Кримінологія
§2. Кримінологічна характеристика злочинів у сфері банкрутства
Посягання на законну господарську діяльність становлять значну суспільну небезпеку, оскільки вони націлені на досить важливий сектор діяльності країни, стосуються інтересів значної частини суспільства. Такі злочини є досить поширеними, однак кримінальні справи цієї категорії порушуються лише в поодиноких випадках. Основна причина цього полягає не тільки в тому, що відповідальність за їх вчинення встановлена не так давно, а й у високій їх латентності, що пояснюється недостатньою увагою держави не лише до законодавчого захисту господарської діяльності, а й до діяльності правоохоронних органів стосовно захисту прав суб´єктів господарювання. Маючи безліч внутрішніх проблем, вони фактично залишені один на один із кримінальними структурами, які в багатьох випадках мають більші й кращі можливості, ніж правоохоронні та судові органи.
Все це негативно позначається на ефективності правового захисту суспільних відносин, втіленні в життя одного з основоположних принципів діяльності правової держави — невідворотності відповідальності за вчинений злочин.
Так, кількість засуджених за вчинення злочинів, передбачених ст. 218 КК України осіб, за період з 2001 р. по 2005 р. за вироками, які набрали законної сили, становить лише 6 осіб, за ст. 219 КК — 2 особи, за ст. 221 КК — 2 особи, а за ст. 220 КК — кримінальні справи протягом 2005—2005 років правоохоронними органами не порушувались.
Спроби отримати реальні фактичні дані відносно злочинів, пов´язаних із кримінальним банкрутством, були невдалими. Доводиться визнати, що підвищена латентність цих злочинів і помилки у кваліфікації не дають можливості навести обґрунтовані статистичні дані про поширеність цього явища. Вважають, що зараз викривається лише тисячна частина всіх злочинів у сфері господарської діяльності. Основна причина високої латентності цих злочинів вбачається у так званій відсутності потерпілих, а також у відсутності осіб, зацікавлених у викритті цих злочинів. Але, як зазначається у міжнародному звіті кримінально-правової стратегії — Порадах ООН щодо запобігання і контролю за злочинами, пов´язаними з використанням комп´ютерних систем, факт латентності злочинів не є приводом для неуважного ставлення до них. Як показують дослідження, більше ніж 75% злочинів, пов´язаних із банкрутством, мають латентний характер і ретельно приховуються суб´єктами господарювання під виглядом цивільних правовідносин. Однією з причин збільшення кількості банкрутств є прагнення кримінальних елементів використовувати цей інститут для прикриття кримінально караних вчинків, коли факт заподіяння матеріальної шкоди внаслідок господарських операцій заперечувати неможливо.
Вивчення виявили наявність таких суттєвих прогалин та протиріч у чинному законодавстві, яке передбачає відповідальність за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства, приховання стійкої фінансової неспроможності та незаконні дії в разі банкрутства.
По-перше, на ефективність боротьби із зазначеними злочинами негативно впливають розбіжності в окремих положеннях, що регулюються нормами кримінального та господарського права. Як уже відзначалося, згідно зі статтями 218—221 КК України, великою матеріальною шкодою вважається сума, яка у п´ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Водночас справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати.
Як бачимо, існує різниця у наведених взаємопов´язаних показниках, що містяться в нормативних актах різної правової належності. Така неузгодженість у правовому регулюванні між нормами, що містяться у статтях 218—221 КК України і ст. 6 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», дає підстави дійти висновку, що не може вважатися злочином, передбаченим цими статтями КК України, випадок, коли заява не може призвести до порушення справи про банкрутство. Це означає, що значна частина фіктивних банкрутств, доведень до банкрутств, приховань стійкої фінансової неспроможності та незаконних дій у разі банкрутства не підпадає під дію кримінального законодавства, а особи, винні в їх вчиненні, залишаються безкарними. Логічним є те, що в нормативних актах, які регулюють групу однорідних і взаємопов´язаних суспільних відносин, показники повинні мати однакове значення.
