Кримінологія
§3. Протиправний перерозподіл власності
Останніми роками великий суспільний резонанс у країні отримали події, пов´язані з силовим протизаконним захопленням підприємств, організацій, установ різних форм власності, що отримало назву рейдерство. За оцінкою російського вченого А.Ю. Федорова рейдерство генетично пов´язано з кримінальним банкрутством. Багато рейдерів вийшли з арбітражних чи кризових управляючих, які приймали участь у банкрутствах підприємств.
Термін «рейдер» у перекладі з англійської означає «загарбник». Рейдери — це спеціалісти з захоплення власності чи з перехоплення оперативного управління шляхом спеціально створеного та розіграного бізнес-конфлікту. Рейдерська діяльність — це насамперед злагоджена командна робота висококваліфікованих спеціалістів: юристів, економістів, аналітиків, бухгалтерів, аудиторів, представників силових структур, спрямована на захоплення підприємства організатором, що має значний адміністративний і фінансовий ресурс.
Одним із механізмів, які використовуються при недружніх поглинаннях підприємства, є скупка пакета акцій, що належать міноритарним акціонерам (які мають менше 1% акцій). Скупка — це процес придбання акцій і зосередження їх у руках одного акціонера або невеликої групи акціонерів з метою одержання контролю над активами підприємства або забезпечення можливості керування ним і визначення напрямів його діяльності.
Головна мета рейдера — отримати прибуток, але досягає він цього не виробництвом будь-якої продукції, а, як правило, перепродажем підприємства, над яким він отримав контроль.
Метод, за допомогою якого досягається поставлена мета, яка в спрощеному вигляді виглядає таким чином: маючи на руках мінімальну кількість акцій, яка дає їм право хіба що прийти на збори акціонерів, позиваються до суду на справжніх власників, мовляв, ті придбали свої активи незаконно. Відтак просять суд вжити відповідні заходи. Заходи — це рішення суду, які накладають арешт на майно, акції підприємства, генеральний директор усувається з посади, а його місце займає своя людина. А поки суд розбирається з проблемою, чи варто було вживати таких заходів, рейдери просять суддів не враховувати голос власника. Після такого судового втручання мізерна сума акцій, які рейдери мають на руках, перетворюється на 100%. Після цього рейдер приходить на збори акціонерів і, зрозуміло, одноголосно приймає всі потрібні йому рішення, в тому числі із заміни керівництва підприємства.
В юридичній літературі виділяють такі види рейдерів:
1) білі рейдери, які зазвичай діють у межах чинного законодавства і використовують різноманітні маніпуляції з акціями та прогалини корпоративного права для досягнення наміченої мети;
2) сірі рейдери — використовують сумнівні засоби, балансуючи на межі законності. Так, у порушення діючого законодавства вони можуть застосувати подвійний реєстр або сфальсифікувати результати виборів акціонерів;
3) чорні рейдери — це досить небезпечний кримінальний вид рейдерства, який використовує всі інструменти захоплення, включаючи підробку документів, реєстрацію компаній на підставних осіб, підкуп працівників правоохоронних органів, посадових осіб органів управління, суддів і державних виконавців. Нерідко чорні рейдери вдаються до вирішення питання захоплення підприємства шляхом застосування грубої фізичної сили та заходів залякування у вигляді бійців, озброєних вогнепальною зброєю;
4) грінмейлери — особливий вид рейдера, шантажист, який заважають акціонерному товариству вести нормальну господарську діяльність. Внаслідок його дій робота підприємства паралізується, і воно змушене викупати акції у грінмейлера за надто високою ціною.
На відміну від зарубіжних країн з розвиненою ринковою економікою, де процес укрупнення і об´єднання підприємств відбувається в цивілізованих рамках, в Україні, як і в деяких інших пост- соціалістичних країнах, цей процес набув доволі грубої форми, коли фактично відбувається силове захоплення підприємств, коли міноритарні акціонери намагаються різноманітними судовими рішеннями (нерідко суди виносять абсолютно протилежні рішення з таких справ) домогтися для себе вигідного результату, за допомогою державної виконавчої служби захопити підприємство, звільнити попереднє керівництво підприємством, ставлячи своє.
