Кримінологія
§1. Міжнародні договори - правова основа співпраці держав у боротьбі зі злочинністю
Боротьба зі злочинністю — одна з найважливіших функцій держави, яка має реалізовуватися з використанням національних матеріально-технічних, фінансових, організаційних і правових засобів. Однак рівень злочинності практично кожної держави дедалі більшою мірою визначається зовнішніми чинниками. Найбільш значимі за ступенем суспільної небезпеки злочини нерідко вчиняються на території двох і більше держав, а сам злочинець або злочинно придбане майно знаходиться за межами країни, де було вчинено злочин. Це обумовлено тим, що з одного боку, влада держави обмежена її кордонами, а з іншого — тим, що позитивні процеси, пов´язані з розширенням політичних, зовнішньоекономічних, торговельних, науково-технічних відносин, сприяли й розвитку негативних явищ: виникненню міжнародних злочинних організацій, які спеціалізуються на тероризмі, замовлених вбивствах, незаконній торгівлі зброєю, наркотиками, порнографією, «живим товаром», інформацією чи науковими розробками, на відмиванні грошей, отриманих злочинним шляхом, контрабанді, фальшивомонетництві, несанкціонованому проникненні в комп´ютерні системи, піратстві та інших злочинах, що загрожують самому існуванню міжнародної співпраці.
На підставі аналізу наукових праць можна зробити висновки щодо умов криміналізації цих процесів в Україні. До них відносяться:
— прискорення інтеграції України у європейський і світовий ринок товарів і послуг;
— включення нашої держави до міжнародної фінансової, банківської системи, світових систем комунікацій;
— різке збільшення масштабів еміграції з України й міграції в Україну та поява багатонаціональних міст-мегаполісів;
— «прозорість» кордонів із сусідніми державами;
— зростання організованої злочинності всередині держави;
— послаблення ефективності діяльності правоохоронних органів.
Транснаціональний характер злочинності обумовлює необхідність вироблення та запровадження заходів по боротьбі зі злочинністю на міжнародному рівні. Запорукою успіху є максимальна координація дій, що своєю чергою передбачає постійний обмін інформацією щодо стану злочинності, ознак її прояву і найважливіше — щодо методики запобігання та попередження. Вже з початку XIX століття держави укладають угоди, об´єктом яких стали міжнародні відносини з безумовно протиправних дій, що суперечать загальнолюдській моралі, загрожують інтересам багатьох країн і дезорганізовують міжнародні відносини.
Ці угоди реалізуються в двох основних організаційних формах:
— двостороння і багатостороння співпраця держав у боротьбі зі злочинністю на основі угод з окремих видів злочинів і угод про надання правової допомоги в кримінальних справах;
— використання міжнародних організацій.
Правовою основою міжнародної співпраці у сфері боротьби зі злочинністю є насамперед двосторонні угоди, які за своїм змістом вельми різноманітні.
До них слід віднести:
— надання допомоги у кримінальних, господарських, цивільних і сімейних справах;
— укладання та реалізація міжнародних договорів і угод по боротьбі зі злочинністю і передусім — транснаціональною злочинністю;
— виконання рішень іноземних правоохоронних органів у кримінальних і цивільних справах;
— обмін інформацією, що представляє взаємний інтерес для правоохоронних органів;
— обмін досвідом правоохоронної роботи;
— сприяння підготовці та перепідготовці кадрів тощо.
Одним із найважливіших напрямів міжнародної співпраці в боротьбі зі злочинністю є надання допомоги у розшуку злочинців, які переховуються на території інших держав, їх затримання та видача. Водночас, питання видачі злочинців — це одне з найбільш складних і спірних питань, оскільки воно стосується внутрішнього суверенного права держави, а обов´язки з видачі злочинців можуть виникати тільки на підставі міжнародних договорів і, як правило, за умови взаємності.
