Кримінологія
§6. Соціологічний напрям
Традицію соціологічної кримінології в XIX ст. започаткували такі вчені, як А. Кетле Г. Тард, Е. Дюркгейм. У XX ст. соціологічна кримінологія була поширена в США. Однією з причин бурхливого розвитку соціологічного напряму кримінології в країні стало те, що, по-перше, у 20-ті роки минулого століття в Чикагському університеті сформувалася одна з найбільших у світі соціологічних шкіл, подруге, це місто виявилося також одним з епіцентрів американської злочинності.
Суттєвою рисою соціологічних напрямів у кримінології зарубіжних країн є те, що при поясненні причин злочинності основна увага приділяється вивченню суспільних факторів, яким надається вирішальна роль серед інших причин злочинності. До найбільш поширених соціологічних теорій причин злочинності належать:
— теорія соціальної дезорганізації;
— теорія аномії;
— теорія стигми;
— теорія множинних факторів;
— теорія диференціальної асоціації та ін.
Теорія соціальної дезорганізації. Одна із кримінологічних теорій, в якій основне значення надається соціальним факторам. Її засновником вважають видатного французького соціолога і правознавця Е. Дюркгейма (1858—1917), який у 1896 році опублікував монографію «Метод соціології», де обґрунтував сміливу гіпотезу, що злочинність — закономірне явище, яке існувало в усі часи та у всіх народів і якого суспільству ніколи не вдасться позбутися. Учений стверджував, що існування злочинності — не зло, а нормальний фактор суспільного життя, якщо злочинність сягає, але не перевищує певний визначений рівень. Злочинна ж поведінка є наслідком конфліктів, що визначаються відмінністю світогляду, звичок, стереотипів поведінки індивідів і соціальних груп.
Аналогічних поглядів дотримувалась й низка інших учених. Так, американський професор Ф. Танненбаум у 1943 році писав, що злочинність вічна, як і суспільство. Чим складніше останнє, тим важче індивіду й тим частіше в нього стаються зриви. Численні санкції та закони, яких слід дотримуватися, тільки збільшують навантаження на нього, а отже примножують зло.
Інший учений, Дж. Флоріта, теж вважав, що злочинність, як і гріх, — нормальне явище в суспільстві; не нормальні — вигадані людьми санкції й закони. Зрозуміло одне: людство не пам´ятає себе без злочинів і злочинності. Інша річ — рівень злочинності й масштаби її протистояння суспільству. Боротьба із злочинністю дає змогу стримувати це явище, забезпечувати необхідний баланс інтересів і не допускати найбільш суспільно небезпечних способів задоволення потреб та інтересів.
Концепція аномії. Значне місце в теорії Дюркгейма займає розгляд поняття, названого вченим «аномія» (у буквальному перекладі — «безнормативність»). У відсутності норм поведінки, їх недостатності та суперечливості Дюркгейм бачив причини вчинення деяких видів злочинів і окремих випадків самогубств. Він виходив із того, що нормальне життя будь-якого суспільства можливе при соціальній згуртованості, урегульованій нормами, передусім правовими. Відсутність соціальної згуртованості призводить до аномії. Дюркгейм розглядав аномію як прояв соціальної дезорганізації суспільства, а саму дезорганізацію — як причину правопорушень.
Надалі поняття «аномія» розвивав сучасний американський соціолог Роберт Мертон (1910—2003), який у 1938 році опублікував статтю «Соціальна структура і аномія». У зазначеній статті Р. Мертон використовував щодо проблем кримінології дюркгеймівську концепцію аномії. Поняття аномії він розглядав як стан кримінальної схильності деяких груп суспільства до розвитку у своєму середовищі злочинних способів поведінки. Одна з головних ідей Р. Мертона полягала в тому, що основною причиною злочинності є суперечність між цінностями, на досягнення яких націлює суспільство, і можливостями їх досягнення за встановленими суспільством правилами.
Вчений дійшов висновку, що антисоціальна поведінка відчутно зростає, якщо у суспільстві вище за все ставляться певні символи успіху, нібито спільні для суспільства в цілому, в той час як соціальна структура цього суспільства обмежує чи повністю перекриває доступ для законних способів оволодіння цими символами для значної частини суспільства. Ця суперечність призводить до того, що людина, яка не змогла досягти цих символів за всіма правилами, починає заперечувати правила і прагне досягти мети за будь-яку ціну. Стаття Р. Мертона стала потужним імпульсом використання феномена ано- мії при поясненні причин злочинності.