Все це робиться із застосуванням державного апарату, судів, міліції, державних виконавців, причому часто вони впевнені, що ці дії є законними.
Тим часом це явище в нашій країні отримало такі масштаби, що вже почало негативно впливати на її міжнародний імідж і може реально загрожувати економічній безпеці України. Так, за оцінками експертів інвестиційних компаній, щорічний обсяг сегмента поглинань і злиття становить в Україні близько 3 мільярдів доларів США.
Дві третини поглинань мають характер рейдерських захоплень. За даними Українського союзу промисловців і підприємців, нині в країні діє щонайменше 45—50 рейдерських груп, якими безкарно захоплено майже 2000 підприємств і ніхто з них за це не поніс реального покарання.1 По суті, рейдерство стає одним з видів високодохідного бізнесу, рентабельність якого доходить до 1000%.
На думку М.Я. Азарова, проблему рейдерства загострила сукупність чинників: слабкість правової системи, недосконалість судової влади, відсутність державних інститутів, які б ефективно захищали права власника.
Деякі дослідники даної проблеми основним фактором, з яким пов´язане зростання кількості рейдерських атак в Україні, прямо називають корумпованість судової і правоохоронної системи країни.
Основні схеми, що використовуються українськими рейдерами, пов´язані не зі скуповуванням акцій, як у США, а з прямим підкупом суддів і адміністративним ресурсом. Суд тут виступає основним інструментом у сфері перерозподілу власності, що неможливо в жодному іншому демократичному суспільстві . При цьому якщо зовсім нещодавно для захоплення підприємства проти волі законних і фактичних власників активно використовувався механізм банкрутства, то тепер до механізму захоплення підприємства шляхом скуповування та інсценування боргів додався силовий метод у най- небезпечніших його формах.
Захоплення — це досить дорогий інструмент, і застосовують його, як правило, щодо підприємств із гарною капіталізацією. Це видно на прикладі Миколаївського глиноземного заводу. Сценарій, за яким розвивалися події, був розроблений англійською компанією «Транс ворлд груп» (TWD) і полягав в наступному: за допомогою верхніх чи середніх важелів створюються економічні проблеми на заводі, потім своя людина ставиться в управління, врешті-решт все йде під кримінальну структуру, яка працює там не лише зі зброєю, а й методами підкупу, шантажу, погроз, і підприємство доводиться до банкрутства. Цей сценарій вже було випробувано в Російській Федерації та Казахстані. Миколаївський глиноземний — стратегічно важливе підприємство, що налічувало біля 7 тисяч працівників, — являлось третім за значенням джерелом надходження в країну твердої валюти і одним із найцікавіших для іноземних підприємств, опинився в складному фінансовому становищі. В цих умовах вихід із ситуації вбачали в залученні інвестицій шляхом реалізації 30% акцій заводу і заміни його керівника.
Міністерство промислової політики України рекомендувало призначити на цю посаду представника МГЗ «К», однак уже через два дні вказане Міністерство зробило нове подання на «Н», який працював генеральним директором гірничо-збагачувального комбінату в Казахстані. Він прибув на завод у супроводі раніше судимих за вчинення кримінальних злочинів осіб і запросив їх на нараду керівництва заводу.1 Народні депутати України, що працювали у створеній Верховною Радою слідчій комісії, отримали досить доказів того, що «Н» є ставлеником відомої кримінально орієнтованої англійської компанії TWD, яку було вигнано з Казахстану через спричинення шкоди в розмірі понад 200 млн. дол. Як і передбачали спеціалісти, в Україні повторився казахстанський варіант. Тільки за півроку роботи «Н» довів підприємство майже до повного краху. Досить сказати, що за цей час заводські обігові кошти скоротилися більше ніж у 300 разів. При вступі «Н» на посаду головного менеджера власні обігові кошти підприємства становили 88 млн. 183 тис. грн., однак до кінця року від них залишилося біля 250 тис. грн., і це не пов´язується з невмілим керівництвом. Завдяки «Н» і його вмілій співпраці з TWD з України щомісячно вивозили до 10 млн. дол. США, а український бюджет при цьому не отримував з МГ З жодної копійки.