Так, відповідно до статті 10 КК України, громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Іноземці, які вчинили злочин на території України та засуджені за них на підставі діючого Кримінального кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. І нарешті, іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, але перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду або передачі для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами.
Нині спостерігається тенденція укладення багатосторонніх договорів, які регулюють питання видачі злочинців (Європейська конвенція про видачу злочинців від 1957 р., Конвенція країн Бенілюксу, Міжамериканська конвенція «Про видачу злочинців», Конвенція про видачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання в країні, громадянином якої вони є» від 26 серпня 1979 р.).
Другою правовою основою співпраці держав у боротьбі з міжнародними кримінальними злочинами є міжнародні конвенції. Здійснюючи співпрацю на основі цих конвенцій, держави вирішують широке коло питань, пов´язаних із попередженням, присіканням і покаранням злочинців. Це, зокрема: встановлення юрисдикції держав над злочинами та злочинцями; зобов´язання країни з 1 координації діяльності по запобіганню і припиненню міжнародних кримінальних злочинів; надання правової допомоги в кримінальних справах, які розслідуються у зв´язку з учиненням міжнародних кримінальних злочинів; надання допомоги у розшуку та видачі злочинців, які ховаються на території інших держав, і деякі інші.
До числа перших міжнародних конвенцій слід віднести:
— Конвенцію про відміну торгівлі неграми-рабами від 4 лютого 1815 р., прийняту на Віденському конгресі, згодом доповнену Договомр п´яти держав від 20 грудня 1841 р., який забороняв перевезення до Америки негрів-рабів; Женевську Конвенцію щодо рабства від 25 вересня 1926 р., Конвенцію щодо примусової та обов´язкової праці, прийняту на Женевській конференції ООН 1930 р. по боротьбі з рабством. Держави, які підписали конвенцію, зобов´язалися прийняти всі можливі й необхідні заходи щодо того, щоб у найкоротший термін здійснити повну відміну або скасування боргової кабали, кріпосного стану, експлуатації дитячої праці, насильницької видачі жінок заміж;
— Женевську Конвенцію про боротьбу з підробкою грошових знаків, прийняту 20 квітня 1929 р. та ратифіковану СРСР (в т.ч. Україною) в 1932 р. Відповідно до цієї Конвенції держави взяли на себе зобов´язання застосовувати покарання згідно з національним кримінальним законодавством до тих, хто шляхом обману будь-яким способом здійснює підробку або фальсифікує грошові знаки (поширює, приймає, отримує або ввозить для розповсюдження фальшиві грошові знаки чи устаткування для їх виготовлення або підробки);
— Нью-Йоркську конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 21 березня 1950 р. Її учасники зобов´язались надавати правову допомогу, включаючи видачу злочинців, а також карати осіб, винних у вчиненні таких злочинів, як звідництво для розпусти, створення або утримання місць розпусти, здачі в оренду приміщень з тією ж метою, сутенерство. Вони майже повністю імплементовані в статтях 302, 303 Кримінального кодексу України;
— Женевську конвенцію про припинення розповсюдження порнографічних видань і торгівлі ними від 12 вересня 1923 р., відповідно до якої кримінальному переслідуванню та покаранню підлягають особи, винні у виготовленні, ввезенні, вивозі, продажу та розповсюдженні порнографічної продукції в будь-яких її формах. Кримінальна відповідальність за вчинення таких злочинів передбачена статтею 301 Кримінального кодексу України;
— Єдину конвенцію про наркотичні засоби (1961 р.) і Конвенцію про психотропні речовини (1971 р.). Остання не перераховує склади злочинів, а конкретизація їх віддана на розсуд держав. Але з боку учасників Конвенції є згода на те, що покарання встановлюватиметься тільки за умисні дії. При цьому караються: співучасть, підготовчі дії, фінансові операції у зв´язку з правопорушеннями. Конкретні заходи попередження передбачені Конвенцією ООН по боротьбі з незаконним оборотом наркотичних засобів і психотропних речовин, що прийнята 20 грудня 1988 р. і ратифікована Україною 25 квітня 1991 р.
— Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 р.) якою сторони, що її підписали, зобов´язалися забезпечити:
а) покарання злочинців як державою, в якій літак зареєстрований, так і будь-якою іншою державою, на території якої злочинець опинився після угону літака;
б) повернення повітряного судна його законним власникам;
в) сприяння пасажирам захопленого повітряного судна слідувати далі.
Оскільки дія конвенції була спрямована лише на боротьбу з угонами літаків і не розповсюджувалася на інші злочинні дії, у 1971 р. було прийнято Монреальську конвенцію «Про боротьбу з незаконними діями, спрямованими проти безпеки цивільної авіації». Відповідно до вказаних міжнародних конвенцій законодавцем України введена у Кримінальний кодекс України стаття 278, якою передбачено кримінальну відповідальність за угон або захоплення не лише повітряного судна, а й залізничного рухомого складу, морського чи річкового судна.
— Міжнародні конвенції по боротьбі з тероризмом, який перетворився останнім часом на одну з головних загроз безпечному існуванню людства.
Фахівці вважають, що на сьогодні у світі існує до 450 організацій і рухів екстремістської та терористичної спрямованості. Програмні цілі близько 40 з них так чи інакше зачіпають національні інтереси України, а представники близько 20 з них постійно мешкають в Україні.
Міжнародний тероризм може знаходити свій прояв у:
— терористичних актах, які здійснюються державами чи за підтримки держави;
— терористичних актах, які здійснюються приватними особами чи організаціями приватних осіб.
Якщо протидія першій групі злочинів здебільшого регулюється міжнародно-правовими нормами, то другій групі злочинів міжнародне співтовариство тривалий час не приділяло пильної уваги.1 Разом з тим, зростання кількості та небезпечності подібних дій в останні роки у США, Великій Британії, Іспанії, Росії та в інших країнах вимагає посилення співпраці держав у попередженні злочинів і переслідуванні терористів, незалежно від їхнього національного походження.
Зазначимо, що питання про міжнародний тероризм було внесено у 1972 р. до порядку денного XXVII Генеральської Асамблеї ООН. Тоді ж був створений Спеціальний комітет з міжнародного тероризму. З метою захисту офіційних представників держав у 1973 р. була прийнята Конвенція «Про попередження і покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом», зокрема дипломатичних представництв.
Важливе значення у сфері боротьби з тероризмом має ще один з міжнародних антитерористичних актів — Резолюція Ради Безпеки ООН від 28 вересня 2001 р. Пунктом 6 цієї Резолюції постановлено заснувати комітет Ради Безпеки, що складається з усіх членів Ради, для контролю за здійсненням дійсної резолюції із залученням необхідних експертів, і закликано всі Держави предоставити цьому комітету не пізніше ніж через 90 днів після дати ухвалення справжньої резолюції доповідь, а надалі представляти згідно з графіком, який буде запропонований комітетом, доповіді про кроки, зроблені ними для здійснення цієї резолюції.
На виконання цієї вимоги в Україні була прийнята Постанова Кабінету Міністрів «Про виконання Резолюції Ради Безпеки ООН» від 28 вересня 2001 року.
Аналогічна процедура взаємодії міжнародного права спостерігається і стосовно реалізації Декларації Варшавської конференції «Про спільну боротьбу з тероризмом і план дій», від 6 листопада 2001 року. Оскільки цей план передбачає обов´язок до співпраці з реалізації рішень конференції, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 14 грудня 2001 р. затвердив Програму реалізації положень Варшавської конференції про спільну боротьбу з тероризмом.
Розглядаючи тероризм як одну з основних загроз національній безпеці України, Верховна Рада 23 квітня 2003 р. ухвалила Закон «Про боротьбу з тероризмом» і ратифікувала понад 10 міжнародних актів з протидії тероризму, включаючи Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму від 1994 р.