Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах воєнного стану
Проблеми становлення та розвитку інституту захисту персональних даних: історико-правовий аспект
Комплексне та логічно послідовне розуміння сутності соціально - правового інституту захисту персональних даних можливе лише у нерозривному зв’язку з дослідженням особливостей основних історичних етапів правового регулювання приватного життя громадянина.
У 1996 році вперше на державному рівні в Конституції України було закріплено конституційно-правову норму, відповідно до якої кожна людина має право на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю, захист своєї честі та доброго імені [1].
У Конституції з’явилося важливе концептуальне положення, за яким забороняється збирання, зберігання та поширення інформації про приватне життя людини. Ці статті заклали надалі основу розвитку та становлення законодавства щодо захисту персональних даних в Україні.
Першим самостійним та осмисленим джерелом у сфері захисту інформації став закон «Про інформацію» [2]. Головною проблемою можливості повноцінної та коректної реалізації правових норм даного джерела стала невизначеність і розмитість сфери соціально-інформаційних відносин у сфері охорони приватного життя особи.
Резонанс у правовій сфері суспільства створив ухвалений Верховною Радою України у 2010 році закон «Про захист персональних даних» [3].
До цього часу Україна залишалася державою, в якій такого джерела права не було. Подібна обставина негативно позначилася на політичному іміджі України на міжнародній арені у сфері інформаційної політики.
У 1994 році в правовій системі було легально визначено зміст дефініції «захист інформації» в законі «Про захист інформації в інформаційно- комунікаційних системах» [4].
Історико-правова характеристика розвитку законодавства неможлива без огляду на Кодекс законів про працю України. Оформлення правових норм у форматі самостійної глави свідчило про прогрес та демократизацію інституту захисту приватного життя громадян у трудовій сфері.
Ця прогресивна юридична новація на рівні кодифікованого правового акта закріпила правові положення, які дозволяли роботодавцям на локальному рівні захищати персональні дані працівників. На етапі розвитку соціально-трудової сфері складно уявити організацію, у якій відсутнє Положення про захист персональних даних.
Чинний Кодекс законів про працю України безпосередньо не регламентує окремі питання захисту персональних даних. Наприклад, персональні дані претендентів (осіб, які не уклали зрештою трудовий договір, але допустили до ознайомлення з персональними даними роботодавця, що не відбувся). Аналогічно постає питання і з невизначеністю організаційно-правового режиму захисту відомостей про приватне життя особи та щодо колишніх працівників.
У 2014 році набрав чинності Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у сфері захисту персональних даних» [5]. Цей нормативно-правовий акт поклав обов’язок на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, забезпечувати конфіденційність при зборі персональних даних громадян та їх зберігання, утому числі при використанні інформаційних технологій та засобів масових комунікацій
Важливим джерелом у сфері забезпечення та захисту персональних даних є Стратегія інформаційної безпеки України [6].
Цей правовий акт конкретизував та деталізував важливі конституційні положення у сфері захисту приватного життя особи, позначив основні напрямки інформаційної політики у прив’язці до сфери національних інтересів країни та високих вимог інформаційної безпеки.
Держава отримала доступ до інформації, яка може пролити світло на факт потенційного приховування важливої інформації щодо державної таємниці, безпеки суспільства та держави. Але водночас на порядку денному постало питання про те, який орган влади здатний взяти здійснення балансу інтересів особи та держави у реалізації забезпечення інформаційної безпеки.
Державна служба захисту та спеціального зв’язку України відстоюватиме переважно публічні інтереси. Тому постає питання про необхідність створення такої суспільної структури, яка була б незалежною від держави та змогла відігравати роль противаги державній системі безпеці у сфері захисту персональних даних.
У країнах Європейського Союзу налагоджено роботу організацій, які є посередниками, медіаторами у разі виникнення правових конфліктів у сфері обробки персональних даних.
Європейське законодавство у сфері забезпечення інформаційної безпеки та захисту права громадян країн ЄС, конфіденційності персональних даних розвивається досить динамічно. У 2018 році відбулася уніфікація законодавства щодо персональних даних, у зв’язку з чим на території Європейського Союзу сформувалося єдине поняття персональних даних [7].
Законодавство ЄС враховує мету законодавчого регулювання необхідності захисту прав і свободи людини та громадянина при обробці персональних даних і сукупність інших фундаментальних прав, інтереси держави, юридичних і фізичних осіб, які здійснюють обробку персональних даних.
Незважаючи на позитивний досвід країн ЄС у справі формування посередницьких громадських структур для захисту інтересів особи, держава має бути інструментом здійснення контролю та нагляду, пов’язаного з тим, щоб діяльність суб’єктів, що розповсюджують інформацію, не була спрямована на порушення недоторканності приватного життя та не наносила непоправну шкоду особи змістовною частиною інформаційного контенту.
Держава виступає фактично головним носієм певних поглядів і цінностей, які за допомогою інформаційно-комп’ютерних технологій можуть нав’язуватися людині та суспільству. Держава має гарантувати людині правовий захист недоторканності приватного життя. Ця гарантія може виражатися у можливості перебувати наодинці, у можливості правового захисту інформаційного простору від впливу різноманітних ідеологій, зокрема державної.
Принципи впорядкування правовідносин у сфері підтримки безпеки персональних даних, охорони права на недоторканність приватного життя збігаються у законодавчих системах країн Європейського Союзу.
Україна як частина європейського економічного та політичного простору не є винятком у цьому питанні. На думку вчених, проблеми розвитку інституту захисту персональних даних пов’язані зі зростаючою роллю інформаційних технологій та появою нових загроз національній безпеці держави.
На сучасному історичному етапі розвитку державності, інформаційне законодавство має на законодавчому рівні наблизитися до формату галузевої та міжгалузевої диференціації. Необхідно впроваджувати нові заходи юридичної відповідальності для найбільших операторів обробки персональних даних.
Законодавство про захист персональних даних розвивається досить інтенсивними темпами, але ще більш інтенсивними темпами розвиваються інформаційні технології, мережа Інтернет, різноманітні мобільні додатки, які реєструють практично завжди у прив’язці до номера мобільного телефону.
Законодавець та профільні державні структури не завжди встигають врегулювати з правового погляду інформаційний потік даних персонального характеру, тому однією з пріоритетів у суспільстві є перманентний аналіз і постійний моніторинг розвитку інформаційних технологій, щодо персональних даних.
Список використаних джерел:
1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. ЦЕЄ. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-вр#Text
2. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-ХІІ. ЦЕЄ. https: //zakon.rada. gov.ua/laws/show/2657-12#T ext
3. Про захист персональних даних: Закон України від 01.06.2010 р. № 2297-VI. URL. https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/2297-17
4. Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах: Закон України від 05.07.1994 р. № 80/94-ВР. URL. https://zakon.rada.gov.ua/ laws/card/80/94-%D0%B2%D 1 %80
5. Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у сфері захисту персональних даних: Закон України від 13.05.2014 р. № 1262-VII. URL. https: //zakon.rada. gov.ua/laws/show/1262-18#n6
6. Посібник з європейського права у сфері захисту персональних даних. Київ: К.І.С., 2020. 432 с.