На початку 60-х р. ХХ століття послідовники Мертона Р. Кловард і Л. Олін опублікували монографію «Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп». Автори переконливо показали, що суспільство, прищеплюючи підліткам різні цінності, мало піклується про те, чи є досягнення останніх реальним для більшості молодих людей. Насправді оволодіти цими цінностями законними способами можуть далеко не всі. Більшість змушена виявляти «спритність» — порушувати норми моралі та вимоги закону. Коли молодь з ідеального світу, створеного повчаннями вихователів, потрапляє в реальне життя, вона відчуває розчарування і фрустрацію. Типова реакція на це:
— створення злодійських зграй, у яких за допомогою розкрадань молоді люди одержують можливість жити відповідно до пануючих у суспільстві стандартів споживання;
— об´єднання в агресивні банди та здійснення актів насильства і вандалізму;
— вступ до антисоціальних угруповань, де молодь, вживаючи наркотики, алкоголь, заглиблюється в себе, замикається в тісному колі однолітків, заклопотаних тими ж проблемами, й у такий спосіб намагається заслонитися від підступності та лицемірства.
Ця наукова праця дуже вразила Р. Кеннеді, з ініціативи якого було прийнято закон про запобігання злочинності неповнолітніх.
Л. Олін очолив спеціальну програму розширення можливостей молоді. Для забезпечення цієї програми з державних і приватних фондів було виділено мільйони доларів. І хоча результати її реалізації були досить скромними, на думку деяких кримінологів, вона дала змогу певною мірою знизити темпи зростання молодіжної злочинності.
Слід зазначити, що одночасно зі статтею Р. Мертона в 1933 р. з´явилася робота Торстона Селліна «Конфлікт культур і злочинність», Якщо Р. Мертон проаналізував конфлікт між культурними цінностями та можливостями їх одержання, то Т. Селлін розглянув як криміногенний фактор конфлікт між культурними цінностями різних співтовариств. Основою його гіпотези стали результати чикагських дослідників, які визначили підвищений рівень злочинності в кварталах некорінних американців (негрів, пуерториканців, італійців). Т. Селлін своєю теорією конфлікту культур спробував пояснити цей феномен. Однак його теорія виявилася більш значущою і не лише дозволила пояснити злочинність іммігрантів, а й розкрила криміногенність суперечностей між різними соціальними групами.
Основна ідея теорії конфлікту культур полягає в тому, що різні погляди на життя, звички, стереотипи мислення і поведінки, різні цінності ускладнюють взаєморозуміння людей, співчуття і співпереживання, можуть викликати озлоблення по відношенню до представників інших культур. В окремих випадках правові й моральні норми, які панують у суспільстві, оцінюють як вигідні лише певні соціальні групи, тому їх заперечення не суперечить цінностям інших прошарків суспільства.
Теорія стигми. Однією з впливових кримінологічних теорій є теорія стигматизації. «Стигма» в перекладі з латинської мови — «клеймо». Засновник теорії стигматизації — вчений Колумбійського університету США Френк Танненбаум, який у 1938 році опублікував цікаву працю «Злочинність і суспільство». Ф. Танненбаум спробував вирішити кримінологічні проблеми за допомогою соціологічної теорії інтеракціонізму чикагського професора Д. Г. Міда. Джордж Герберт Мід розглядав суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на поведінку оточення (інтеракцій). За Д. Мідом, кожному індивіду суспільство відводить якусь роль, у яку той «вкладає себе як актор», його поведінка визначається соціальними очікуваннями й стереотипами.
На думку Ф. Танненбаума, негативні оцінки мають дві сторони: вони утримують від антисуспільних учинків, але при невмілому застосуванні (учений називає цей процес надмірною драматизацією зла) вони можуть ініціювати криміналізацію особи. «Наклеювання» негативних ярликів нерідко призводить до того, що цей ярлик стає компасом у житті молодої людини. Багато суспільно небезпечних діянь підлітки учиняють пустуючи, а оточення сприймає це як вияви злої волі й оцінює як злочини.
Ф. Танненбаум припускав, що людина часто стає злочинцем не тому, що він порушує закон, а в силу процесу стигматизації — присвоєння йому владою статусу злочинця, його своєрідного моральноправового «таврування». У результаті людина відривається від суспільства і перетворюється на вигнанця, і злочинна поведінка стає для неї єдино можливою.
