особливе значення для дітей- біженців, визначаючи принцип «найкращого забезпечення інтересів дитини» як «першочергову увагу» у всіх діях, що стосуються їх. Ці права передбачають не просто виживання. Вони зобов’язують держави забезпечити розвиток дітей- біженців, зберігаючи при цьому їхню індивідуальність.

Діти-біженці мають право на життя в сім’ї та турботу своїх батьків, вільну від довільного або незаконного втручання (ст. 7 і ст. 16 Конвенції). Батьки несуть основну відповідальність за забезпечення «умов життя, необхідні розвитку дитини» і найкращих інтересів (ст. 18 і ст. 27). Потрібно активно працювати над збереженням єдності сім’ї. Допомога багато в чому залежить від причин, що загрожують розлученню із сім’єю. Іноді цю проблему можна розв’язати шляхом консультування, створення нормальних умов життя, забезпечення фізичної безпеки жінки-біженки, працевлаштування.

Діти-біженці мають право на інформацію, доступ і регулярний контакт, навіть возз’єднання сім’ї (ст. 9 і ст. 10 Конвенції). Водночас якщо розлучення дитини із сім’єю було тривалим, то держава зобов’язана вжити заходів для полегшення її возз’єднання. Так, консультації можуть допомогти батькам дізнатися чи зрозуміти, що пережила їхня дитина, як впоратися з її складною поведінкою і як допомогти дитині.

Якщо дитина втратила батьків, держава має забезпечити опіку чи усиновлення з культурною спадкоємністю (ст. 20 Конвенції). Проте розшук батьків має здійснюватися навіть тоді, коли дитина повідомляє про смерть батьків.

Досвід свідчить, що часто принаймні один із батьків ще живий. Також є можливість знайти інших членів сім’ї або друзів сім’ї, які могли б надати допомогу. Водночас для дитини дуже важливо знати, що хтось шукає її батьків.

Отож, підтверджуючи необхідність розвитку дитини в сім’ї, вищенаведені статті Конвенції встановлюють нормативні засади солідарності сім’ї та невтручання держави. Вони забороняють умисний розподіл сімей або перешкоду для возз’єднання сімей, посилаючись на найкраще забезпечення інтересів дитини (ст. 3, 21).

Також важливо відзначити, що держави відповідають за надання медичної допомоги дітям і всередині країни, і за кордоном, а також за роботу щодо зниження дитячої смертності і страждань (ст. 24 Конвенції). Державні положення охоплюють первинну медико-санітарну допомогу, освіту та соціальне забезпечення (ст. 24, 26) - усі межі життя, достатнього для цілісного розвитку дітей (ст. 27). Конвенція охоплює дві проблеми в галузі охорони здоров’я, що стосуються дітей-біженців: скасування традиційної практики, що завдає шкоди здоров’ю дітей (ст. 24), та відновлення стану дітей-жертв (ст. 39). Тому важливо створити додаткові механізми охорони здоров’я спеціально для дітей-біженців, оскільки вони є групою найбільшого ризику. Особливі ризики для здоров’я цих дітей часто пов’язані з поганим харчуванням, антисанітарним середовищем, травмами, порушенням чи відсутністю основних імунізацій проти хвороб тощо.

Найбільшої турботи вимагають діти з особливими потребами та інвалідністю. Поширеними причинами інвалідності в ситуаціях біженців є: недоїдання, авітаміноз, нещасні випадки, травми, пов’язані зі збройним конфліктом, війною, тортурами тощо. Такі діти часто не отримують підтримки та послуг, які їм необхідні. Фізична реабілітація, спеціалізована освіта та соціальна інтеграція найчастіше ігноруються державами. Такі послуги повинні надаватися як невід’ємна частина програми захисту та догляду.

Особливий акцент потрібно зробити на здобутті освіти дітей-біженців. У ст. 28 Конвенції вказується, що держави мають надавати безкоштовну початкову освіту, а також доступну середню, професійну та вищу освіту; забезпечити відвідування школи та дисципліну відповідно до гідності дитини; сприяти міжнародному співробітництву з метою «ліквідації невігластва та неграмотності» (ст. 28). Держави також мають забезпечувати дітям-біженцям відповідну їхньому віку ігрову та розважальну, культурну і художню діяльність (ст. 31) та регулювання будь-якої роботи, яка відповідає їхньому віку та не експлуатує (ст. 32).

Щоб діти-біженці здобували освіту, потрібно подолати безліч перешкод. Іноді дітям-біженцям відмовляють в освіті, тому що уряди країн, які приймають, не надають чи не можуть надати загальну початкову освіту навіть своїм дітям. Іноді основною перешкодою для навчання таких дітей є мова тієї країни, де дитина тимчасово проживає. У такому разі держави мають акцентувати на мовній підготовці дитини-біженця. Ці перешкоди можна подолати шляхом тісної співпраці урядів приймаючих країн з неурядовими організаціями, благодійними фондами, організаціями волонтерів.

Отже, особиста безпека біженців, особливо жінок та дітей, є важливим елементом міжнародного захисту. Саме Конвенція ООН про права дитини 1989 року розглядається як один з головних механізмів забезпечення прав дітей-біженців. Вона встановлює всеосяжні стандарти, що охоплюють практично всі аспекти життя дитини: від здоров’я та освіти до соціальних і політичних прав. Утім, виконуючи вимогу Конвенції щодо надання доступу дітям-біженцям до інформації, держави часто ігнорують той факт, що суб’єкт інформаційного простору часом надає таку інформацію, яка завдає шкоди психічному і моральному розвитку дитини. З огляду на це, потрібні належні принципи захисту дітей у сфері масової інформації, але ці принципи не повинні нести лише елементи заборони. Вони мають виражатися в діяльності з формування інформаційного простору на користь дітей. Принаймні всередині країни потреби дітей-біженців повинні бути в центрі діалогу про захист, а також національної свідомості та дій кожної держави, які зобов’язані захищати дітей-біженців від усіх форм дискримінації.