• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Кримінологія

§2. Клінічна кримінологія (теорія небезпечного стану)

На зміну кримінологічно-антропологічній школі прийшли інші біологічні теорії причин злочинності. У 20-х роках виникає кримінально-біологічна школа, що пов´язує злочин зі спадковістю, конституційним нахилом та іншими характеристиками злочинця. Серед представників цієї школи крім учених-медиків можна було зустріти видатних юристів, що стояли на позиціях Ломброзо та використовували його доробки у теорії кримінального права і на практиці. Серед них були учні Ломброзо — Е. Феррі (1856—1928), Р. Гарофало (1859—1934) та інші, які переглянули окремі положення Ломброзо і доповнили їх тим, що визнали роль деяких соціологічних факторів у формуванні особистості злочинця.

Так, італійський кримінолог Р. Гарофало у своїй книзі «Критерії небезпечної поведінки» (1880) уперше сформулював поняття небезпечного стану як перманентну (мінливу) та іманентну (внутрішньо властиву людині) схильність до здійснення злочинів. Сучасні прихильники цієї теорії вважають, що небезпечний стан — явище не юридичне, а клінічне, яке розкривається головним чином клінічними методами. На їхню думку, всяка кримінологічна діагностика відбувається в три етапи:

1) діагностика злочинних здібностей;

2) діагностика соціальної непристосованості (без адаптації);

3) діагностика небезпечного стану.

Діагностика виявляє злочинний поріг особи, тобто «легкість» переходу її до злочину.

В якості підстав для антикримінального застосування лікарських засобів представники клінічної кримінології використали дослідження нейрофізіологів, які встановили взаємозв´язок агресивності з аномаліями функціонування ряду ділянок головного мозку.

Вони пропонували використовувати психохірургічні операції по видаленню тим чи іншим способом ділянок головного мозку, що викликають агресивність.

Основними недоліками теорії є те, що небезпечний стан особистості ототожнюється зі злочинною особистістю. Злочинцем же може бути особа, що вже вчинила злочин, тобто є суб´єктом злочину. До цього моменту, хоч якою б агресивною вона була, злочинцем вона не є. Теорія небезпечного стану не пояснює причин злочинності в суспільстві, а має за мету застосування до осіб превентивних заходів безпеки.

Представники цього наукового напряму, а до нього належать італійські дослідники Ф. Граматіка, Б. де Туліо, французький кримінолог Жан Пінталь, заперечували кару як превентивний стримуючий засіб. Вони намагались перетворити кримінологію у своєрідну антикриміногенну медицину, а в´язницю — у клініку , де клінічний вплив здійснюється згідно з такими етапами: діагноз, прогноз і перевиховання. Окрім психоаналізу, в арсеналі клінічної кримінології: електрошок, медикаментозний вплив, хірургічні та інші методи.