Слід зазначити, що наприкінці 30-х років багатьма соціологами з усією гостротою було поставлене питання про те, чи справедливо розглядати як суспільно небезпечні тільки ті діяння, за які закон передбачає кримінальне покарання. Теоретично схема кримінальної законотворчості така: якщо та чи інша поведінка розцінюється як суспільно небезпечна — приймається закон, що забороняє її під загрозою кримінального покарання. Насправді далеко не все, що забороняється законом під страхом цього покарання, становить небезпеку для суспільства. Нерідко кримінально-правові заборони захищають інтереси незначної частини суспільства і їх дотримання приносить усьому суспільству не користь, а шкоду, отже, справедливість та ефективність кримінальної репресії ставляться під сумнів. Розроблена Ф. Танненбаумом концепція «неприпустимості драматизації зла» значною мірою увібрала в себе ці ідеї та лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, що згодом трансформувався в теорію стигми.
Ця теорія передбачала корекцію практики впливу на злочинність у таких напрямах:
— розширення некаральних заходів;
— пошук і впровадження каральних заходів, котрі виключають стигму;
— пошук шляхів зниження ефекту стигматизації каральних заходів, відмовитися від яких не вбачається можливим;
— відмова від низки каральних заходів (короткострокового тюремного ув´язнення тощо).
У впливі на злочинність представники цього напряму пропонують спиратися не на каральні заходи, а на системну перебудову основ громадського життя: послідовне зростання справедливості, чесності, доброти, альтруїзму в суспільстві заперечуватиме злочинність. На початковому етапі значну роль відіграватиме система припинення злочинів (без каральних заходів і пов´язаної з ними стигматизації). Надалі передбачається можливість ефективного впливу на злочинність без жорстких заходів.
Ця теорія досить повно розкривала глибинні механізми кримінального рецидиву, за її допомогою вдалося інтерпретувати багато емпіричних даних. Наприклад, ще в 1934 р. подружжя Глюк установили, що факт приводу підлітка в поліцію набагато більше впливає на вибір злочинної кар´єри, ніж осуд: серед таких осіб рівень рецидиву був вищий, ніж серед судимих.
На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Т. Селліна про те, що в пошуках відмінностей між злочинцями та незлочинцями кримінологи досліджують розходження між засудженими і незасудженими. Насправді в «несудимій частині суспільства» злочинців також чимало, і серед незасуджених відмінності між злочинцями та незлочинцями несуттєві.
Цю гіпотезу значною мірою підтвердив Е. Сатерленд, який відкрив і дослідив феномен злочинності «білих комірців». Учений проаналізував факти розкрадань, зловживань службовим становищем, корупції, господарських і економічних злочинів, учинених представниками панівної верхівки. Результати його аналізу приголомшили сучасників. Злочини, скоєні елітою, значно перевершують за суспільною небезпекою і розмірами матеріальних збитків діяння традиційної злочинності. Крадіжки, здійснювані представниками нетрищ, — крапля порівняно з розкраданнями у світі бізнесу. Парадоксальним результатом його досліджень стало таке: хоча суспільна небезпека злочинів представників нижчих шарів суспільства менша, уся міць каральної машини обрушується саме на них. Представники респектабельного суспільства, як правило, залишаються безкарними. Це наукове відкриття привело вченого до досить гострої політичної проблеми: «Чому закон застосовується по-різному до злочинців у білих комірцях і до інших злочинців?». Таким чином, із дослідження Е. Сатерленда логічно випливав висновок, що ті, хто потрапив у поле зору судової системи та перебуває у в´язницях (контингент, на основі вивчення якого кримінологи конструюють свої теорії), — лише незначна частина реального кримінального світу, найменш спритні та найбільш знедолені серед злочинців. Е. Сатерленд стверджував, що три чверті осіб, які утримуються у в´язницях штатів, не є злочинцями у повному розумінні цього слова, однак відповідне кримінальне клеймо, поставлене на них судовою системою, ініціює процес їх відчуження від суспільства. Слідом за Р. Гарофало він пропонує істотно розширити межі застосування штрафних санкцій для того, щоб «зняти клеймо злочину зі значної частини судових справ» Головний практичний висновок Е. Сатерленда полягає в необхідності обмеження застосування каральних заходів, оскільки вони неефективні, несправедливі та шляхом стигматизації прирікають людину на злочинну кар´єру.
Теорія множинності факторів. Теорію множинності факторів обґрунтовували в XIX ст. видатний бельгійський астроном і математик А. Кетле, французький соціолог Гере та інші. На думку її прихильників, причинами злочинності виступає велика група факторів різноманітної природи: фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні. Деякі автори називали від 170 до 240 таких факторів і в різному поєднанні. Нині ця теорія стала методом дослідження, що використовується західними кримінологами. Принциповий недолік цього методу, на думку деяких учених, полягає в суб´єктивізмі та механічності підходу до оцінювання криміногенних факторів.
