Кримінологія
§2. Причини та умови вчинення злочинів в аграрному секторі економіки
Такий стан злочинності в агарному секторі економіки пояснюється наявністю низки причин та умов, які сприяють вчиненню корисливих злочинів. До них відносять чинники соціально-економічного, організаційно-управлінського та правового характеру.
До соціально-економічних чинників можна віднести:
— збитковість багатьох сільськогосподарських підприємств внаслідок диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, недостатності дотацій, високого рівня зношеності основних фондів, нерозвиненості сільської ринкової інфраструктури тощо;
— платіжну кризу, нестачу обігових коштів у підприємств цієї галузі, недосконалість механізмів кредитування сільськогосподарських виробників;
невизначеність дійсної ціни земельних наділів, отриманих селянами в результаті розпаювання колгоспних земель і передачі їх в оренду;
— слабку матеріально-технічну та фінансову підтримку держави сільськогосподарських формувань, які знов створюються при розпаюванні, землі та майна колгоспів;
— наявність бартерних операцій.
Агропромисловий комплекс є багатогалузевим комплексом, який включає в себе рослинництво, тваринництво, переробну промисловість, парк тракторів, зернозбиральних комбайнів, вантажних автомобілів і як складова частина економіки він не міг перебувати під впливом тих негативних процесів і явищ, які відбувалися в країні, названих у народі прихватизацією. Поряд із цим кримінологічна ситуація, яка склалася в АПК, має свої особливості, викликані специфікою господарської діяльності й тим, що предметом злочинного посяганняв основному є земля — одне з основних надбань українського народу.
Характерною особливістю сучасного стану розвитку агропромислового комплексу України є поступовий вихід із затяжної економічної кризи, яка проявилась у дестабілізації агропромислового виробництва, катастрофічному спаді виробництва, величезній кількості низькорентабельних і збиткових підприємств, звуженні ринків продовольства, зростанні споживчих цін і зниженні купівельної спроможності населення.
До організаційно-управлінських чинників відносяться:
— неналежний контроль з боку держави та громадських організацій за процесом приватизації землі й об´єктів АПК;
— неналежна організація бухгалтерського обліку, обліку та контролю за збереженням і використанням ТМЦ;
— відсутність належної роз´яснювальної роботи з боку Міністерства аграрної політики України, Держкомітету по земельних ресурсах України та місцевих органів виконавчої влади щодо купівлі- продажу земельних паїв;
— недостатньо враховується специфіка порушень у процесі реформування власності в АПК при розробці та реалізації практичних заходів боротьби зі злочинами в цій сфері та ін.
Перевірками встановлено численні порушення в колективних сільгосппідприємствах при видачі й отриманні сертифікатів щодо права на земельний пай, здійсненні відчуження майна (автотранспорту, сільгосптехніки, тваринницьких комплексів та інших споруд) реформованим підприємствам, прийнятті рішень загальними зборами з питань реформування господарств, при укладанні та реєстрації угод оренди землі.
Значного поширення набули факти, коли посадові особи сільських (селищних) рад безпідставно надавали сертифікати щодо права на земельний пай особам, які не мають права на його отримання (не громадянам України, на померлих тощо).
Необізнаність селян і важке матеріальне становище багатьох сільських родин змушують людей легко розставатися із землею, не відчуваючи реальної вигоди від володіння нею. Різниця між ціною продажу та номіналом земельних паїв коливається в регіонах від 50 до 100 разів.
Усе зазначене свідчить про відсутність належного контролю з боку посадових осіб місцевих органів виконавчої влади та самоврядування, органів прокуратури, відомчого та позавідомчого ревізійного апарату, а також про фактичну бездіяльність ревізійних комісій сільгосппідприємств за процесами реформування на селі. На практиці це призвело до того, що багато керівників цих підприємств опинились повністю поза державним і суспільним контролем. Таке становище сприяло розкраданню ними грошових коштів, матеріальних цінностей і розбазарюванню земельних наділів, причому нерідко члени сільгосппідприємств були в повній матеріальній залежності від таких керівників і не мали можливості обстоювати свої законні права та інтереси.
Окремі керівники сільськогосподарських і фермерських підприємств з метою розкрадання державних коштів складали завідомо неправдиві документи про нібито побудовані ними на власні кошти об´єкти соціального та побутового призначення, хоча останні взагалі не будувалися або вже були побудовані в попередні роки (у зв´язку з чим відшкодування витрат на їх будівництво не повинно проводитися), або значно завищували суми витрат на таке будівництво.
Виділені Міністерством фінансів України кошти перераховувалися районним відділам фінансів для відшкодування витрат на будівництво вже безпосередньо господарствам районів (на спеціальні рахунки — для придбання паливно-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, запасних частин, з обов´язковим відображенням у відповідних бухгалтерських документах). Проте перераховані таким чином цільові кошти керівники господарств шляхом незаконних фінансових операцій переводили зі спеціального рахунку на розрахунковий, після чого отримували їх готівкою та використовували на будівництво особистих будинків й інші власні потреби.