Мета будь-якого поглинання — це доступ до активів певного підприємства, якого можна досягти різноманітними шляхами: як напряму — придбати у власність майно, що цікавить, так і опосередковано — стати власником контрольного пакета акцій компанії, що має на балансі вказане майно. В.Д. Зеркалов вважає, що нині найбільше поширення отримали три способи поглинання компаній:
— встановлення контролю над менеджментом підприємства, або особою, що представляє інтереси власника крупного пакета акцій;
— придбання контрольного пакета акцій;
— банкрутство компанії з наступним придбанням її активів.
Перший спосіб звичайно використовується щодо державного підприємства або господарчих товариств, основним акціонером яких є держава. У цьому випадку стороння компанія підкуповує менеджерів підприємства, а у випадку з господарським товариством — особу, що представляє інтереси держави на загальних зборах акціонерів. Цей спосіб досить зручний, коли стороння компанія не в змозі придбати контрольний пакет акцій або збанкрутити підприємство.
Ретельний відбір осіб, які претендують на посади керівників державних підприємств, — важлива умова, що дозволяє не допустити призначення на керівні посади осіб, пов´язаних із різними вертикально інтегрованими компаніями та комерційними організаціями.
Другий спосіб найбільш ефективний, однак його застосування значно ускладнюється високими витратами на придбання акцій товариства. Справа в тому, що при визначенні вартості контрольного пакета акцій навіть середнього підприємства рахунок іде на мільйони доларів. Якщо акціонери не бажають продавати приналежні їм акції, звичайно використовують один із таких прийомів:
— видача доручення на представлення інтересів акціонера на загальних зборах акціонерів;
— передача цінних паперів у довірче управління.
Третій спосіб використовується, коли видача довіреностей і укладення договорів довірчого управління не надають сторонній особі повного контролю над активами підприємства.
В.Д. Зеркалов зазначає, що в більшості випадків вітчизняними рейдерами використовуються не описані вище привабливі способи поглинання компаній. Частіше за все застосовуються процедури банкрутства стосовно підприємства, яке цікавить, що значно легше і простіше ніж здобувати його акції або здійснювати таку ненадійну процедуру, як підкуп менеджменту.
Головна перевага банкрутства комерційної організації — низькі витрати на реалізацію такої моделі. Навіщо купувати акції підприємства, витрачаючи значні кошти, якщо можна, затративши менші суми, одержати необхідні активи. У цьому випадку витрати складатимуться з так званих грошових субсидій, що направляються чиновникам регіональних органів влади, суддям господарських судів, а також арбітражним керуючим. Такий спосіб використовується й у тому випадку, коли власник контрольного пакета акцій не має наміру продавати його третім особам. Починається схема банкрутства із скуповування боргів товариства. При цьому знайти прострочений борг навіть у підприємства, що міцно стоїть на ногах, досить легко.
Зосередивши значний обсяг заборгованості, юридична особа ініціює процедуру банкрутства підприємства, попередньо домовившись із органами влади. Операція розраховується таким чином, щоб товариство, яке поглинається, було не в змозі погасити наявну заборгованість, унаслідок чого вводиться процедура спостереження й призначення тимчасового керуючого. Арбітражний керуючий негласно представляє інтереси атакуючої юридичної особи та під виглядом аналізу фінансового стану боржника встановлює «вузькі» місця в діяльності підприємства для того, аби погіршити створену ситуацію, а також перешкодити відповідним органам управління товариством відновити платоспроможність підприємства.
Одночасно в засобах масової інформації починають формувати негативний образ господарюючого товариства, який призводить до зменшення реалізації виробленої продукції, а отже, до погіршення його фінансового становища.
Внаслідок таких дій на підприємстві вводять зовнішнє керівництво, після чого керівника-боржника звільняють із посади, припиняють повноваження органів управління. Всі управлінські функції переходять до керуючого. Саме з цього моменту починається процес з виведення активів організації.
Однак можна й не доводити справу до останньої стадії банкрутства. У процесі зовнішнього управління атакуюча юридична особа може звернутися до акціонерів товариства з пропозицією про продаж приналежних їм акцій. Тим самим акціонери постають перед вибором: або відмовитися й залишитися ні з чим, або продати акції й одержати хоч і невеликі, але гроші.
Якщо акціонери відмовилися продавати акції, застосовуються такі прийоми:
— обмін боргів на акції новостворюваного товариства;
— додаткова емісія акцій боржника.
