Кримінологія
§1. Поняття корупції та корупційних злочинів
Корупція — це складне і вкрай негативне соціально-правове явище, що являє собою підвищену суспільну небезпеку для всіх верств суспільства. З корупцією стикаються майже повсюдно, однак у різних країнах і на різних етапах розвитку ця проблема проявляється в неоднакових кількісних показниках.
На жаль, показники, що характеризують стан боротьби з корупцією в Україні, явно незадовільні. На IV Всесвітньому форумі з питань боротьби з корупцією (Бразилія, червень 2005 року) Україна була названа серед тих країн, де масштаби корупції є найбільшими.
До аналогічного висновку на початку 2009 р. прийшла Міжнародна правозахисна організація «Transparency International», за оцінкою якої Україна зайняла серед 69 країн одне з найгірших місць серед нових незалежних держав. За п´ятибальною шкалою, де 1 бал — найнижчий рівень, а 5 — найвищий, рівень корупції в Україні оцінили у 4,3 бали.
Особливістю корупційних злочинів є те, що, по-перше, згідно зі ст. 11 КК України, злочином є передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб´єктом злочину, однак у діючому кодексі України серед інших суспільно небезпечних злочинів відсутнє таке поняття, як «корупційні злочини»; по-друге, термін «корупційні злочини» є збірним для окремої групи передбачених Кримінальним кодексом України злочинів. Коло корупційних злочинів не зводиться до хабарництва, і водночас не співпадає з посадовими злочинами, оскільки включає такі злочини, як підроблення документів, печаток, щтампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів і деякі інші.
Під корупцією (від лат. еоггарїіо — псувати, пошкоджувати) звичайно розуміють підкупність і продажність державних та інших службовців і на цій основі корисливе використання ними в особистих або групових, корпоративних інтересах офіційних повноважень, авторитету та можливостей, які надає певна посада.
Досить лаконічне визначення використовується в довідковому документі ООН про боротьбу з корупцією: «Корупція — це зловживання державною владою для отримання вигоди у власних цілях». Суть її як антисоціального явища полягає в тому, що окремі недобросовісні службові (посадові) особи, які наділені державою чи громадськими організаціями певним обсягом владних повноважень для виконання покладених на них обов´язків, перетворюють свою посаду на джерело високого прибутку.
У ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», прийнятого 11 червня 2009 р., наводиться наступне законодавче визначення цього поняття.
Корупція — це використання особою наданих їй службових повноважень та пов´язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов´язаних з цим можливостей.
Корупція характеризується низкою притаманних їй ознак:
1) корупція має суспільний характер та спосіб прояву, і обумовлюється станом суспільства на кожному конкретному етапі його розвитку;
2) її суб´єктами можуть бути тільки особи, наділені владою чи посадовими повноваженнями;
3) вона проявляється у вигляді реалізації такої влади чи повноважень у неправомірних, здебільшого приватно-корисливих інтересах;
4) корупція тісно пов´язана з організованою злочинністю і, як вважають багато вчених, є її невід´ємною частиною;
5) структурно вона складається з кримінальних злочинів, адміністративних правопорушень і цивільно-правових деліктів;
6) суспільна небезпека корупції полягає, перш за все, у негативному впливі на державу. Вона шкодить економіці, підриває всі види урядових рішень і програм, знижує довіру громадян до уряду, знищує авторитет влади, підриває демократичні підвалини, принципи справедливості, правосуддя та правопорядку, наносить шкоду стану суспільної моралі.
Академік А.П. Закалюк вважає, що корупція за своєю сутністю є суспільним (суспільно неприйнятним) соціально зумовленим феноменом у сфері публічної влади або публічних повноважень, який полягає у їх спрямуванні та реалізації не в інтересах суспільства та його легітимних інституцій, а в інтересах окремих осіб (груп), як правило, корисливих, чим завдає значної шкоди суспільній організації, насамперед державі, її фактичній незалежності.
За оцінкою А.І. Кірпічнікова, корупція — це корозія влади. Як іржа роз´їдає метал, так корупція розвалює державний апарат і моральні засади суспільства. Рівень корупції — своєрідний термометр суспільства, показник його морального стану і здатності державного апарату вирішувати завдання не у власних інтересах, а в інтересах суспільства.
Слід зазначити, що в історичному плані сучасна корупція майже не відрізняється від «старої», але сьогодні для її розвитку склалася особливо сприятлива атмосфера: перехід від командної економіки до ринкової, поява нових «правил гри», ерозія традиційних цінностей надають цьому феномену особливо гострого характеру. Безумовно, новим моментом є інтернаціоналізація корупції, яка безпосередньо пов´язана з глобалізацією світової економіки.