На думку О.О. Дудорова, роль певного орієнтира при визначенні великої матеріальної шкоди, заподіяної «банкрутськими» злочинами, могла б відігравати сума у триста мінімальних розмірів заробітної плати — сукупний розмір безспірних вимог кредиторів, який, відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», за загальним правилом дозволяє порушити у господарському суді справу про банкрутства, тим паче що названа величина не є довільною.
По-друге, на нашу думку, диспозиція ст. 218 КК України не зовсім точно визначає реально суспільно небезпечні дії, що посягають на інтереси кредитного обігу. Насамперед не визначений адресат неправдивих відомостей про наявну фінансову неспроможність та її диспозиція не узгоджується з приписом ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», згідно з яким у заяві боржника до господарського суду про порушення справи про банкрутство повинні міститися:
— відомості про суму вимог кредиторів за грошовими зобов´язаннями в розмірі, який не оспорюється боржником;
— розмір заборгованості за податками та зборами (обов´язковими платежами);
— розмір заборгованості за відшкодуванням шкоди, заподіяної життю та здоров´ю, виплатою заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника, виплатами авторської винагороди;
— відомості про наявність у боржника майна, у тому числі грошових сум і дебіторської заборгованості.
Фальсифікація боржником цих відомостей при зверненні до суду призводить до необґрунтованого порушення справи про банкрутство. Боржник це здійснює з метою введення мораторію на задоволення вимог кредиторів одразу після порушення справи про банкрутство (як передбачено законодавством). У результаті такі дії боржника спроможні завдати істотної шкоди як кредиторам, так і державі, при невиконанні податкових зобов´язань.
По-третє, чинне кримінальне законодавство України про банкрутські злочини, зокрема ч. 2 ст. 1563, не передбачає підвищеної відповідальності за вчинення злочину відносно великих або стратегічно важливих для економіки та безпеки держави підприємств. Вивчення юридичної літератури, опублікованих матеріалів Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації свідчить про те, що особливу суспільну небезпеку становлять дії суб´єктів господарської діяльності, якщо вони спрямовані на доведення до банкрутства стратегічно важливих підприємств і великих промислових комплексів, з використанням службового становища. Нерідко такі дії супроводжуються вчиненням злочинів у сфері службової діяльності, у тому числі підкупом службових осіб різного рівня, шантажем, фальсифікацією документів, фінансовим чи політичним пресингом та іншими протизаконними діями, які посягають на охоронювані законом суспільні відносини, завдаючи їм особливо великої шкоди.
Однак через відсутність у нормах статей 218—221 КК кваліфікаційної ознаки «в особливо великих розмірах» іноді винуваті у вчиненні злочинів, у результаті яких державі та кредиторам нанесено великих збитків, несуть відповідальність, яка явно не відповідає тяжкості скоєного злочину. Як ілюстрацію наведемо наступні приклади.
Так, вироком Печерського районного суду м. Києва визнано винним громадянина Л. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 218 КК України, і призначено покарання у вигляді обмеження волі строком на 1 рік з відстрочкою виконання вироку. Судом встановлено, що винним заподіяно шкоду на суму 744 тис. грн.
Також до одного року обмеження волі було засуджено вироком Канівського районного суду Черкаської області громадянина Б. за скоєння злочину, передбаченого тією ж статтею, за спричинення збитків, розмір яких становив 655,7 тис. грн., що у 3598 разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати.
За тією ж ст. 218 КК України Деснянський районний суд м. Києва визнав винним громадянина Я. і призначив йому покарання у вигляді одного року обмеження волі, хоча останній завдав шкоди кредиторам та державі на загальну суму 10,7 млн. грн. Крім того, у даному випадку злочин було вчинено групою осіб за попередньою змовою.
У той же період вироком Канівського міського суду Черкаської області було засуджено директора дочірнього підприємства «Маг- ніт-Енергія» і призначено йому покарання за ст. 218 КК України — два роки обмеження волі. Своїми умисними діями винний завдав матеріальної шкоди державі та кредиторам на загальну суму 367,8 тис. грн.
