Кримінологія
§3. Латентна злочинність
Показники злочинності визначаються на базі кримінальної статистики правоохоронних органів. Між тим кожному практичному працівнику правоохоронних органів добре відомо, що вона не містить повних даних про фактичну злочинність, тому що за її межами з різних причин залишаються відомості, які стосуються латентної частини цього антисоціального явища, тобто в злочинності виділяється фактична, зареєстрована та латентна злочинність.
Фактична злочинність нерідко в багато разів перевищує ту її частину, яка реєструється і розслідується. Різниця між фактичною та обліковою злочинністю і складає латентну злочинність. Латентна злочинність являє собою приховану чи незареєстровану частину фактично скоєних злочинів. Вона в деяких країнах, в тому числі й у Росії, переважає зареєстровану в 3—5 разів.
В юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як «сукупність злочинів, які залишаються не виявленими, не відомими правоохоронним органам» або «як частину всієї злочинності, інформація про яку не надходила в органи, які реєструють злочини».
Цим визначенням властиві недоліки, які приводять до того, що існують злочини, інформація про які надходить до правоохоронних органів, однак вони з тих чи інших причин не реєструються самими посадовими особами правоохоронних органів, тому вважати їх прихованими від правоохоронних органів і суду немає підстав. Академік В.Н. Кудрявцев за механізмом утворення класифікує латентну злочинність на три складові частини:
— не заявлені злочини — ті, які були вчинені але потерпілі, свідки, посадові особи й інші громадяни, щодо яких вони скоєні, очевидцями яких вони були чи про які вони обізнані, не повідомили про це в правоохоронні органи;
— не облікові злочини — ті, про які правоохоронні органи були повідомлені (мали привід і підстави до реєстрації злочину і порушення кримінальної справи), але вони їх не зареєстрували й не розслідували;
— не встановлені злочини — ті, про які було заявлено, що були зареєстровані, їх розслідували, але через недбалість або недостатнє бажання оперативних чи слідчих працівників, їх слабку професійну підготовку, помилкову кримінально-правову кваліфікацію та з інших причин у фактично скоєному не було встановлено події чи склад злочину.1 Професор А.І. Долгова до латентної частини злочинності включає приховані та приховувані злочини. Прихована частина злочинності утворюється за рахунок злочинів і їх різних сукупностей, які вчинені, але про які не стало відомо правоохоронним органам і суду. Прихована частина злочинності включає злочини і їх сукупності, які стали відомі правоохоронними органам, але які з різних причин не знайшли відображення в статистиці злочинності. Це і фактично не розглянуті заяви про злочини, і неправильна оцінка діянь як злочинних, необґрунтоване зняття скоєних злочинів з обліку, необґрунтована відмова в порушенні кримінальних справ, неправомірне їх припинення тощо. Таким чином, латентна злочинність не виникає мимоволі, вона є породженням різноманітних обставин, пов´язаних з позицією потерпілих і продуктивним обліком злочинності правоохоронними органами.
Слід зазначити, що значний внесок до наукової розробки цієї надто важливої для суспільства проблеми зробили українські вчені- кримінологи. Так, професор В.Г. Лихолоб пропонує в складі латентної злочинності розрізняти три її види:
1) природну;
2) пограничні ситуації;
3) штучну.
Під природною латентною злочинністю розуміється сукупність тих випадків, коли правоохоронним органам не став відомий факт скоєння злочину (наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин, хабарництво, розкрадання колективної власності тощо).
Латентність пограничних ситуацій має місце, коли факт злочину виявляється, але з різних причин він не усвідомлюється як злочин особою, що його виявила (наприклад, пожежі, кишенькові крадіжки тощо).
Штучна латентність охоплює ті випадки, коли правоохоронний орган, маючи в своєму розпорядженні необхідну інформацію про досконалий злочин, не ставить його на облік, аби створити видимість благополуччя в боротьбі зі злочинністю. Водночас запропонований варіант поділу латентної злочинності, на думку академіка А.П. Закалюка, не охоплює всі можливі причини та механізми, у зв´язку з чим усі латентні злочини пропонується поділити на такі шість основних груп:
1. Злочинні прояви, які з низки причин помилково не сприймаються як передбачені Кримінальним кодексом України кримінально карні діяння.
2. Злочини, про які потерпілі з різних мотивів не повідомляють компетентним органам.
3. Злочини, в яких немає персоніфікованого потерпілого суб´єкта, заінтересованого повідомляти про їх вчинення.