На міжнародному рівні підхід до розуміння явища корупції та заходів боротьби з нею вперше були розглянуті у 1989 році на міжнародному семінарі по проблемі корупції у сфері державного управління, який відбувся під егідою ООН у Гаазі (Нідерланди). Перепроваджуючи проект резолюції Восьмому конгресу ООН, було запропоновано таку рекомендацію: «Оскільки корупція серед державних службових осіб може звести нанівець потенційну ефективність усіх урядових програм, утруднити розвиток і створити загрозу для окремих осіб і групи осіб, надзвичайно важливо, щоб усі держави:
а) розглянули адекватність свого кримінального законодавства, включаючи процесуальні норми для реагування на всі види корупції та відповідні санкції, які забезпечать належне стримування;
б) розробили адміністративні механізми для попередження корупції та зловживання владою;
в) установили процедури виявлення, розслідування та засудження корумпованих посадових осіб;
г) розробили правові положення для конфіскації коштів і майна, здобутих у результаті корупції;
д) застосували економічні санкції до підприємств, причетних до корупції».
Відмінними рисами рекомендованого світовому співтовариству розуміння корупції є такі:
1. Включення до змісту відповідного поняття широкого кола порушень корупційного характеру: етичних, дисциплінарних, адміністративних і кримінальних. Таким чином, корупція як соціальне явище тлумачиться досить широко. Навіть більш широко, ніж передбачає правовий підхід. Маються на увазі так звані корупційні порушення, що зазіхають на моральні правила, якими повинен керуватися державний службовець. Кримінально-карна корупція є лише одним із видів корупції.
2. Обмеження кола суб´єктів корупційних діянь державними посадовими особами. Стосовно корупційних проявів, у яких передбачається одержання чиновником незаконних благ (майна, послуг, пільг), коло суб´єктів таких діянь доповнюється фізичними та юридичними особами, що надають ці блага.
За своєю сутністю корупція є сукупністю різних за характером і ступенем суспільної небезпеки, але спільних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов´язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально караними.
Поняття «корупція» в розумінні «злочин» і «правопорушення» вжиті у Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, та Конвенції про цивільно-правову відповідальність за корупцію, прийнятих у 1999 р. Парламентською Асамблеєю Ради Європи. Отже, корупційні злочини є загальновизнаними у міжнародному праві, що дає підставу для виокремлення такого виду злочинності, як корупційна.
Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчиняється посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з використанням свого службового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб. Чинний Кримінальний кодекс України передбачає понад 30 таких злочинів. При цьому одна частина з них може бути безумовно визнана корупційними, інша — лише за певних умов їх вчинення.
Професор С.В. Максимов вважає, що всі корупційні злочини можуть бути поділені на три групи:
1) власне корупційні злочини, що посягають на авторитет державної служби чи служби в органах місцевого самоврядування, який виступає як основний безпосередній об´єкт таких посягань (корупційні злочини у вузькому значенні);
2) корупційні злочини, що посягають на ту ж соціальну цінність як на обов´язковий додатковий безпосередній об´єкт (корупційні злочини у широкому значенні);
3) корупційні злочини, що посягають на названу соціальну цінність як на факультативний (необов´язковий) об´єкт, при цьому, на думку вченого, злочини проти інтересів служби у комерційних чи інших організаціях, відповідальність за які передбачена в розділі 23 КК РФ, не можуть бути віднесені до числа корупційних, оскільки вони безпосередньо не заподіюють шкоди авторитету державної служби в органах місцевого самоврядування.
Наявність в юридичній літературі до останнього часу різних підходів щодо визначення критеріїв, за якими вчинені злочини можуть бути віднесені до числа корупційних, а також відсутність чіткої визначеності цього на законодавчому рівні, поряд з високою латентністю цих злочинів, яка, за висновками дослідників, становить понад 90%, створювало необ´єктивне, викривлене уявлення про дійсне поширення даного виду злочинності в країні.
Аналіз судової практики по справам про корупційні злочини за останні роки дозволив виявити такі тенденції:
1. Кількість зареєстрованих фактів хабарництва у 2009 році, порівняно з 2000 роком, зросло з 2276 до 2764, або на 21,4%, а порівняно з 1990 р. — більше ніж у 1,5 рази.
2. Спостерігається зростання хабарництва, вчиненого групою осіб, та освітній рівень хабарників. Так, якщо у 1990 р. питома вага групового хабарництва становила 19,5%, то в наступні роки — біля 40%. Відсоток корупціонерів, які мають вищу і середню освіту, зріс з 52% у 1990 р. до 84% у 1999 р.
3. В Україні склалась явна невідповідність між поширеністю корупційних злочинів і кінцевою стадією правового реагування на них — кількістю розглянутих справ і винесених судами вироків. Наприклад, ось як виглядає статистика судової практики покарання за вчинення хабарництва за 1998 рік:
— до 42% засуджених були застосовані судом більш м´які міри покарання, ніж передбачені нижчою межею;
— кожен третій хабарник засуджений умовно або з відстрочкою виконання вироку;
— до 30% осіб, засуджених за хабарництво, не була судами застосована передбачена законом конфіскація майна;
— дві третини засуджених корупціонерів не були позбавлені судами права на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю.
Таким чином, для судової системи України характерна тенденція безпрецедентно м´якого ставлення до хабарництва і хабарників. Однак така позиція судів вступає в колізію з принципами соціальної справедливості, особливо через зростання корупційних злочинів, розширення масштабів корупції в усіх сферах життя суспільства і держави.