Теорія диференціальної асоціації. Професор Іллінойського університету Едвін Сатерленд (1883—1950) вніс свою лепту в розвиток теорії стигми, однак найбільш значним внеском цього вченого в науку є створення оригінальної кримінологічної концепції, що одержала назву теорії диференціальної асоціації. У 1939 році в об´ємній монографії «Принципи кримінології» Сатерленд сформулював свою ідею у вигляді розгорнутої концепції, що включала кілька пунктів. Суть теорії Е. Сатерленда полягала в тому, що:
— злочинна поведінка нічим принципово не відрізняється від інших форм людської діяльності, людина стає злочинцем лише через свою здатність до навчання;
— злочинне навчання включає сприймання криміногенних поглядів, звичок і умінь, що формуються внаслідок негативних соціальних впливів (наслідування поганому прикладові) і лежать в основі злочинної поведінки;
— останній пункт, який, власне, і дав назву його теорії, полягає в тому, що людина навчається злочинній поведінці не тому, що має до цього особливі задатки, а тому, що кримінальні приклади частіше потрапляють їй на очі й у неї встановлюється більш тісний зв´язок із людьми, в яких вона може перейняти криміногенні погляди та вміння. Якби такий підліток із дитинства був включений до іншого кола спілкування, він виріс би зовсім іншим. Отже, на думку Е. Сатерленда, злочинність є результатом навчання особистості проти-правної поведінки в соціальних мікрогрупа (в сім´ї, на вулиці, в трудових колективах тощо).
Соціальні зв´язки визначають напрям виховання дитини: якщо вона належить до респектабельного суспільства, то засвоює стандарти законослухняної поведінки. Якщо ж вона підтримує зв´язок із злочинними елементами, то й переймає відповідні стандарти мислення і вчинків. Е. Сатерленд ввів у свою теорію два психологічних елементи. Перший полягає в тому, що злочинні погляди, орієнтації та вміння засвоюються в групі при особистому неформальному спілкуванні. Формальний підхід вихователів у школі, а також батьків, що не мають психологічного контакту з дітьми, часто не досягає мети, і виховні зусилля цих осіб нерідко мають нульовий ефект. Справжнім вихователем такого підлітка виявляються учасники неформального спілкування в групі правопорушників. У більшості випадків правопорушники й не думають нікого виховувати, однак їхній авторитет стає вирішальним фактором наслідування.
Сутність другого елемента полягає в тому що особа стає злочинцем у результаті переважання в неї поглядів на користь порушення закону над законослухняними поглядами. На думку деяких кримінологів, зазначена теорія Сатерленда також дозволила трохи знизити темпи зростання молодіжної злочинності.
Наукове значення теорії Е. Сатерленда полягає в тому, що він спробував пояснити злочинну поведінку на основі аналізу поглядів, життєвих орієнтацій, оцінок, умінь і звичок людей. Такий підхід дав могутній імпульс кримінологічним дослідженням у цьому напрямі, з´явилася ціла серія теорій (теорії контролю, стійкості, соціальних зв´язків, дрейфу, референтної групи, незбіжних пропозицій), що ставлять феномен навчання в основу пояснення причин злочинності та розроблення заходів профілактики. Детально аналізувався процес навчання злочинцями-професіоналами своїх помічників — молодих правопорушників. Деякі вчені стали розглядати в´язницю як школу злочинності. Були вироблені рекомендації щодо розподілу ув´язнених на групи та їх роздільного утримання, щоб перешкодити обмінові криміногенним досвідом.
Серед інших сучасних соціологічних кримінологічних теорій і концепцій варто відзначити стратифікацію. Концепція стратифікації з´явилась під впливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не лише з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, яким важко адаптуватися в умовах життя корінного населення. Так, серед злочинців частка мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники для інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, що вчинюються на міжнаціональному ґрунті, а також унаслідок суперечок між підприємцями.
Всі розглянуті соціологічні концепції не можуть бути оцінені однозначно позитивно або негативно. Однак вони в порівнянні з антропологічними школами значно глибше підходять до проблеми причин злочинності. Дослідження, проведені в рамках соціологічної школи, охоплюють широкий комплекс соціальних відносин і дають корисні для практичного використання у справі боротьби зі злочинністю рекомендації. До них можна віднести пропозицію про необхідність цілеспрямованого впливу на кримінальні субкультури і їх носіїв, економію репресії, перешкоджання обміну кримінальним досвідом тощо. Є в цих теоріях і недоліки. Проте, в цілому, заслуги представників соціологічного напряму безсумнівні. Їхні праці стали великим кроком вперед у пізнанні злочинності і заходів, застосовуваних для боротьби з нею.