4. Злочини, факт вчинення яких відомий обмеженому колу осіб або лише винуватцям, проте через вжиття ними спеціальних заходів щодо нерозповсюдження відомостей про згадані прояви, а також через незаінтересованість у цьому потерпілого, повідомлення про злочин не надходять до правоохоронних органів. Дуже часто такі злочини вчиняються у тіньових сферах економіки, у податкових відносинах, у процесі незаконного обігу наркотиків, у корумпованих ланках апарату управління.
5. Злочини, інформація про які відома правоохоронним органам, але вони (помилково або свідомо) не оцінені ними у встановленому кримінально-процесуальному порядку як кримінальні карні діяння та залишені поза обліком. Це так звані приховані злочини. Скорочення цієї латентності цілком залежить від дотримання правоохоронними органами вимог закону.
6. Злочини, стосовно яких прийнято необґрунтоване процесуальне рішення щодо відсутності події або складу злочину. Ретельний аналіз причин латентності злочинності в країні дав змогу А.П. Закалюку сформулювати визначення латентної злочинності в такий спосіб: латентна злочинність — частка злочинності, що становить сукупність злочинів різних видів, які вчинені, але з різних причин не стали предметом передбаченого законом реагуванням у вигляді порушення кримінально-процесуального впровадження та притягнення винних у їхньому вчиненні до відповідальності.
Латентна злочинність дає неповне, викривлене уявлення про злочинність у країні, призводить до почуття безкарності, а також прагнення до повторення злочинних діянь, оскільки особи, винні в їх вчиненні, не піддаються передбаченим законом покаранням.
Практика роботи правоохоронних органів показує, що можна виділити три рівні латентності:
1. Низький — це злочини, які здійснені очевидно, внаслідок чого інформація про них швидко надходить до відповідних органів (наприклад — вбивства, розбої, крадіжки).
2. Середній — це злочини, здійснення яких не настільки очевидне. Потерпілі особи можуть з різних мотивів не звертатися в правоохоронні органи за захистом порушеного права, хоч факту злочину, зазвичай і не приховують. Вони можуть вважати, що завдано незначний збиток, або не вірити в можливість встановлення злочинця і т. ін.
3. Високий — це злочини, факт здійснення яких у більшості випадків відомий тільки злочинцеві та потерпілому, причому останній навіть зацікавлений у приховуванні самого факту злочину через сором чи з інших причин (вимагання, статеві злочини, хабарництво тощо). Такі злочини, через їх неочевидність та практично нульову активність потерпілого, мають найбільшу латентність.
В цілому, вважається, що чим серйозніший злочин, тим нижчий для нього коефіцієнт латентності. Слід сказати, що подібна залежність не є абсолютною. Прикладом можуть служити такі тяжкі злочини як умисні вбивства, які часто приховуються під нещасними випадками, природною смертю, безвісними пропажами людей.
Існує загальна формула для обчислення латентної злочинності:
Зл = Зф - Зв,
де Зл — злочинність латентна;
Зф — злочинність фактична;
Зв — злочинність врахована.
Масштаби латентної злочинності ніколи достеменно не відомі. За деякими міжнародними дослідженнями, незаявлені злочини становлять біля 50% і більше від фактично скоєних. У різних країнах по окремих видах злочинів ця частина може бути набагато більшою.1 Проте кримінологи дійшли висновку, що так звана загальнокримінальна злочинність, як правило, при всій її латентності відображається у статистиці більшою частиною, тобто досить репрезентативно. А економічна злочинність відображається навпаки, тільки в дуже невеликому проценті (вчені заявляють про 2—5%), тому за даними кримінальної статистики неможливо судити про її фактичні тенденції. За даними проведеного дослідження, 1999 року в Україні при скороченні злочинності (за даними офіційної статистики) на 3% латентними залишаються понад 168 тис. злочинів, тобто 30% від кількості зареєстрованих.
Проте існують методи, за допомогою яких можна виявити латентну злочинність. Вони поділяються на:
1. Загальні методи. Це — вивчення суспільної думки про стан латентної злочинності, застосування різних соціологічних і аналітичних методик, експертна оцінка при опитуванні спеціалістів, вивчення документів правоохоронних органів.
2. Спеціальні методи. До них можна віднести дані медичних закладів про надання допомоги з приводу тілесних ушкоджень, заяви і скарги громадян у правоохоронні органи, в тому числі про втрату документів, угон автотранспорту, та порівняння отриманих даних з даними обліку подій черговою частиною відповідного органу внутрішніх справ.