Кримінологія
§4. Історія розвитку кримінології
Для того щоб свідомо та ефективно використовувати надбання цієї науки у суспільному житті, слід усебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію. Звертаючись до багатого соціально-історичного досвіду минулого, ми одержуємо додаткову можливість для адекватного розуміння сучасної кримінології та проблем розв’язуваних даною галуззю знання. Вважається, що термін «кримінологія» було введено у 1879 році французьким антропологом П. Топінаром. У 1885 році вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало. Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше і в своєму розвитку пройшло три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини Х VII І ст. до останньої третини ХІХ ст.; позитивістський — з останньої третини ХІХ ст. до 20-х років ХХ ст.; сучасний — з 20-х років ХХ ст. дотепер. На означені історичні періоди впливали погляди таких видатних учених як Платон, Аристотель, Ш. Монтеск’є, Ч. Бекаріа та інших. Слід зауважити, що наведена класифікація основних періодів розвитку вчення про злочини є однією з багатьох, і на сьогодні питання про неї залишається спірним. Так, американський кримінолог професор В. Фокс у своїй роботі «Введення в кримінологію» поділяє кримінологічні школи на:
— класичну (оцінка серйозності злочину з юридичної позиції);
— позитивістську (злочин обумовлений безліччю факторів, юридичний підхід цілком відкидається);
— американську (соціологічні теорії причин злочинності);
— школу соціального захисту (злочин викликається різними соціальними факторами, й у межах діючого законодавства всі ці фактори варто брати до уваги; позитивістські погляди ця школа доповнює юридичним підходом).
Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувалися в межах так званої класичної школи кримінального права. Класична школа кримінології відмовилася від пануючих раніше уявлень про надприродні сили, що визначають поведінку людини, включаючи й злочинну поведінку, і замінила все це концепцією вільного волевиявлення людини та її намірів.
Погляди цієї школи були спрямовані проти безглуздя і непослідовності практики карного правосуддя, що існувало тоді, у діяння якого судді вносили свої власні судження. Результатом були жорстокі покарання, що свідчили не про правий суд, а про помсту.
Так, при вивченні причин злочинів Платон у своїх працях приділив значну увагу аналізу їх мотивів, до яких він відносив: гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Він відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, а й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватися на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій.
Аристотель у своїх працях особливе значення приділяв рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він наголошував на важливості профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних учинків не з високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням і користі. На думку Аристотеля, чим більші користь і задоволення, які були отримані в результаті вчинення злочину, тим суворішим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі.
Шарль Монтеск’є виступав проти свавілля в правосудді. Він розвинув ідею закономірного розвитку всього в світі, в тому числі людських дій, і вимагав від законодавця рахуватися із «загальним духом свого народу». Він також вимагав точного визначення кола державних злочинів і вважав, що відсутність такого точного визначення є достатньою для перетворення правління на деспотичне. Ш. Монтеск’є стверджував, що жорстокість покарань шкідлива для держави та суспільства, оскільки, по-перше, у людей формуються риси жорстокості, що є «злом надзвичайним», по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання, злочинність не вища ніж у тих, де превалює жорстокість.
Ґрунтуючись на ідеях Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інших великих просвітителів XVII—XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу теорію, яку він виклав у книзі «Про злочин і покарання» (1794 р.), котра стала першою в історії спеціальною працею на цю тему. Відстоюючи позиції популярної на той час «суспільної угоди», він вважав, що існують три основних джерела моральних і політичних засад, які керують людьми: божественне начало, природні закони та добровільні суспільні відносини. Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій, як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду та страждання.
Для кримінології велике значення має також прогностичний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії злочинам з боку держави. Його висновок реалістичний: «Неможливо попередити все зло».
Особливо цінними є ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагування дер-жави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впливають на теорію кримінального права та практику карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різними соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сумніви щодо отримання від нього користі. Він був проти смертної кари. На його думку, метою покарання повинно бути не катування людини та знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству та утримання від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законодавстві багатьох країн світу. Значне місце у праці «Про злочини і покарання» було присвячене попередженню злочину. Найнадійнішим, проте й найскладнішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання. Йому належать слова: «Краще попереджати злочини, ніж за них карати».
Виникнення позитивістського періоду було обумовлено, з од-ного боку, значним поширенням злочинності в середині ХІХ ст. в багатьох європейських країнах, з іншого — стрімким розвитком природничих і гуманітарних наук.
У науки, які вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що призвело до виникнення антропології, соціології та статистики. Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. При цьому якщо класична школа звертала основну увагу на діяння, а ще раніше — на провину, то позитивістська школа спрямовує увагу на злочинця, на його долю і небезпеку для суспільства. Якщо класична школа орієнтована на захист інтересів правової держави, то позитивістська — на виправлення злочинця.
Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному, залежно від того, ви-знають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів у генезисі злочинної поведінки чи ні. До кримінологічних теорій біологічної орієнтації відносяться:
— біологічна школа;
— генетичні теорії причин злочинності;
— психіатричні концепції причин злочинності;
— клінічна кримінологія та інші.
До соціологічного напряму в кримінології відносяться:
— концепція аномії;
— теорія стигми;
— теорія диференційованої асоціації;
— теорія множини факторів;
— теорія соціальної дезорганізації та низка інших.
Попри суттєву відмінність поглядів «крайніх» представників цих напрямів, межа між ними дещо розмилася, що призвело до появи біосоціологічного напряму в кримінології. Ці напрями більш детально розглянуто в окремому розділі підручника «Зарубіжні кримінологічні теорії».
У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панувало два напрями — соціологічний (І. Фойницький, Є. Не- мировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традиційний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого поширення набули біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) та психологічні (С. Познишев).