У зв´язку з відсутністю достатніх коштів відповідними нормативними документами Кабінету Міністрів України відшкодування таких витрат було передбачено і шляхом проведення взаємозаліків заборгованості сільськогосподарських товаровиробників за податками та зборами до державного бюджету, сплати за електроенергію (лише за умови наявності у господарств відповідної заборгованості). Тому окремі керівники підприємств складали завідомо неправдиві акти взаємозвірок, у яких відображали неіснуючі або значно завищені суми такої заборгованості. Зазначені документи після відповідного оформлення та затвердження в районних державних адміністраціях, Державній податковій адміністрації, районній електричній мережі надсилалися до регіональних відділень Державного казначейства, після чого на цій підставі проводилися відповідні взаємозаліки.
Таким чином, керівники сільськогосподарських і фермерських підприємств за участю або за сприяння посадових осіб державних органів влади та управління, податкових адміністрацій, відділень Державного казначейства під виглядом відшкодування вартості витрат на нібито побудовані ними об´єкти соціально-культурного та побутового призначення вчиняли розкрадання державною майна в особливо великих розмірах; шахрайства з фінансовими ресурсами та нецільове використання державних субвенцій.
До правових чинників відносять:
— відсутність чіткого правового механізму купівлі-продажу земельних сертифікатів (права на земельну частку (паї) та контролю за цим процесом з боку Держкомзему України та місцевих органів влади;
— недосконале правове забезпечення продажу земельних ділянок суб´єктам підприємницької діяльності, громадянам та юридичним особам України;
— невизначеність щодо надання права іноземним громадянам на придбання земель;
— відсутність цивілізованого правового ринкового середовища;
— відсутність кримінальної відповідальності за самоправне захоплення землі сільськогосподарського призначення та ін.
Згідно з Указом Президента від 21 квітня 1998 р. № 332 «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» перевага в придбанні права на землю надавалася членам колективних сільськогосподарських підприємств, а також селянським фермерським господарствам. Це положення закріплено також у ст. 5 Земельного кодексу України, відповідно до якої у разі продажу власником своєї земельної частки переважне право на її купівлю мають співвласники.
Слід відзначити, що продаж права на землю, тобто ще не реалізованого права, відкрила необмежені можливості для обману селян, оскільки неможливо проконтролювати рух землі, ще не виділеної в натурі, в умовах дикого ринку. До весни 1999 р. сигналів про масове зловживання правом торгувати земельними сертифікатами майже не було. Але з розпуском КСП сертифікати опинилися на руках у селян. Механізму забезпечення пріоритетного права придбання цих сертифікатів фермерами не було створено і вже за 2000 рік кількість
проданих і подарованих земельних сертифікатів зросла у 6,5 рази, а у Вінницькій, Кіровоградській, Черкаській областях — у 18—25 разів.
У 2001 р. у Київській області було скуплено за безцінь понад 3 тис. га землі, Миколаївській — майже 10 тис. га, Дніпропетровській — 18 тис. га, Одеській — 8 тис. га. У Вінницькій області купували 1 га усього за 350—600 грн., хоча подільські ґрунти кращі, ніж, наприклад, у Німеччині, але там 1 га коштує близько 45 тис. доларів. Ці цифри, очевидно, є дуже неповними, а точної статистики селянських втрат взагалі немає.
На початку 2000-х років почався надто небезпечний процес обезземелювання селян і створення земельних латифундій. Є випадки, особливо їх багато в Миколаївський області, коли окремі фізичні особи скупили понад по 100 га. Існування величезних латифундій, як свідчить власний і зарубіжний досвід, породжує гостру недостатність земель для більшості громадян країни, що постійно провокує соціальну напругу.
Питання купівлі-продажу землі залишається спірним. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» від 18 січня 2001 р.1, угоди, пов´язані з набуттям і реалізацією прав громадян та юридичних осіб на земельні частки (паї), крім спадкування, є недійсними, якщо інше не визначено законом. До таких угод застосовуються заходи, передбачені цивільним законодавством України. Звідси є всі підстави вважати купівлю-продаж, міну та дарування паїв, що здійснювались відповідно до Указу від 10 листопада 1994 р. № 666 , такими, що не відповідають вимогам Закону, а отже, всі угоди, укладені згідно з цим Указом, підпадають під дію статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, за якими недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. За недійсною угодою кожна із сторін зобов´язана повернути другій стороні все одержане за угодами, а коли неможливо повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах.
Отже, якщо незаконність купівлі-продажу землі може бути заперечена в суді в порядку цивільно-процесуального провадження і за недійсною угодою кожна сторона зобов´язана повернути другій стороні все набуте за договором, то таке суспільно небезпечне діяння, як самовільне захоплення землі сільськогосподарського призначення, залишається поза дією кримінального закону.
В зв´язку з масовими порушеннями діючого земельного законодавства в країні представники органів влади і управління, а також різноманітних політичних партій надають пропозиції або відмінити встановлений мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення і зробити її предметом вільної купівлі-продажу, або продовжити заборону на її продаж до 2009 року, забезпечивши тим самим однакові умови для її придбання насамперед громадянами України.
Верховна Рада України обрала останній варіант. Відповідно до ст. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.
Відчутний негативний вплив на корисливу злочинність у сільському господарстві справляють наслідки недосконалості перехідного господарського механізму, пов´язаного з тим, що дисциплінуючі командно-адміністративні методи вже втратили свою силу й значення, а наявні економічні важелі не доведені до робочого стану і не спрацьовують належним чином.