При цьому згоди акціонерів боржника не потрібно: обмін боргів на акції визнається однією з можливих умов мирової угоди, що укладається на стадії зовнішнього управління арбітражним керуючим і кредиторами.
В юридичній літературі існує думка, що банкрутство як засіб захоплення підприємства може і не спрацювати, оскільки надто велику роль у ньому грають суди. Це робить увесь процес доволі ризи- ковим, оскільки можна понести значні витрати на скуповування заборгованості й не зуміти призначити в суді свого управляючого, адже в чиїх інтересах діє арбітражний управляючий — той і стане власником боржника.
Останніми роками отримали поширення й інші дієві схеми захоплення підприємств. До них можна віднести насамперед такі схеми, як маніпуляції з реєстрами акціонерів, використання методу взяття противника «змором», застосування системи подвійного менеджменту, блокування діяльності компанії штучно створеним судовим провадженням.
Найчастіше спроби встановити контроль над оперативним управлінням товариства супроводжується такими категоріями спорів, як спори про право на акції, про законність рішень загальних зборів акціонерів, про приналежність чи легітимність реєстру акціонерів, про реорганізацію, ліквідацію, зміну місцезнаходження або типу товариства, з різноманітних рішень органів управління тощо.
Для захоплення підприємств, установ і організацій рейдери, до прийняття Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних справ» від 15 грудня 2006 р., широко застосовували такі прийоми, як «гра-в-міста», тобто подання позовів у численні місцеві суди різноманітних міст, аби потім складніше було з´ясувати, який з них є корумпованим. Так, протягом трьох років відбивав рейдерські атаки відомий на весь світ виробництвом оборонного комплексу «Кольчуга» Київський НВП «Сатурн». Ним було виграно у рейдерів більше ніж 20 судів, від Луганська до Львова. ЗАТ «Київсоюзшляхпроект» та Київський завод «Дарниця» також виграли майже по 20 судів кожний. Аналогічне становище склалось і щодо цілої низки інших підприємств. 21 лютого 2007 року постановою Кабінету Міністрів України була створена Міжвідомча комісія з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, яка доручила Міністерству юстиції, правоохоронним і контролюючим органам перевірити законність рішень щодо ЗАТ «Дніпропетровський олійноекстраційний завод», ВАТ «Київська фабрика технічних паперів», ЗАТ «Універсальне торгівельне підприємство «Кіровоград», ВАТ «Агрофірма «Провесінь» та інших, а також вивчити питання щодо притягнення до відповідальності суддів, які винесли ухвали, що сприяли протиправному захопленню підприємств.
До числа найбільш небезпечних схем захоплення чужої власності спеціалісти відносять застосування рейдерами методу корпоративного шантажу, або економічного терору — грінмейлерства, яке набуває все більшого поширення в Україні. Його зміст полягає в тому, що атакуюча структура купує на відкритому ринку невеликий пакет акцій процвітаючої корпорації, після чого новоспечені акціонери починають привселюдно критикувати менеджмент компанії. Крім критики лунають і погрози — наприклад, обіцянки консолідувати більші пакети акцій та змінити керівництво або заблокувати стратегічні кроки компанії, навіть скарги у контролюючі та правоохоронні органи, судові позови з будь-якого приводу.
Метою шантажиста є або одержання відступних за відмову від претензій, або продаж свого пакета акцій за завищеною ціною.
Використання грінмейла покликане вирішувати два основних завдання: по-перше, спонукання підприємства викупити власні акції (частки) за значно завищеною ціною; по-друге, захоплення підприємства за допомогою перехоплення управління (у цьому випадку грінмейл є найчастіше лише складовою частиною цілеспрямованої кампанії так званого недружнього поглинання).
За інформацією Українського союзу промисловців і підприємців, 90% випадків самовільного захоплення підприємств закінчуються перемогою рейдерів. На переконання аналітиків — це насамперед наслідок недостатньої активності власників підприємств у відстоюванні своїх законних прав, недосконалість діючого корпоративного та кримінального законодавства, відсутність державного органу, який би ефективно захищав права власників, недосконалість судової влади, а також відсутність достатнього досвіду боротьби з цим негативним явищем та інші чинники.