За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології. Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статистики, особи злочинця тощо.
У 20-х роках ХХ ст. у великих містах Росії, зокрема, у Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.) було відкрито кабінети кримінальної антропології та судово-медичної експертизи, у яких проводили наукові дослідження з вивчення злочинця та злочинності, пошуку найбільш раціональних методів перевиховання злочинців і проведення експертиз для судових органів.
Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. Зокрема, у Києві (при юридичному факультеті Інституту народного господарства), в Одесі (при Будинку примусових робіт) та у Харкові. У Києві було створено юридичну клініку, яка функціонувала на суспільних засадах. З метою координації криміналістичних досліджень, що проводилися, 1925 року в Москві було створено Інститут по вивченню злочинності та злочинців. На нього було покладено такі завдання: вивчення причин та умов злочинності в цілому та окремих видів злочинів, вивчення методів боротьби зі злочинністю, розробка питань карної політики, засобів і методів впливу на засуджених тощо. Його робота була надто важливою, особливо слід відзначити збірник «Сучасна злочинність», який видавався інститутом. У його номерах наводився аналіз даних карної статистики в порівнянні з результатами першого всесоюзного перепису населення 1926 р.
Для кримінологічних досліджень того часу були характерні відносна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не лише в зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексій Бехтєрєва та Павлова. Проте в 30-ті роки кримінологічні дослідження були практично припинені. Приводом стало звинувачення кримінологів у пропаганді класово ворожих зарубіжних біологічних теорій причин злочинності. В цей період панувала офіційна концепція, яка стверджувала, що в соціалістичному суспільстві немає соціальних причин злочинності і ця проблема нібито не являє ні наукового, ні практичного інтересу. Як наслідок панування цієї концепції Інститут по вивченню злочинності та злочинців і кримінологічні кабінети було ліквідовано.
Наступний етап розвитку радянської кримінології починається з кінця 50-х років. Дослідження злочинності включається в плани деяких науково-дослідних правових закладів країни. Кримінологічна проблематика почала розроблятися на кафедрах юридичних навчальних закладів.
У 1963 році було створено Всесоюзний інститут по вивченню причин і розробці заходів попередження злочинності, на який була покладена координація наукових досліджень у сфері кримінології. З 1964 року викладання кримінології було введено в програми юри-дичних вузів.
З другої половини 80-х років кримінологи отримали можливість переглянути багато положень науки кримінології. Дуже важливим кроком стало зняття грифа секретності з усіх даних по злочинності та карній статистиці, розробка питань інформаційної бази боротьби зі злочинністю, створення єдиного обліку злочинів, визначення рівня латентної злочинності, застосування математичних методів аналізу. Важливим досягненням сучасного етапу розвитку кримінології стала всебічна розробка її теоретичних основ. Вони були сформульовані в різних аспектах залежно від поставлених авторами завдань у роботах: А.А. Герцензона — «Введение в советскую криминологию»; А.Б. Сахарова — «О личности преступника и причинах преступности в СССР»; Г.М. Міньковського, В.К. Звірбуля та ін. — «Предупреждение преступлений»; В.Н. Кудрявцева — «Причины правонарушений»; Н.Ф. Кузнєцової — «Преступление и преступность»; В.К. Звірбуля та ін. — «Теоретические основы предупреждения преступлений»; Г.А. Аванесова «Теория и методика криминологического прогнозирования» та інших авторів.
У 1975—1978 роках були здійснені наукові дослідження з проблем комплексного планування попередження злочинів.
Напрацьовані за результатами проведених досліджень наукові рекомендації лягли в основу розробки та повсюдного запровадження комплексного планування попередження злочинів у діяльності всіх суб’єктів профілактики. В Україні кримінологія почала відроджуватися у Київській вищій школі МВС СРСР (нині — Національний університет внутрішніх справ), значною мірою це було пов’язано з ім’ям професора П. Михайленка. 1964 року він у співавторстві з І. Гельфандом написав монографію «Попередження злочинів — основа боротьби за викорінення злочинності». Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії функціонує Науково-дослідний інститут МВС України, який уперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з 1972 по 1993 роки і який перетворився на провідну кримінологічну установу України.
Кафедри кримінології створено у Харківському юридичному інституті (нині — Національна юридична академія ім. Я. Мудрого), Національному університеті внутрішніх справ, Одеській юридичній академії. Слід зазначити плідну діяльність у розробці кримінологічних проблем секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю та Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.
Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності не-повнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів. Значний внесок у розробку зазначених і багатьох інших кримінологічних проблем зробили такі видатні українські вчені, як П.П. Михайленко, А.П. За- калюк, І.К. Туркевич, О.М. Костенко, О.М. Джужа, І.М. Даньшин, В.Г. Лихолоб, Л.В. Багрій-Шахматов, А.Ф. Зелінський і багато інших.
У 1998 році було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об’єднанні та координації зусиль учених і практичних працівників щодо розвитку кримінології. Кримінологи України особисто та через Кримінологічну асоціацію налагоджують тісні наукові контакти з іноземними закладами, котрі здійснюють масштабні кримінологічні дослідження. Міжнародне співробітництво з боротьби зі злочинністю є, поза сумнівом, актуальним і корисним.
Водночас слід погодитися з тими авторами, які вважають, що цей процес не повинен перетворюватися на бездумне запозичення чужих ідей і теорій без урахування історичних традицій та сучасних реалій нашого життя, і, тим паче, не може перетворюватися на канал імпортування антинаукових доктрин і постулатів. Кримінологічна ситуація у світі дає підстави вважати, що суспільство, яке не в змозі застосовувати необхідні заходи для боротьби зі злочинністю, навряд чи зможе розраховувати на майбутнє.