Аналогічну міру покарання Печерський районний суд м. Києва призначив підсудному П., якого визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 218 КК України, та засуджено до двох років обмеження волі — умовно; при цьому останній завдав збитків на суму 24,1 млн. грн.
З наведених прикладів можна дійти висновку, що фактично у сфері юридичної відповідальності склалася незадовільна правозастосовча практика, коли через недосконалість кримінально-правових норм, що розглядаються, суди визначають міру покарання за злочини у сфері банкрутства без урахування розміру завданих кредиторам або державі збитків. Щоб уникнути цього, доцільно було би до статей 218—221 КК України внести кваліфікуючу ознаку «в особливо великих розмірах».
Слід зауважити, що в юридичній літературі висловлюється думка про необхідність зміни ознак банкрутства для великих підприємств, зокрема про збільшення строку та мінімального розміру заборгованості.
У зв´язку з викладеним, на нашу думку, заслуговують на підтримку пропозиції М.В. Телюкіної та інших авторів, які вважають найбільш доцільним диференціювання мінімального розміру заборгованості для того, щоб для звичайних юридичних осіб він залишався на попередньому рівні, а для великих — установлювався на рівні декількох тисяч розмірів мінімальної заробітної плати.
По-четверте, аналіз кримінальних справ, результатів досліджень інших науковців показує, що зловживають інститутом банкрутства як боржники, так і кредитори.
Зловживання з боку боржників полягають у тому, що вони намагаються ухилитися від сплати грошових зобов´язань. Для цього вони вдаються до навмисних, фіктивних банкрутств, зменшують конкурсну масу. Суспільна небезпека цих дій полягає не лише в тому, що вони порушують інтереси конкретних осіб, а й у тому, що вони підривають основи позики і кредиту. Найбільш типовими способами зловживань з боку боржників є:
1. Передача майна підприємства-боржника до статутного капіталу новостворених юридичних осіб в обмін на отримання неадекватної частки участі (акцій) у них. При цьому вартість майна, що передається до статутного капіталу нових юридичних осіб, може значно занижуватися порівняно з його реальною ринковою вартістю.
2. Передача майна за рахунок погашення заборгованості за будь-якими зобов´язаннями перед конкретним кредитором, де розмір вимог кредитора значно завищується порівняно з основним боргом. У цьому випадку заборгованість збільшується за рахунок сплати штрафних санкцій, відшкодування збитків тощо.
3. Майно передається за договорами про надання послуг нематеріального характеру — маркетингових, інжинірингових, консалтингових, юридичних тощо. У багатьох випадках умови укладеного договору (ціна) не відповідають фактичній вартості наданих послуг.
4. Передача майна підприємства в заставу у випадку, коли вартість заставного майна значно перевищує суму основного зобов´язання, забезпеченого заставою.
5. Прямий продаж майна підприємства-боржника за заниженою ціною або його обмін на інше майно, вартість якого завищена, або на майно, що не представляє інтересу для господарської діяльності даного підприємства.
6. Передача майна підприємства-боржника за неіснуючою заборгованістю за орендною платою або безвідплатна передача майна у вигляді надання допомоги, дарування тощо.
7. Прийняття хибних управлінських рішень у сфері управління виробництвом, які негативно відображаються на фінансовому стані підприємства.
8. Фальсифікація фінансової звітності про результати господарської діяльності підприємства з відображенням у ній завищеної кредиторської заборгованості.
9. Фальсифікація документів про кредиторську заборгованість підприємств (розписок, гарантій, договорів, рахунків, претензій, рішень судів тощо).
10. Приховування боржником реальної дебіторської заборгованості, що дозволяє зробити розрахунки з кредиторами.
11. Приховування майна або інформації про майно підприємства тощо.
Зловживання з боку кредиторів полягають у тому, що вони прагнуть не одержати борг, а незаконно перехопити управління бізнесом боржника чи незаконно довести його до банкрутства для того, щоб за невиправдано низькою ціною скупити його активи, тобто прагнуть до перерозподілу власності. Суспільна небезпека цих дій полягає в тому, що вони знижують інвестиційну активність у державі, оскільки інвестиції можуть бути незаконно захоплені. Найбільш типовими способами вчинення зловживань з боку кредиторів є:
— використання банкрутства як інструмента у корпоративній конкуренції. Так, агресивний інвестор, скупивши борги підприємства, яке йому сподобалося, і обравши найсприятливіший момент, може ініціювати процедуру банкрутства та призначити свого арбітражного керуючого, через якого надалі контролюватиме всю діяльність і фінансові потоки боржника. А в плані санації з подання найбільшого кредитора може бути передбачений пункт про обмін корпоративних прав боржника на вимоги кредиторів. Таким чином, банкрутство використовується як відносно дешевий та ефективний інструмент приватизації, що здійснюється поза межами законів про приватизацію;
— штучне збільшення заборгованості та ініціювання процесів банкрутства з метою подальшого придбання майна.
Аналіз кримінальних справ показує, що у більшості випадків (до 80%) суб´єктами злочинів, пов´язаних із банкрутством, є службові особи суб´єктів господарської діяльності. Вони виконують різні функції, пов´язані з керівництвом, розпорядженням майном, установленням порядку його зберігання, переробкою та реалізацією, обліком і контролем за витрачанням цінностей тощо. Такі особи зловживають своїми повноваженнями всупереч законним інтересам підприємства, суспільства або держави. Причому зловживання здійснюються як шляхом дії, так і бездіяльності. Зокрема, такими діями є: укладання завідомо невигідного для підприємства контракту; кредитування завідомо неплатоспроможних партнерів; пільгове кредитування осіб, які не мають на це права, укриття недостач товарно- матеріальних цінностей тощо. Крім того, ці дії можуть здійснюватися як в інтересах самих правопорушників, так і в інтересах третіх осіб, зацікавлених у тому, щоб суб´єкта підприємницької діяльності визнали банкрутом.
Як відзначалося вище, фінансове становище юридичної особи може погіршитися і внаслідок бездіяльності, наприклад, через невжиття заходів для захисту її майнових інтересів (неподання претензій, непред´явлення позову про стягнення коштів чи майна з боржників, неотримання майна чи коштів, не вчинення будь-яких дій, спрямованих на відновлення діяльності підприємства або зміни її напряму тощо). Така бездіяльність, якщо вона навіть призвела до стійкої фінансової неспроможності підприємства, сама по собі не утворює складу злочину, що розглядається. Проте якщо така бездіяльність мала місце після вчинення відповідних дій, наприклад, укладення удаваної угоди, справжньою метою якої була передача іншій особі майна, майнових прав, сплата грошових коштів без належної компенсації, і безпосередньо була пов´язана з їх вчиненням, то вона може вважатися ознакою об´єктивної сторони злочину — доведення до банкрутства.
Фахівці відзначають, що останнім часом значного поширення на етапі санації набули такі зловживання арбітражних керуючих, як реалізація майна боржника без згоди кредиторів, включення до ліквідаційної маси майна боржника, яке згідно із законодавством не підлягає реалізації, порушення встановленої законодавством черговості задоволення вимог кредиторів, продаж майна за заниженими цінами, відчуження більшої кількості майна, ніж це потрібно для погашення боргів, проведення санації з перспективою її трансформації в ліквідацію, припинення санації за допомогою мирової угоди в інтересах лише великих кредиторів, замовний продаж майна боржника на торгах та низка інших.
Вивчення цієї категорії кримінальних справ дає підстави дійти висновку, що злочини, суб´єктами яких є арбітражні керуючі, набули досить поширеного характеру. Вони складають 25 % від загальної кількості вивчених кримінальних справ, порушених відносно службових осіб у сфері банкрутства.